Проєкт «Марія» (Project MARIA) канадської мисткині українського походження Лесі Марущак став найвідомішою виставкою про Голодомор 1932–1933 років, за визнанням Національного музею Голодомору-геноциду в Києві. Ця мистецька робота побувала в дев’яти країнах світу, а книга, створена на основі проєкту, здобула міжнародні нагороди. Виставка дає можливість подивитися на пам’ять про Голодомор через мистецтво, яке робить складну тему доступною та зрозумілою на багатьох рівнях. У День пам’яті жертв Голодоморів ми поспілкувалися з Лесею Марущак про її задум, приховані символи й про те, як їй вдалося красиво розповісти про страшні речі.
.jpeg)
— Чи пам’ятаєте, коли вперше з’явилася думка про створення проєкту «Марія»? Як Ви знайшли ту форму, в якій він реалізувався? Скільки часу ця ідея визрівала у Вас?
— Перш за все варто зазначити, що я звернулася до мистецтва лише у 2016 році. Тоді в мене діагностували рак крові, і все відбувалося дуже швидко, адже я не знала, скільки часу мені залишилося. Це змусило мене діяти рішуче та невідкладно. Одним із моїх перших проєктів став «ERASURE: Memory and the Power of Politics». Його натхненням стала коробка старих фотографій, яка належала матері мого чоловіка, корінній киянці, що пережила сталінський терор.
У тій коробці були світлини з видаленими або вирізаними обличчями. Це нагадало мені, як моя бабуся також вирізувала людей із фотографій — через страх або болючі спогади. Так з’явився концепт «стирання» людей — дуже старий і страшний процес, у якому руйнується не лише фізична присутність, але й пам'ять про людину.
Цей концепт я пов’язала з політикою Сталіна, яку я назвала «soft genocide» (м’який геноцид). Це починалося зі знищення церков, шкіл, священників, інтелігенції — всього, що формує ідентичність народу. Після цього я задумалася над наступним кроком цієї політики — Голодомором, уже справжнім геноцидом.
На той час я читала книгу Енн Епплбаум «Червоний голод», де дуже детально описано історичні, політичні та фізіологічні аспекти Голодомору, а також американські свідчення тих подій. Це дало мені розуміння, що Голодомор був другим етапом геноциду, і я виокремила три фази цього процесу.
— Як виник образ «Марії»?
— Я замислилася, що означає бути молодою дівчиною? Про що вона мріє? Який вигляд мав би її фотографічний альбом, якби вона жила нормальним життям, а не тим, що їй судилося? Так народився образ Марії.
Я створила уявний альбом її мрій. У моєму архіві були костюми, які мені передала тітка Ганя з Топорівців. Я фотографувала ці елементи та будувала її світ через фотографії. Для цього я використала дуже старий фотоальбом і назвала серію «Red».
Червоний колір у моєї бабусі завжди асоціювався з чимось жахливим. У цій серії він символізує мрії юної дівчини, її буття, яке у неї вкрадуть. Вона ще не розуміє, що її життя зміниться назавжди, але глибокий драматизм уже пронизує цей образ.
Другою серією проєкту стала робота під назвою «Counting». У той час, коли я працювала над нею, у новинах повідомили про корабель, що затонув. Тоді назвали точну кількість жертв, і ця точність мене зачепила. З Голодомором усе інакше: говорять про 4 мільйони, хтось називає 7, а якщо врахувати покоління, які не народилися через цю трагедію, то й понад 11 мільйонів. Але остаточної цифри немає.
Ця невизначеність змусила мене задуматися: чи має значення число, коли йдеться про акт геноциду? Одна людина чи мільйони — це все одно злочин проти людства. Із цим запитанням я жила працюючи над серією: як ми рахуємо у житті, і чи здатен людський розум осягнути масштаби масового знищення?
Я почала досліджувати, як у різні епохи рахували. Мене особливо зацікавив античний артефакт із Греції — The Salamis Tablet, найдавніша рахівниця. Це була мармурова плита з лініями, по яких пересували камінці, створюючи підрахунки. Ця ідея рахунку як процесу стала основою моєї роботи. Для цієї серії я використала архівні фотографії австрійського інженера Александра Вінербергера, який перебував в Україні під час Голодомору, зокрема у Харкові. Він фотографував те, що бачив, і залишив щоденник із жахливими свідченнями. На цих фотографіях я створила лінії та крапки, що символізують підрахунок, і поставила філософське питання: чи насправді важливе число жертв, коли йдеться про такий масштабний злочин?
