Ольга Коваль — нова учасниця Української асоціації професійних фотографів, яка привертає увагу мистецької спільноти своїм оригінальним підходом до сучасних проблем. Її проєкт «Виверження» посів друге місце у конкурсі миколаївської школи фотографії «MYPH» і викликав резонанс серед глядачів та критиків. Вона створила понад 40 тисяч червонокрилих жуків — виліпила їх і розписала вручну. Ми поговорили з Ольгою про ідею проєкту, самих жуків, фотографії та пошук себе.
— Ольго, найперше розкажіть, будь ласка, як ви самі себе позиціонуєте? Хто ви — фотографка, мисткиня, художниця?
— Я — художниця, для якої фотографія є головним інструментом.
У 2019 році, після проходження курсу школи «MYPH», я почала більш усвідомлено ставитися до фотографії, особливо до перформативної, де автор може змінювати реальність, трансформуючи її під свій задум. На мене справив великий вплив курс концептуальної фотографії від Романа Пятковки. Спершу я експериментувала з формою та фізичною фотографією, робила декоративне забарвлення роботи, але згодом усе перейшло в концептуальну площину.
— Чому ви звернулися до фотографії? Що привело вас на курс школи «MYPH»?
— Я захоплювалася фотографією з 14 років, фотографуючи друзів та своє повсякдення. Це було суто розвагою й не мало глибокої мети. Після школи я зрозуміла, що настав час зробити свідомий вибір.
На той час я дізналася про приватні школи, як-от «MYPH» і школу Чекачкова (Академія сучасної фотографії, яку заснував Ігор Чекачков — прим. ред.). Зрештою, я вирішила піти до Сергія Мельниченка в «MYPH». І я жодного разу про це не пошкодувала, адже Сергій справді допоміг мені визначити свій напрям, зорієнтував у світі фотографії. Це було важливо, адже мені було всього 18–19 років, я нещодавно закінчила школу й тільки-но починала розуміти, що таке доросле життя.
Саме завдяки Сергію я познайомилася з Романом Пятковкою. Я ніжно відношусь до Роми, він хороший вчитель і ментор. Це було цінне знайомство, адже у професіях фотографа чи художника немає універсального шляху. Тут кожен шлях унікальний, і спілкування з досвідченими людьми допомагає намацати своє власне.
Мені дуже пощастило зустріти цих людей саме у 19 років — це додало впевненості та визначеності. Переїзд із Чернігова до Києва тільки підсилив це відчуття, додав динаміки моєму розвитку та руху вперед.
— Розкажіть більше про свій проєкт, який зайняв друге місце в конкурсі від «MYPH». Яка його ідея, що ви вклали в нього? Як довго працювали над ним, і що він означає для вас?
— «Виверження» я створювала впродовж цього року, працюючи над ним близько восьми місяців. Увесь цей час я завершувала своє навчання в університеті, тож паралельно з основною діяльністю ліпила жуків і розфарбовувала їх. Інсталяцію збирала близько тижня в житловій кімнаті моєї подруги та художниці Регіни Буквич. Щодо експлікації, мені цікаво залишити можливість для глядачів самим інтерпретувати побачене. У цьому є певний сенс, коли глядач знаходить власне розуміння у роботі, стаючи співавтором.
Проте, звісно, є і моє визначення. Війна породжує перевертнів: те, що раніше здавалося нормою чи безпечним, нині набуло зовсім інших, загрозливих рис. Наприклад, житлова кімната. Безпечний, захищений простір, в межах сучасних реалій може тебе вбити за нещасливим збігом обставин. Інвазія червоноклопів у житловій кімнаті виступає метафорою найвищого ступеня вразливості й тривоги. Їх десятки тисяч, вони вулканують з паркету, набуваючи агресивних форм, окуповують кімнату, осідають на книжках і нишпорять у речах. Це природна стихія, що спустошує все на своєму шляху. Присутність жуків це вимушена обставина, з якою треба навчитися співіснувати.
