5 жовтня 2023 року військові РФ завдали удару ракетою «Іскандер» по кафе у селі Гроза на Харківщині. У закладі проводили поминальний обід, на який зібралось багато мешканців села. Унаслідок удару загинуло 59 людей, серед яких — восьмирічна дитина.
Фотограф Яків Ляшенко зняв наслідки ракетного удару по селу Гроза, поховання загиблих та скорботу тих, хто залишився.
5 жовтня 2023 року о 13:24 армія РФ обстріляла село Гроза Харківської області, яке розташоване за 35 км від лінії фронту. Ракета «Іскандер» влучила в кафе, де у той час проводили поминальний обід. Мешканці Грози прощалися зі своїм односельцем Андрієм Козирем. Чоловік мобілізувався добровольцем у березні 2022 року і менше ніж за місяць загинув у боях біля Попасної. На початку повномасштабної війни Гроза була окупована російськими військовими й Андрія поховали у Дніпропетровській області. Після звільнення Грози син Денис, який мобілізувався разом із батьком, вирішив перепоховати його у рідному селі. Денис Козир служив до червня 2022 року.
Потім переїхав у Грозу та одружився з Ніною, яка працювала лаборанткою у Харківській гуманітарно-педагогічній академії. Вони разом з дружиною вирішили організувати перепоховання та поминки. У кафе прийшла майже третина мешканців села — 60 людей. Загинули 59 людей, серед яких був восьмирічний хлопчик. У селі виріс новий цвинтар, у центрі якого — могила Андрія Козиря. Далі на околиці лежить велика родина: дружина, донька, син, невістка, дядько, двоюрідні брати та племінники. Дата смерті у всіх одна — 5 жовтня 2023 року.
Через тиждень слідчі СБУ назвали ймовірні імена навідників російських ракет. Ними виявилися два колишні місцеві жителі Грози — Володимир Мамон та його молодший брат Дмитро. Напередодні звільнення Харківщини брати втекли до РФ та розпитували у своїх односельців і родичів про розташування Сил оборони України та про масові заходи у Харківській області. Примітно, що до звільнення Грози брати Мамони дружили із родиною Козирів. Прокуратура розпочала досудове розслідування теракту, а Верховний комісар ООН з прав людини направив до села польову групу для збору інформації. Зрештою, в Управлінні верховного комісара ООН з прав людини підтвердили, що ракетного удару по селу Гроза в Харківській області 5 жовтня завдала армія РФ, а всі 59 загиблих були цивільними.
Наслідки ракетної атаки по селу Гроза зняв український фотограф Яків Ляшенко, який приїхав туди одразу після влучання ракети. «Тоді був фотографом EPA Images. Мені зателефонував редактор і запитав, чи я зараз вільний і чи маю камеру. Сказав, що є прильот, де багато жертв, і потрібно терміново їхати, — пригадує Яків Ляшенко. — Я навіть не знав точної адреси і їхав у напрямку Куп’янська. Потім редактор мені підказав локацію. Паралельно я дивився новини й дізнався про трагедію в Грозі». Яків додає, що спішив дістатися у Грозу одним із перших, адже згодом туди приїхало дуже багато українських та закордонних журналістів.
«Коли приїхав, був шокований побаченим. Все було завалене тілами загиблих людей — вони лежали по обидва боки паркану. Скоріш за все частину людей вже встигли витягнути з-під завалів і перенести з кафе, — розповідає Ляшенко. — Коли під’їжджав до села, то не бачив трупів, але вже відчував цей специфічний запах. Навіть не знаю, як правильно описати запах загиблих людей — запах крові, згорілої плоті... Проте коли ти відчуваєш цей запах, то одразу розумієш, що хтось загинув». У Грозі такий специфічний запах був доволі відчутний.
Одразу після прильоту в село Гроза приїхали поліцейські, співробітники ДСНС та судмедексперти, які збирали тіла чи їхні частини, а також записували свідчення людей. «Навколо лежали фрагменти тіл: десь рука, десь нога, а десь просто шматок незрозумілого м’яса. Все лежало окремо. Були й повністю вцілілі тіла, але люди були мертвими», — каже фотограф. Пригадує, що біля розбитого ракетою кафе, ходила молода жінка та допомагала поліцейським у впізнанні тіл. «Село доволі маленьке і всі одне одного знають. Жінка ходила і називала імена й прізвища загиблих людей. Деякі тіла впізнати було складно — хтось обгорів, інших придавило плитою», — говорить Яків Ляшенко.