Я прагнула створити два діалоги. Перший — між фотографіями Вінербергера та моєю абстрактною артмовою. Я використала підрахунок і графічні елементи, щоб інтерпретувати історичні матеріали. Другий діалог — між цими новими роботами та сучасними глядачами. Моя мета — змусити людей замислитися над питанням, яке не дає мені спокою: чи можемо ми осягнути геноцид і його масштаби?
Ця серія не лише про цифри. Вона про те, як люди стикаються з трагедіями, намагаючись осмислити те, що, на перший погляд, не піддається розумінню.
Третя серія проєкту отримала назву «Transfiguration». Вона стала свідченням людей, які пережили Голодомор. Я працювала з інтерв’ю очевидців, доступними на канадських і американських ресурсах, а також з історіями моєї «Марії». Особливо мене вразили психологічні та фізіологічні аспекти голоду, про які детально писала Енн Епплбаум. Один зі спогадів залишився в пам’яті: діти казали, що їхні матері ставали «як склянка води» — прозорі, слабкі, крихкі.
Я намагалася передати цей жахливий процес вмирання через холод і голод у своїх фотографіях. Водночас ці роботи вийшли страшно красивими — це був спосіб знайти людське в нелюдському.
У 2018 році під час мандрівки до Львова я купила на ярмарку торбинку з молитовниками. Один із них я взяла додому, відсканувала всі 600 сторінок і створила роботу під назвою «Молитва».
Я думала: що люди роблять, коли вмирають? Вони моляться. Уявіть собі понад 4 мільйони людей, які помирають одночасно і моляться. Ця думка мене не відпускала. Моєю метою було дати голос тим, хто не зміг висловитися за життя, чий біль світ тоді ігнорував. Я хотіла, щоб ці роботи «говорили», навіть після смерті.
Наразі я співпрацюю з композитором Олегом Шлепком із Німеччини та його колегами з України над створенням музики, що базуватиметься на моїх роботах, щоб дати звучання і голос стражданням мільйонів.
Завершальною частиною проєкту стала історія конкретної жінки. Одного разу я написала друзям у фейсбук прохання поділитися фотографіями, які могли б бути пов’язані з Голодомором. Одна жінка відповіла, що має світлину своєї свекрухи, яку звали Марія. Родина дозволила використати фото, попросивши зазначати лише її ім’я — Марія Ф.
Я зрозуміла, що мені потрібен символ, який би втілював страждання українського народу. Я вирізала Марію із родинного фото й доповнила образ крильцями, які намалював візантійський іконописець. Так я створила колаж: Марія перетворилася на ангела, символ нашого народу та його болю.
Натомість у моєму процесі я використовувала японський папір, природні матеріали й техніки, пов’язані з іконописом: змішувала яйце з вином, додавала пігменти, створювала майже скульптурні елементи. Ці роботи здаються живими: папір стискається, розправляється, нагадуючи людську шкіру.
Однією з робіт у рамках цього проєкту стала величезна фотографія розміром один на чотири метри. Вона була створена під впливом моменту, коли моя родина готувалася до поховання мого батька взимку. Земля була тверда, як камінь, але ми копали могилу, кидаючи грудки мерзлої землі. Я сфотографувала цю сцену й використала її як основу для роботи.
Процес створення був частиною мого діалогу з природою. Після друку я взяла фото до прерій. Під час роботи здійнявся вітер, почався дощ, і я, босоніж у вишиванці, взаємодіяла з матеріалами. Папір розмокав, зношувався, розривався, і це стало частиною самого мистецтва.
Мій творчий процес завжди включає взаємодію з середовищем. Для мене важливо, щоб природа брала участь у створенні робіт, а люди могли їх торкатися, відчувати текстуру. Це не статичні експонати під склом, яких не можна торкнутися. Я прагну, щоб роботи стали частиною людського досвіду, щоб вони викликали емоції та сприяли рефлексії.
Для мене важливо, щоб це був не просто набір експонатів, а сакральний простір, подібний до церкви. Люди, які приходять на виставку, мають стати учасниками процесу. Вони мають не просто дивитися, а думати, рефлексувати: хто ми? яка наша роль?