Сам по собі клоп у різних частинах України називається по-різному: солдатик, пожежник, клоп-москалик, козачок. Він — паразит, що приманює своїм яскравим забарвленням та живе у групі таких самих, як і він. Глядач повинен самостійно, відносно пережитого досвіду, визначити, що це за комаха перед ним.
«Виверження» стало третьою інсталяцією з циклу робіт про приватний простір під час повномасштабного вторгнення.
Перша інсталяція була створена в Литві, на резиденції в Клайпеді під керівництвом Даріуса Вайчекаускаса. Двометрова скульптура у вигляді каменя в кімнаті, яка заповнює увесь вільний простір і душить своєю присутністю.
Друга інсталяція була у моїй студії, я спочатку реконструювала частину вітальні, а потім почала розфарбовувати кожен об'єкт в білий колір. І врешті-решт все стає білим, усе «зникає». І ось «Виверження» — третя частина цього циклу.
На цей час я не планую продовжувати робити інсталяції й хочу зайнятися дещо іншим. Проте ці три роботи разом формують певний триптих, який відображає мої роздуми про межі особистого простору вразливість під час війни.
— У вашому Instagram багато інтимних фото, робіт у стилі ню. Також, здається, ви не просто фотографуєте, а й розмальовуєте ці знімки. Це частина якогось проєкту, нової роботи, чи більше особисте заняття? Який загальний задум цих фотографій?
— Інколи хочеться просто створювати щось невимушене, естетичне й дещо кітчеве. Це те, що я залишаю для себе, для задоволення. Мені особисто цього не вистачає у житті — живого, сексуального, еротичного, наповненого життям. Тому я таким чином і сублімую, створюючи ту реальність, яку хочу бачити.
Водночас ці роботи мають свою похмуру енергію. Формою чимось схожа на роботи чеського класичного фотографа Яна Саудека, а змістом — на американського художника Джоела-Пітера Віткіна. Мені дуже подобається цей баланс між еротичним і танатичним.
Поки що це невелика серія робіт. Можливо, з неї виросте щось більше.
— Над чим ви працюєте зараз? Можливо, є проєкти, про які ви хотіли б розповісти? Чи, може, є створені раніше роботи, про які ще не згадали?
— Наразі я планую завершити проєкт із 12 кадрами, над яким працювала в межах менторської програми від Української асоціації професійних фотографів. Моїм ментором був чудовий Іван Чернічкін, з яким ми багато дискутували щодо цього проєкту й вигляду кінцевого результату, а саме артбуку.
Також я б хотіла створити трилогію відеоартів про український маргінальних (не)культурних діячів. «З любов’ю, Коптєв» був першим фільмом у цій майбутній добірці. Михайло Коптєв — дизайнер-маргінал з Луганська, відомий своєю екстравагантною поведінкою і трешовими показами мод у Луганську, а тепер і в Києві, організовує театр «Орхідея», а своїх моделей називає «орхідемонами». Цей проєкт був моєю дипломною роботою.
Від університету я мала завдання — вибрати й придумати сюжет для однієї з картини. Тому я без задньої думки вирішила екранізувати Караваджо, а саме картину «Покладання в труну». Таким чином у цій роботі з’єдналося традиційне, велике, європейське мистецтво з українським, маленький та нетрадиційним.
— Чи є у вас проєкти, окрім «MYPH», де ви показуєте тему війни або плануєте її відобразити? Чи ви колись хотіли стати документальною фотографкою й фіксувати війну?
— Я вважаю, що все, що створене під час війни, так чи інакше відображає цей час — нашу реальність, те, що відбувається в країні й у кожного з нас в голові. Усі проєкти, навіть той же фільм «З любов’ю, Коптєв», так чи інакше «кричать» про війну. Неможливо відокремити автора від його країни.
Один із проєктів, над яким я зараз працюю, — це серія панорам, де цільна композиція розміщується протягом всієї плівки середнього формату та наче пазл складається з 12 кадрів. Такий метод поєднання зображення в одну цільну композицію дає можливість досягти «ефекту Кулішова»: протиставлення двох різних наративів для створення метанаративу, тобто нового значення. Також панорама допомагає краще висвітлити події, що відбуваються в Україні протягом війни. У моєму фокусі події можуть бути незначні, але досить показові, наприклад як огляд у лікаря гінеколога жінок з прикордонного села.