Фотограф був у селі до темряви й поїхав додому, щоб віддати фотоагенції світлини з Грози. Ляшенко їздив туди ще декілька разів і знімав підготовку до поховань та чини похоронів загиблих мешканців села, спілкувався із місцевими мешканцями. «Якби це була моя перша зйомка загиблих, може мені б це і було морально важче. Проте це не перший раз, коли знімаю наслідки прильотів. Я вже звик до таких зйомок. Хоча мені б зовсім не хотілося до такого звикати», — говорить Яків Ляшенко.
Яків Ляшенко говорить, що всі історії мешканців Грози особливі. Пригадує жінку, яка не пішла на поминки, оскільки у неї того ранку помер брат і вона була зайнята підготовкою до поховання. Це врятувало їй життя. Яків говорить, що жінка була дуже пригнічена і не хотіла нікуди йти. Проте вона зізналась, якби її вмовляли трішки довше, то вона б погодилась. Ще одна жінка, яка прийшла на кладовище, не змогла помінятись ні з ким на роботі й залишилась працювати. Це її врятувало від загибелі або тяжкого поранення. Навпроти кафе живе родина, у якої дуже постраждав від вибухової хвилі будинок: скосило дах, повилітали вікна. Проте всі вони залишилися живими та неушкодженими.
«Там були три брати. Навіть пам’ятаю їхнє прізвище — Пиріжок. Відповідно всі їх і називали «пиріжками». Вони були з успішної української родини — мали господарство, будинок тощо. У день прощання з Андрієм Козирем у братів були справи, а батьки пішли у кафе й загинули», — розповідає Яків Ляшенко. Коли брати дізнались про трагедію в Грозі, одразу приїхали і були просто шоковані побаченим.
5 жовтня 2023 року у Грозі загинула третина села. «Були два хлопці, які втратили батьків. Вони не хотіли ні говорити, ні фотографуватися», — розповідає Ляшенко. У кожного з місцевих своє горе, адже село невелике, всі одне одного знають і в кожного загинув або родич, або сусід, або близький друг. «У цій хаті вікна більше не горять. І в цих також. У багатьох будинках більше не вмикають світла, тому що там більше ніхто не живе. У Грозі люди загинули цілими сім’ями», — Яків переказує слова місцевого хлопця, в якого загнули батьки.
У Грозу документувати наслідки прильоту приїхало дуже багато іноземних фотографів. Яків говорить, що українські журналісти поводилися дуже стримано. Натомість закордонні фотографи знімали все підряд. «Якби в іноземних фотографів була змога залізти з камерою в труну і там зняти селфі, вони б це зробили. Вони приїхали зняти класні кадри, а на відчуття родичів та знайомих загиблих їм просто байдуже», — ділиться Ляшенко.
Фотограф приїжджав у село ще декілька разів — фотографував, як люди обирають місце на цвинтарі для своїх близьких, знімав поховання та багато спілкувався з місцевими. Знімав і в морзі Харкова, куди для судмедекспертизи привезли тіла загиблих. «Нас впустили в морг пофотографувати. Працівниця моргу відрізала від тіла однієї жінки частину плоті для аналізу. Розумію, що це звична для неї робота. Натомість у мене склалось враження, що я перебуваю у м’ясному магазині, де тобі відрізають шматок для продажу. Для людини, яка вперше знімає в морзі, усе виглядало доволі страшно», — розповідає Яків Ляшенко. Востаннє фотограф приїжджав у Грозу взимку. Був у гостях в родини, яка живе поблизу кафе. Їм відремонтували будинок, частково замінили дах, збудували новий паркан.
Яків Ляшенко говорить, що його дуже зачепили жорстокість і цинізм місцевих мешканців, які наводили ракети на рідне село. «Я заради цікавості зайшов на сторінку Дениса Козиря, який організував перепоховання батька. У нього в соцмережах є фотографія із тим чоловіком, який навів ракету. Там вони обіймаються, — розповідає фотограф. — Тобто люди, які навели ракету на село, колись там жили й точно знали усіх його мешканців. Це якийсь особливий цинізм, розпитувати людей про масові заходити, наводити туди ракети, знаючи, що усі вони там загинуть. Мене це дуже вразило».
Яків Ляшенко — український фотограф з Харкова. Професійну кар’єру почав у 2012 році. Після початку повномасштабного вторгнення працював фіксером для відомих фотографів і паралельно документував події вторгнення Росії на територію України. Був фотожурналістом-фрилансером в EPA Agency та AP. Зараз служить у Національній гвардії.
Соціальні мережі:
Facebook
Instagram
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредактор: В'ячеслав Ратинський
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
5 жовтня 2023 року військові РФ завдали удару ракетою «Іскандер» по кафе у селі Гроза на Харківщині. У закладі проводили поминальний обід, на який зібралось багато мешканців села. Унаслідок удару загинуло 59 людей, серед яких — восьмирічна дитина.