У розмові з кураторкою Гарварду Макетою Бест під час FotoFest у Х’юстоні (організація сучасного мистецтва, присвячена розвитку фотографії та візуальної культури — ред.), ми обговорювали концепцію мобільного меморіалу. Вона запитала: «Леся, як працює мобільний меморіал? Що ти хочеш донести до людей?». Це змусило мене замислитися: які роботи я повинна створити, щоб люди могли взаємодіяти з такими важкими темами, як Голодомор?
Часто глядачі нічого не знають про цю трагедію, але через роботи вони отримують змогу торкнутися історії, буквально і метафорично. Це не тільки про пам’ять, але й про діалог — з історією, із собою, із суспільством.
.jpeg)
Для цієї роботи я використовувала віск і попіл, які отримала у місцевій церкві. Я попросила священника поділитися залишками свічок і попелом, що залишився після обрядів. Використовуючи ці матеріали, я малювала воском і попелом на папері, щоб створити відчуття, ніби молитви проникають у саму структуру твору. Я малювала, щоб ці молитви якось входили до середини. Фотографії стають скульптурними об'єктами, щоб люди могли глибше доторкнутися до цих тем, яких ми так боїмося. Ми не знаємо, як про це говорити, ми не можемо навіть інтелектуально це все сприйняти, а фотографії та мистецтво дають всім нагоду приступити до важких тем.
— Як реагували глядачі на проєкт «Марія»? Можливо, вам запам’яталися якісь відгуки чи реакції?
— Проєкт «Марія» став відомим далеко за межами України подорожуючи різними країнами. В Україні виставка стартувала приблизно у 2020 році, відвідавши 6–7 міст за підтримки Світового Конгресу Українців. Останнім місцем був Харків, де вона перебувала на початку повномасштабної війни. Згодом її перевезли й експонували на Заході України. На жаль, я не була присутньою під час жодної з українських презентацій. Для мене це важко, адже проєкт набуває сенсу тільки тоді, коли люди взаємодіють із ним. Однак я знаю, що виставка викликала глибокий відгук.
Одним із ключових елементів виставки була інтерактивна робота: ми розібрали книжку «Марія», створивши стіну зі сторінок, нанизаних на цвяхи. Люди могли взяти сторінку, написати на ній свої спогади про Голодомор, якщо такі були в їхніх родинах, і прикріпити назад до стіни. Це створило живий діалог між минулим і сучасним.
Одна з найважливіших реакцій, яку я запам’ятала, була від кураторки, яка сказала: «Це надзвичайно красиво, і це про геноцид». Я ніколи не працювала з наміром створювати щось красиве, але саме ця естетика допомагає людям долучитися до важких тем. Вона пояснила: «Якби це були лише зображення голоду й смерті, люди, особливо діти, могли б цього боятися й уникати. Але твоя робота створює шлях до сприйняття через красу. Люди починають взаємодіяти з нею, а тоді заглиблюються в історію, якщо хочуть дізнатися більше».
Ця концепція стала основою «Мобільного меморіалу», який дає можливість людям брати участь у пам’яті про Голодомор на різних рівнях, поступово заглиблюючись у тему.
Виставковий проєкт включав два відео: Animatas №1 та Animatas №2. В основі назви лежить латинське слово «animati» — «душі». На відео старі фотографії, надруковані на тканині, розвішуються між деревами, як білизна. Вітер розвіває тканину, і зображення здаються живими — постаті людей рухаються, мерехтять, нагадуючи про душі, які давно залишили цей світ.
Різниця між двома відео полягає в часі: одне відзняте вдень, а інше — вночі. Звук — монотонний гул, що створює ефект духовного зв’язку з минулим.
Однією з найважливіших робіт стала арткнига «Transfiguration», яка увійшла до колекцій Metropolitan Museum of Art у Нью-Йорку, Library of Congress, Victoria and Albert Museum та інших престижних інституцій. Це стало важливим моментом для мене, адже багато з цих установ не мають подібних матеріалів на тему Голодомору.
Декілька тижнів тому я розмовляла з головою Library of Congress, яка зазначила: «Твої книги важливі, бо вони відкривають складні теми через мистецтво, допомагаючи людям, які нічого про це не знають, долучитися до розмови».
Наразі матеріали виставки перебувають у Вінниці. Побачити її в електронному варіанті можна на сайті Музею Голодомору-геноциду.