Під час війни документальний фотограф має важливу функцію: зафіксувати й достовірно передати подію. Інколи знімок може змінити або повпливати на важливі рішення. Чи змінити ставлення окремо взятої людини. Можливо, треба сильно любити цю реальність, щоб її наслідувати. Все ж таки мій особистий підхід це створення альтернативного світу. Моє завдання — вихопити частинку з реального і трансформувати в художній образ. У висловлювання.
Ольга Коваль народилась 2001 року в Чернігові. Зараз мешкає в Києві. Почала займатися мистецтвом у 2019 році. Випускниця операторського факультету в КНУТКТ імені І. Карпенка-Карого. У 2019-му закінчила третій курс MYPH від Сергія Мельниченка та курс концептуальної фотографії від Романа Пятковки у 2020 році. Членкиня команди MYPH. У 2022 році працювала у творчому просторі Menu Zona Residency, Клайпеда від Даріуса Вайцекаускаса. Увійшла в четвірку переможців європейського фотоконкурсу Fresh Eyes Talent у 2023 році. Брала участь у портфоліо ревю у Музеї фотографії Вінтертур, Швейцарія.
Її робота «Камінь» зберігається в Одеському художньому музеї, а три роботи з різних серій знаходяться в приватній колекції Бориса Гриньова (Grynyov Art Collection). Фіналістка International Women in Photo Association (IWPA) з проєктом 12 кадрів.
Instagram фотографки.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Віра Лабич
Більдредактор: В'ячеслав Ратинський
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
Ольга Коваль — нова учасниця Української асоціації професійних фотографів, яка привертає увагу мистецької спільноти своїм оригінальним підходом до сучасних проблем. Її проєкт «Виверження» посів друге місце у конкурсі миколаївської школи фотографії «MYPH» і викликав резонанс серед глядачів та критиків. Вона створила понад 40 тисяч червонокрилих жуків — виліпила їх і розписала вручну. Ми поговорили з Ольгою про ідею проєкту, самих жуків, фотографії та пошук себе.
— Ольго, найперше розкажіть, будь ласка, як ви самі себе позиціонуєте? Хто ви — фотографка, мисткиня, художниця?
— Я — художниця, для якої фотографія є головним інструментом.
У 2019 році, після проходження курсу школи «MYPH», я почала більш усвідомлено ставитися до фотографії, особливо до перформативної, де автор може змінювати реальність, трансформуючи її під свій задум. На мене справив великий вплив курс концептуальної фотографії від Романа Пятковки. Спершу я експериментувала з формою та фізичною фотографією, робила декоративне забарвлення роботи, але згодом усе перейшло в концептуальну площину.
— Чому ви звернулися до фотографії? Що привело вас на курс школи «MYPH»?
— Я захоплювалася фотографією з 14 років, фотографуючи друзів та своє повсякдення. Це було суто розвагою й не мало глибокої мети. Після школи я зрозуміла, що настав час зробити свідомий вибір.
На той час я дізналася про приватні школи, як-от «MYPH» і школу Чекачкова (Академія сучасної фотографії, яку заснував Ігор Чекачков — прим. ред.). Зрештою, я вирішила піти до Сергія Мельниченка в «MYPH». І я жодного разу про це не пошкодувала, адже Сергій справді допоміг мені визначити свій напрям, зорієнтував у світі фотографії. Це було важливо, адже мені було всього 18–19 років, я нещодавно закінчила школу й тільки-но починала розуміти, що таке доросле життя.
Саме завдяки Сергію я познайомилася з Романом Пятковкою. Я ніжно відношусь до Роми, він хороший вчитель і ментор. Це було цінне знайомство, адже у професіях фотографа чи художника немає універсального шляху. Тут кожен шлях унікальний, і спілкування з досвідченими людьми допомагає намацати своє власне.