Фотограф Яків Ляшенко зняв наслідки ракетного удару по селу Гроза, поховання загиблих та скорботу тих, хто залишився.
5 жовтня 2023 року о 13:24 армія РФ обстріляла село Гроза Харківської області, яке розташоване за 35 км від лінії фронту. Ракета «Іскандер» влучила в кафе, де у той час проводили поминальний обід. Мешканці Грози прощалися зі своїм односельцем Андрієм Козирем. Чоловік мобілізувався добровольцем у березні 2022 року і менше ніж за місяць загинув у боях біля Попасної. На початку повномасштабної війни Гроза була окупована російськими військовими й Андрія поховали у Дніпропетровській області. Після звільнення Грози син Денис, який мобілізувався разом із батьком, вирішив перепоховати його у рідному селі. Денис Козир служив до червня 2022 року.
Потім переїхав у Грозу та одружився з Ніною, яка працювала лаборанткою у Харківській гуманітарно-педагогічній академії. Вони разом з дружиною вирішили організувати перепоховання та поминки. У кафе прийшла майже третина мешканців села — 60 людей. Загинули 59 людей, серед яких був восьмирічний хлопчик. У селі виріс новий цвинтар, у центрі якого — могила Андрія Козиря. Далі на околиці лежить велика родина: дружина, донька, син, невістка, дядько, двоюрідні брати та племінники. Дата смерті у всіх одна — 5 жовтня 2023 року.
Через тиждень слідчі СБУ назвали ймовірні імена навідників російських ракет. Ними виявилися два колишні місцеві жителі Грози — Володимир Мамон та його молодший брат Дмитро. Напередодні звільнення Харківщини брати втекли до РФ та розпитували у своїх односельців і родичів про розташування Сил оборони України та про масові заходи у Харківській області. Примітно, що до звільнення Грози брати Мамони дружили із родиною Козирів. Прокуратура розпочала досудове розслідування теракту, а Верховний комісар ООН з прав людини направив до села польову групу для збору інформації. Зрештою, в Управлінні верховного комісара ООН з прав людини підтвердили, що ракетного удару по селу Гроза в Харківській області 5 жовтня завдала армія РФ, а всі 59 загиблих були цивільними.
Наслідки ракетної атаки по селу Гроза зняв український фотограф Яків Ляшенко, який приїхав туди одразу після влучання ракети. «Тоді був фотографом EPA Images. Мені зателефонував редактор і запитав, чи я зараз вільний і чи маю камеру. Сказав, що є прильот, де багато жертв, і потрібно терміново їхати, — пригадує Яків Ляшенко. — Я навіть не знав точної адреси і їхав у напрямку Куп’янська. Потім редактор мені підказав локацію. Паралельно я дивився новини й дізнався про трагедію в Грозі». Яків додає, що спішив дістатися у Грозу одним із перших, адже згодом туди приїхало дуже багато українських та закордонних журналістів.
«Коли приїхав, був шокований побаченим. Все було завалене тілами загиблих людей — вони лежали по обидва боки паркану. Скоріш за все частину людей вже встигли витягнути з-під завалів і перенести з кафе, — розповідає Ляшенко. — Коли під’їжджав до села, то не бачив трупів, але вже відчував цей специфічний запах. Навіть не знаю, як правильно описати запах загиблих людей — запах крові, згорілої плоті... Проте коли ти відчуваєш цей запах, то одразу розумієш, що хтось загинув». У Грозі такий специфічний запах був доволі відчутний.
Одразу після прильоту в село Гроза приїхали поліцейські, співробітники ДСНС та судмедексперти, які збирали тіла чи їхні частини, а також записували свідчення людей. «Навколо лежали фрагменти тіл: десь рука, десь нога, а десь просто шматок незрозумілого м’яса. Все лежало окремо. Були й повністю вцілілі тіла, але люди були мертвими», — каже фотограф. Пригадує, що біля розбитого ракетою кафе, ходила молода жінка та допомагала поліцейським у впізнанні тіл. «Село доволі маленьке і всі одне одного знають. Жінка ходила і називала імена й прізвища загиблих людей. Деякі тіла впізнати було складно — хтось обгорів, інших придавило плитою», — говорить Яків Ляшенко.
Фотограф був у селі до темряви й поїхав додому, щоб віддати фотоагенції світлини з Грози. Ляшенко їздив туди ще декілька разів і знімав підготовку до поховань та чини похоронів загиблих мешканців села, спілкувався із місцевими мешканцями. «Якби це була моя перша зйомка загиблих, може мені б це і було морально важче. Проте це не перший раз, коли знімаю наслідки прильотів. Я вже звик до таких зйомок. Хоча мені б зовсім не хотілося до такого звикати», — говорить Яків Ляшенко.