Моєю метою завжди було створити роботи, які зачіпають на емоційному рівні. У часи, коли світ стомився від війни й трагедій, такі матеріали можуть розворушити людські серця, пробудити емпатію та спонукати до розуміння. Я хочу, щоб люди не просто дивилися на ці роботи, а відчували їх. Через віск, попіл, папір і молитви я прагнула передати трагедію, яку важко осягнути інтелектуально. Це мистецтво запрошує не лише думати, а й переживати, торкатися, відчувати. Це спосіб відкрити шлях до розмови про біль і втрати, про які ми часто мовчимо.
Леся Марущак — канадська фотографка та мисткиня українського походження, відома своїми проєктами, що досліджують теми історичної пам'яті, національної ідентичності й трагедій українського народу. Леся Марущак через фотографію, архівні матеріали та інсталяції досліджує історії колонізованих народів та їхні трансформації під впливом геополітичних чинників, а також індивідуальні та колективні культурні наслідки вигнань. Її наративні експозиції зі статичними та динамічними зображеннями та грубими й делікатними скульптурними елементами були представлені у понад 65 музеях, галереях і мистецьких просторах по всьому світу. Найвідоміший її проєкт в Україні присвячений Голодомору 1932–1933 років і має назву Project MARIA, який демонструвався у дев’яти країнах. Книга за мотивами проєкту потрапила до шортлиста книжкової премії впливового міжнародного фотофестивалю Rencontres d’Arles у Франції (2019) та отримала нагороду за найкращий дизайн на міжнародному фестивалі «Книжковий Арсенал» у Києві (2019). Книжка «МАРІЯ» розроблена спільно з Еліасом Жекаловим, REDZET Kyiv. У вересні 2020 року видання The Guardian опублікувало фото з проєкту MARIA в статті про найкращі знімки з Landskrona festival.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Віра Лабич
Більдредактор: В'ячеслав Ратинський
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
Проєкт «Марія» (Project MARIA) канадської мисткині українського походження Лесі Марущак став найвідомішою виставкою про Голодомор 1932–1933 років, за визнанням Національного музею Голодомору-геноциду в Києві. Ця мистецька робота побувала в дев’яти країнах світу, а книга, створена на основі проєкту, здобула міжнародні нагороди. Виставка дає можливість подивитися на пам’ять про Голодомор через мистецтво, яке робить складну тему доступною та зрозумілою на багатьох рівнях. У День пам’яті жертв Голодоморів ми поспілкувалися з Лесею Марущак про її задум, приховані символи й про те, як їй вдалося красиво розповісти про страшні речі.
— Чи пам’ятаєте, коли вперше з’явилася думка про створення проєкту «Марія»? Як Ви знайшли ту форму, в якій він реалізувався? Скільки часу ця ідея визрівала у Вас?
— Перш за все варто зазначити, що я звернулася до мистецтва лише у 2016 році. Тоді в мене діагностували рак крові, і все відбувалося дуже швидко, адже я не знала, скільки часу мені залишилося. Це змусило мене діяти рішуче та невідкладно. Одним із моїх перших проєктів став «ERASURE: Memory and the Power of Politics». Його натхненням стала коробка старих фотографій, яка належала матері мого чоловіка, корінній киянці, що пережила сталінський терор.
У тій коробці були світлини з видаленими або вирізаними обличчями. Це нагадало мені, як моя бабуся також вирізувала людей із фотографій — через страх або болючі спогади. Так з’явився концепт «стирання» людей — дуже старий і страшний процес, у якому руйнується не лише фізична присутність, але й пам'ять про людину.
Цей концепт я пов’язала з політикою Сталіна, яку я назвала «soft genocide» (м’який геноцид). Це починалося зі знищення церков, шкіл, священників, інтелігенції — всього, що формує ідентичність народу. Після цього я задумалася над наступним кроком цієї політики — Голодомором, уже справжнім геноцидом.
На той час я читала книгу Енн Епплбаум «Червоний голод», де дуже детально описано історичні, політичні та фізіологічні аспекти Голодомору, а також американські свідчення тих подій. Це дало мені розуміння, що Голодомор був другим етапом геноциду, і я виокремила три фази цього процесу.
— Як виник образ «Марії»?
— Я замислилася, що означає бути молодою дівчиною? Про що вона мріє? Який вигляд мав би її фотографічний альбом, якби вона жила нормальним життям, а не тим, що їй судилося? Так народився образ Марії.