Мені дуже пощастило зустріти цих людей саме у 19 років — це додало впевненості та визначеності. Переїзд із Чернігова до Києва тільки підсилив це відчуття, додав динаміки моєму розвитку та руху вперед.
— Розкажіть більше про свій проєкт, який зайняв друге місце в конкурсі від «MYPH». Яка його ідея, що ви вклали в нього? Як довго працювали над ним, і що він означає для вас?
— «Виверження» я створювала впродовж цього року, працюючи над ним близько восьми місяців. Увесь цей час я завершувала своє навчання в університеті, тож паралельно з основною діяльністю ліпила жуків і розфарбовувала їх. Інсталяцію збирала близько тижня в житловій кімнаті моєї подруги та художниці Регіни Буквич. Щодо експлікації, мені цікаво залишити можливість для глядачів самим інтерпретувати побачене. У цьому є певний сенс, коли глядач знаходить власне розуміння у роботі, стаючи співавтором.
Проте, звісно, є і моє визначення. Війна породжує перевертнів: те, що раніше здавалося нормою чи безпечним, нині набуло зовсім інших, загрозливих рис. Наприклад, житлова кімната. Безпечний, захищений простір, в межах сучасних реалій може тебе вбити за нещасливим збігом обставин. Інвазія червоноклопів у житловій кімнаті виступає метафорою найвищого ступеня вразливості й тривоги. Їх десятки тисяч, вони вулканують з паркету, набуваючи агресивних форм, окуповують кімнату, осідають на книжках і нишпорять у речах. Це природна стихія, що спустошує все на своєму шляху. Присутність жуків це вимушена обставина, з якою треба навчитися співіснувати.
Сам по собі клоп у різних частинах України називається по-різному: солдатик, пожежник, клоп-москалик, козачок. Він — паразит, що приманює своїм яскравим забарвленням та живе у групі таких самих, як і він. Глядач повинен самостійно, відносно пережитого досвіду, визначити, що це за комаха перед ним.
«Виверження» стало третьою інсталяцією з циклу робіт про приватний простір під час повномасштабного вторгнення.
Перша інсталяція була створена в Литві, на резиденції в Клайпеді під керівництвом Даріуса Вайчекаускаса. Двометрова скульптура у вигляді каменя в кімнаті, яка заповнює увесь вільний простір і душить своєю присутністю.
Друга інсталяція була у моїй студії, я спочатку реконструювала частину вітальні, а потім почала розфарбовувати кожен об'єкт в білий колір. І врешті-решт все стає білим, усе «зникає». І ось «Виверження» — третя частина цього циклу.
На цей час я не планую продовжувати робити інсталяції й хочу зайнятися дещо іншим. Проте ці три роботи разом формують певний триптих, який відображає мої роздуми про межі особистого простору вразливість під час війни.
— У вашому Instagram багато інтимних фото, робіт у стилі ню. Також, здається, ви не просто фотографуєте, а й розмальовуєте ці знімки. Це частина якогось проєкту, нової роботи, чи більше особисте заняття? Який загальний задум цих фотографій?
— Інколи хочеться просто створювати щось невимушене, естетичне й дещо кітчеве. Це те, що я залишаю для себе, для задоволення. Мені особисто цього не вистачає у житті — живого, сексуального, еротичного, наповненого життям. Тому я таким чином і сублімую, створюючи ту реальність, яку хочу бачити.
Водночас ці роботи мають свою похмуру енергію. Формою чимось схожа на роботи чеського класичного фотографа Яна Саудека, а змістом — на американського художника Джоела-Пітера Віткіна. Мені дуже подобається цей баланс між еротичним і танатичним.
Поки що це невелика серія робіт. Можливо, з неї виросте щось більше.
— Над чим ви працюєте зараз? Можливо, є проєкти, про які ви хотіли б розповісти? Чи, може, є створені раніше роботи, про які ще не згадали?
— Наразі я планую завершити проєкт із 12 кадрами, над яким працювала в межах менторської програми від Української асоціації професійних фотографів. Моїм ментором був чудовий Іван Чернічкін, з яким ми багато дискутували щодо цього проєкту й вигляду кінцевого результату, а саме артбуку.