Яків Ляшенко говорить, що всі історії мешканців Грози особливі. Пригадує жінку, яка не пішла на поминки, оскільки у неї того ранку помер брат і вона була зайнята підготовкою до поховання. Це врятувало їй життя. Яків говорить, що жінка була дуже пригнічена і не хотіла нікуди йти. Проте вона зізналась, якби її вмовляли трішки довше, то вона б погодилась. Ще одна жінка, яка прийшла на кладовище, не змогла помінятись ні з ким на роботі й залишилась працювати. Це її врятувало від загибелі або тяжкого поранення. Навпроти кафе живе родина, у якої дуже постраждав від вибухової хвилі будинок: скосило дах, повилітали вікна. Проте всі вони залишилися живими та неушкодженими.
«Там були три брати. Навіть пам’ятаю їхнє прізвище — Пиріжок. Відповідно всі їх і називали «пиріжками». Вони були з успішної української родини — мали господарство, будинок тощо. У день прощання з Андрієм Козирем у братів були справи, а батьки пішли у кафе й загинули», — розповідає Яків Ляшенко. Коли брати дізнались про трагедію в Грозі, одразу приїхали і були просто шоковані побаченим.
5 жовтня 2023 року у Грозі загинула третина села. «Були два хлопці, які втратили батьків. Вони не хотіли ні говорити, ні фотографуватися», — розповідає Ляшенко. У кожного з місцевих своє горе, адже село невелике, всі одне одного знають і в кожного загинув або родич, або сусід, або близький друг. «У цій хаті вікна більше не горять. І в цих також. У багатьох будинках більше не вмикають світла, тому що там більше ніхто не живе. У Грозі люди загинули цілими сім’ями», — Яків переказує слова місцевого хлопця, в якого загнули батьки.
У Грозу документувати наслідки прильоту приїхало дуже багато іноземних фотографів. Яків говорить, що українські журналісти поводилися дуже стримано. Натомість закордонні фотографи знімали все підряд. «Якби в іноземних фотографів була змога залізти з камерою в труну і там зняти селфі, вони б це зробили. Вони приїхали зняти класні кадри, а на відчуття родичів та знайомих загиблих їм просто байдуже», — ділиться Ляшенко.
Фотограф приїжджав у село ще декілька разів — фотографував, як люди обирають місце на цвинтарі для своїх близьких, знімав поховання та багато спілкувався з місцевими. Знімав і в морзі Харкова, куди для судмедекспертизи привезли тіла загиблих. «Нас впустили в морг пофотографувати. Працівниця моргу відрізала від тіла однієї жінки частину плоті для аналізу. Розумію, що це звична для неї робота. Натомість у мене склалось враження, що я перебуваю у м’ясному магазині, де тобі відрізають шматок для продажу. Для людини, яка вперше знімає в морзі, усе виглядало доволі страшно», — розповідає Яків Ляшенко. Востаннє фотограф приїжджав у Грозу взимку. Був у гостях в родини, яка живе поблизу кафе. Їм відремонтували будинок, частково замінили дах, збудували новий паркан.
Яків Ляшенко говорить, що його дуже зачепили жорстокість і цинізм місцевих мешканців, які наводили ракети на рідне село. «Я заради цікавості зайшов на сторінку Дениса Козиря, який організував перепоховання батька. У нього в соцмережах є фотографія із тим чоловіком, який навів ракету. Там вони обіймаються, — розповідає фотограф. — Тобто люди, які навели ракету на село, колись там жили й точно знали усіх його мешканців. Це якийсь особливий цинізм, розпитувати людей про масові заходити, наводити туди ракети, знаючи, що усі вони там загинуть. Мене це дуже вразило».
Яків Ляшенко — український фотограф з Харкова. Професійну кар’єру почав у 2012 році. Після початку повномасштабного вторгнення працював фіксером для відомих фотографів і паралельно документував події вторгнення Росії на територію України. Був фотожурналістом-фрилансером в EPA Agency та AP. Зараз служить у Національній гвардії.
Соціальні мережі:
Facebook
Instagram
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредактор: В'ячеслав Ратинський
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
UAPP — незалежне обʼєднання професійних українських фотографів, покликане захищати їх інтереси, підтримувати, а також розвивати і популяризувати українську фотографію як важливий елемент національної культури.
Діяльність UAPP охоплює освітні, соціальні, дослідницькі та культурні ініціативами, а також книговидання.
UAPP репрезентує українську професійну фотографію в міжнародному фотографічному співтоваристві та є офіційним членом Федерації європейських фотографів (FEP) — міжнародної організації, яка представляє більше 50 000 професійних фотографів в Європі та інших країнах світу.
.jpg)