Я створила уявний альбом її мрій. У моєму архіві були костюми, які мені передала тітка Ганя з Топорівців. Я фотографувала ці елементи та будувала її світ через фотографії. Для цього я використала дуже старий фотоальбом і назвала серію «Red».
Червоний колір у моєї бабусі завжди асоціювався з чимось жахливим. У цій серії він символізує мрії юної дівчини, її буття, яке у неї вкрадуть. Вона ще не розуміє, що її життя зміниться назавжди, але глибокий драматизм уже пронизує цей образ.
Другою серією проєкту стала робота під назвою «Counting». У той час, коли я працювала над нею, у новинах повідомили про корабель, що затонув. Тоді назвали точну кількість жертв, і ця точність мене зачепила. З Голодомором усе інакше: говорять про 4 мільйони, хтось називає 7, а якщо врахувати покоління, які не народилися через цю трагедію, то й понад 11 мільйонів. Але остаточної цифри немає.
Ця невизначеність змусила мене задуматися: чи має значення число, коли йдеться про акт геноциду? Одна людина чи мільйони — це все одно злочин проти людства. Із цим запитанням я жила працюючи над серією: як ми рахуємо у житті, і чи здатен людський розум осягнути масштаби масового знищення?
Я почала досліджувати, як у різні епохи рахували. Мене особливо зацікавив античний артефакт із Греції — The Salamis Tablet, найдавніша рахівниця. Це була мармурова плита з лініями, по яких пересували камінці, створюючи підрахунки. Ця ідея рахунку як процесу стала основою моєї роботи. Для цієї серії я використала архівні фотографії австрійського інженера Александра Вінербергера, який перебував в Україні під час Голодомору, зокрема у Харкові. Він фотографував те, що бачив, і залишив щоденник із жахливими свідченнями. На цих фотографіях я створила лінії та крапки, що символізують підрахунок, і поставила філософське питання: чи насправді важливе число жертв, коли йдеться про такий масштабний злочин?
Я прагнула створити два діалоги. Перший — між фотографіями Вінербергера та моєю абстрактною артмовою. Я використала підрахунок і графічні елементи, щоб інтерпретувати історичні матеріали. Другий діалог — між цими новими роботами та сучасними глядачами. Моя мета — змусити людей замислитися над питанням, яке не дає мені спокою: чи можемо ми осягнути геноцид і його масштаби?
Ця серія не лише про цифри. Вона про те, як люди стикаються з трагедіями, намагаючись осмислити те, що, на перший погляд, не піддається розумінню.
Третя серія проєкту отримала назву «Transfiguration». Вона стала свідченням людей, які пережили Голодомор. Я працювала з інтерв’ю очевидців, доступними на канадських і американських ресурсах, а також з історіями моєї «Марії». Особливо мене вразили психологічні та фізіологічні аспекти голоду, про які детально писала Енн Епплбаум. Один зі спогадів залишився в пам’яті: діти казали, що їхні матері ставали «як склянка води» — прозорі, слабкі, крихкі.
Я намагалася передати цей жахливий процес вмирання через холод і голод у своїх фотографіях. Водночас ці роботи вийшли страшно красивими — це був спосіб знайти людське в нелюдському.
У 2018 році під час мандрівки до Львова я купила на ярмарку торбинку з молитовниками. Один із них я взяла додому, відсканувала всі 600 сторінок і створила роботу під назвою «Молитва».
Я думала: що люди роблять, коли вмирають? Вони моляться. Уявіть собі понад 4 мільйони людей, які помирають одночасно і моляться. Ця думка мене не відпускала. Моєю метою було дати голос тим, хто не зміг висловитися за життя, чий біль світ тоді ігнорував. Я хотіла, щоб ці роботи «говорили», навіть після смерті.
Наразі я співпрацюю з композитором Олегом Шлепком із Німеччини та його колегами з України над створенням музики, що базуватиметься на моїх роботах, щоб дати звучання і голос стражданням мільйонів.
Завершальною частиною проєкту стала історія конкретної жінки. Одного разу я написала друзям у фейсбук прохання поділитися фотографіями, які могли б бути пов’язані з Голодомором. Одна жінка відповіла, що має світлину своєї свекрухи, яку звали Марія. Родина дозволила використати фото, попросивши зазначати лише її ім’я — Марія Ф.