Також я б хотіла створити трилогію відеоартів про український маргінальних (не)культурних діячів. «З любов’ю, Коптєв» був першим фільмом у цій майбутній добірці. Михайло Коптєв — дизайнер-маргінал з Луганська, відомий своєю екстравагантною поведінкою і трешовими показами мод у Луганську, а тепер і в Києві, організовує театр «Орхідея», а своїх моделей називає «орхідемонами». Цей проєкт був моєю дипломною роботою.
Від університету я мала завдання — вибрати й придумати сюжет для однієї з картини. Тому я без задньої думки вирішила екранізувати Караваджо, а саме картину «Покладання в труну». Таким чином у цій роботі з’єдналося традиційне, велике, європейське мистецтво з українським, маленький та нетрадиційним.
— Чи є у вас проєкти, окрім «MYPH», де ви показуєте тему війни або плануєте її відобразити? Чи ви колись хотіли стати документальною фотографкою й фіксувати війну?
— Я вважаю, що все, що створене під час війни, так чи інакше відображає цей час — нашу реальність, те, що відбувається в країні й у кожного з нас в голові. Усі проєкти, навіть той же фільм «З любов’ю, Коптєв», так чи інакше «кричать» про війну. Неможливо відокремити автора від його країни.
Один із проєктів, над яким я зараз працюю, — це серія панорам, де цільна композиція розміщується протягом всієї плівки середнього формату та наче пазл складається з 12 кадрів. Такий метод поєднання зображення в одну цільну композицію дає можливість досягти «ефекту Кулішова»: протиставлення двох різних наративів для створення метанаративу, тобто нового значення. Також панорама допомагає краще висвітлити події, що відбуваються в Україні протягом війни. У моєму фокусі події можуть бути незначні, але досить показові, наприклад як огляд у лікаря гінеколога жінок з прикордонного села.
Під час війни документальний фотограф має важливу функцію: зафіксувати й достовірно передати подію. Інколи знімок може змінити або повпливати на важливі рішення. Чи змінити ставлення окремо взятої людини. Можливо, треба сильно любити цю реальність, щоб її наслідувати. Все ж таки мій особистий підхід це створення альтернативного світу. Моє завдання — вихопити частинку з реального і трансформувати в художній образ. У висловлювання.
Ольга Коваль народилась 2001 року в Чернігові. Зараз мешкає в Києві. Почала займатися мистецтвом у 2019 році. Випускниця операторського факультету в КНУТКТ імені І. Карпенка-Карого. У 2019-му закінчила третій курс MYPH від Сергія Мельниченка та курс концептуальної фотографії від Романа Пятковки у 2020 році. Членкиня команди MYPH. У 2022 році працювала у творчому просторі Menu Zona Residency, Клайпеда від Даріуса Вайцекаускаса. Увійшла в четвірку переможців європейського фотоконкурсу Fresh Eyes Talent у 2023 році. Брала участь у портфоліо ревю у Музеї фотографії Вінтертур, Швейцарія.
Її робота «Камінь» зберігається в Одеському художньому музеї, а три роботи з різних серій знаходяться в приватній колекції Бориса Гриньова (Grynyov Art Collection). Фіналістка International Women in Photo Association (IWPA) з проєктом 12 кадрів.
Instagram фотографки.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Віра Лабич
Більдредактор: В'ячеслав Ратинський
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
UAPP — незалежне обʼєднання професійних українських фотографів, покликане захищати їх інтереси, підтримувати, а також розвивати і популяризувати українську фотографію як важливий елемент національної культури.
Діяльність UAPP охоплює освітні, соціальні, дослідницькі та культурні ініціативами, а також книговидання.
UAPP репрезентує українську професійну фотографію в міжнародному фотографічному співтоваристві та є офіційним членом Федерації європейських фотографів (FEP) — міжнародної організації, яка представляє більше 50 000 професійних фотографів в Європі та інших країнах світу.