Я зрозуміла, що мені потрібен символ, який би втілював страждання українського народу. Я вирізала Марію із родинного фото й доповнила образ крильцями, які намалював візантійський іконописець. Так я створила колаж: Марія перетворилася на ангела, символ нашого народу та його болю.
Натомість у моєму процесі я використовувала японський папір, природні матеріали й техніки, пов’язані з іконописом: змішувала яйце з вином, додавала пігменти, створювала майже скульптурні елементи. Ці роботи здаються живими: папір стискається, розправляється, нагадуючи людську шкіру.
Однією з робіт у рамках цього проєкту стала величезна фотографія розміром один на чотири метри. Вона була створена під впливом моменту, коли моя родина готувалася до поховання мого батька взимку. Земля була тверда, як камінь, але ми копали могилу, кидаючи грудки мерзлої землі. Я сфотографувала цю сцену й використала її як основу для роботи.
Процес створення був частиною мого діалогу з природою. Після друку я взяла фото до прерій. Під час роботи здійнявся вітер, почався дощ, і я, босоніж у вишиванці, взаємодіяла з матеріалами. Папір розмокав, зношувався, розривався, і це стало частиною самого мистецтва.
Мій творчий процес завжди включає взаємодію з середовищем. Для мене важливо, щоб природа брала участь у створенні робіт, а люди могли їх торкатися, відчувати текстуру. Це не статичні експонати під склом, яких не можна торкнутися. Я прагну, щоб роботи стали частиною людського досвіду, щоб вони викликали емоції та сприяли рефлексії.
Для мене важливо, щоб це був не просто набір експонатів, а сакральний простір, подібний до церкви. Люди, які приходять на виставку, мають стати учасниками процесу. Вони мають не просто дивитися, а думати, рефлексувати: хто ми? яка наша роль?
У розмові з кураторкою Гарварду Макетою Бест під час FotoFest у Х’юстоні (організація сучасного мистецтва, присвячена розвитку фотографії та візуальної культури — ред.), ми обговорювали концепцію мобільного меморіалу. Вона запитала: «Леся, як працює мобільний меморіал? Що ти хочеш донести до людей?». Це змусило мене замислитися: які роботи я повинна створити, щоб люди могли взаємодіяти з такими важкими темами, як Голодомор?
Часто глядачі нічого не знають про цю трагедію, але через роботи вони отримують змогу торкнутися історії, буквально і метафорично. Це не тільки про пам’ять, але й про діалог — з історією, із собою, із суспільством.
Для цієї роботи я використовувала віск і попіл, які отримала у місцевій церкві. Я попросила священника поділитися залишками свічок і попелом, що залишився після обрядів. Використовуючи ці матеріали, я малювала воском і попелом на папері, щоб створити відчуття, ніби молитви проникають у саму структуру твору. Я малювала, щоб ці молитви якось входили до середини. Фотографії стають скульптурними об'єктами, щоб люди могли глибше доторкнутися до цих тем, яких ми так боїмося. Ми не знаємо, як про це говорити, ми не можемо навіть інтелектуально це все сприйняти, а фотографії та мистецтво дають всім нагоду приступити до важких тем.
— Як реагували глядачі на проєкт «Марія»? Можливо, вам запам’яталися якісь відгуки чи реакції?
— Проєкт «Марія» став відомим далеко за межами України подорожуючи різними країнами. В Україні виставка стартувала приблизно у 2020 році, відвідавши 6–7 міст за підтримки Світового Конгресу Українців. Останнім місцем був Харків, де вона перебувала на початку повномасштабної війни. Згодом її перевезли й експонували на Заході України. На жаль, я не була присутньою під час жодної з українських презентацій. Для мене це важко, адже проєкт набуває сенсу тільки тоді, коли люди взаємодіють із ним. Однак я знаю, що виставка викликала глибокий відгук.
Одним із ключових елементів виставки була інтерактивна робота: ми розібрали книжку «Марія», створивши стіну зі сторінок, нанизаних на цвяхи. Люди могли взяти сторінку, написати на ній свої спогади про Голодомор, якщо такі були в їхніх родинах, і прикріпити назад до стіни. Це створило живий діалог між минулим і сучасним.
Одна з найважливіших реакцій, яку я запам’ятала, була від кураторки, яка сказала: «Це надзвичайно красиво, і це про геноцид». Я ніколи не працювала з наміром створювати щось красиве, але саме ця естетика допомагає людям долучитися до важких тем. Вона пояснила: «Якби це були лише зображення голоду й смерті, люди, особливо діти, могли б цього боятися й уникати. Але твоя робота створює шлях до сприйняття через красу. Люди починають взаємодіяти з нею, а тоді заглиблюються в історію, якщо хочуть дізнатися більше».
Ця концепція стала основою «Мобільного меморіалу», який дає можливість людям брати участь у пам’яті про Голодомор на різних рівнях, поступово заглиблюючись у тему.
Виставковий проєкт включав два відео: Animatas №1 та Animatas №2. В основі назви лежить латинське слово «animati» — «душі». На відео старі фотографії, надруковані на тканині, розвішуються між деревами, як білизна. Вітер розвіває тканину, і зображення здаються живими — постаті людей рухаються, мерехтять, нагадуючи про душі, які давно залишили цей світ.
Різниця між двома відео полягає в часі: одне відзняте вдень, а інше — вночі. Звук — монотонний гул, що створює ефект духовного зв’язку з минулим.
Однією з найважливіших робіт стала арткнига «Transfiguration», яка увійшла до колекцій Metropolitan Museum of Art у Нью-Йорку, Library of Congress, Victoria and Albert Museum та інших престижних інституцій. Це стало важливим моментом для мене, адже багато з цих установ не мають подібних матеріалів на тему Голодомору.
Декілька тижнів тому я розмовляла з головою Library of Congress, яка зазначила: «Твої книги важливі, бо вони відкривають складні теми через мистецтво, допомагаючи людям, які нічого про це не знають, долучитися до розмови».
Наразі матеріали виставки перебувають у Вінниці. Побачити її в електронному варіанті можна на сайті Музею Голодомору-геноциду.
Моєю метою завжди було створити роботи, які зачіпають на емоційному рівні. У часи, коли світ стомився від війни й трагедій, такі матеріали можуть розворушити людські серця, пробудити емпатію та спонукати до розуміння. Я хочу, щоб люди не просто дивилися на ці роботи, а відчували їх. Через віск, попіл, папір і молитви я прагнула передати трагедію, яку важко осягнути інтелектуально. Це мистецтво запрошує не лише думати, а й переживати, торкатися, відчувати. Це спосіб відкрити шлях до розмови про біль і втрати, про які ми часто мовчимо.
Леся Марущак — канадська фотографка та мисткиня українського походження, відома своїми проєктами, що досліджують теми історичної пам'яті, національної ідентичності й трагедій українського народу. Леся Марущак через фотографію, архівні матеріали та інсталяції досліджує історії колонізованих народів та їхні трансформації під впливом геополітичних чинників, а також індивідуальні та колективні культурні наслідки вигнань. Її наративні експозиції зі статичними та динамічними зображеннями та грубими й делікатними скульптурними елементами були представлені у понад 65 музеях, галереях і мистецьких просторах по всьому світу. Найвідоміший її проєкт в Україні присвячений Голодомору 1932–1933 років і має назву Project MARIA, який демонструвався у дев’яти країнах. Книга за мотивами проєкту потрапила до шортлиста книжкової премії впливового міжнародного фотофестивалю Rencontres d’Arles у Франції (2019) та отримала нагороду за найкращий дизайн на міжнародному фестивалі «Книжковий Арсенал» у Києві (2019). Книжка «МАРІЯ» розроблена спільно з Еліасом Жекаловим, REDZET Kyiv. У вересні 2020 року видання The Guardian опублікувало фото з проєкту MARIA в статті про найкращі знімки з Landskrona festival.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Віра Лабич
Більдредактор: В'ячеслав Ратинський
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
UAPP — незалежне обʼєднання професійних українських фотографів, покликане захищати їх інтереси, підтримувати, а також розвивати і популяризувати українську фотографію як важливий елемент національної культури.
Діяльність UAPP охоплює освітні, соціальні, дослідницькі та культурні ініціативами, а також книговидання.
UAPP репрезентує українську професійну фотографію в міжнародному фотографічному співтоваристві та є офіційним членом Федерації європейських фотографів (FEP) — міжнародної організації, яка представляє більше 50 000 професійних фотографів в Європі та інших країнах світу.
