В рамках грантової підтримки документальних фотографів від UAPP ми ділимось документальними проєктами фіналістів, які отримали грантову підтримку в попередньому сезоні. Цього разу ми презентуємо проєкт «Unicorn батальйон» українського документаліста Саші Маслова.
Нагадуємо, що до 28 серпня триває набір кандидатів на менторську та мікрогрантову програму від Української асоціації професійних фотографів, деталі участі читайте за посиланням.
Нижче розповідь ведеться від імені Саші Маслова.
Дощового червневого дня в центрі Києва прапори прайду, України та Європейського Союзу мокли під дощем. Близько 500 людей зібралися на Прайд-марш, що тривав лише годину й охопив приблизно сто метрів. Місто Київ та поліція надали дозвіл на проведення маршу, але обмежили його до півтора міського кварталу, посилаючись на питання безпеки.
Це не був типовий Прайд, який жителі Нью-Йорка, Берліна чи Амстердама очікували побачити на вулицях своїх міст. Перші два ряди учасників параду складалися з військовослужбовців та ветеранів, які тримали плакати із закликами до ЄС та інших партнерів України надати більше зброї. Інші плакати закликали припинити російський геноцид українців, забезпечити системи розмінування та звільнити захисників «Азовсталі» — військовополонених, яких утримують у Росії та піддають тортурам. Лунали гасла за рівність, за законопроєкт про легалізацію цивільних партнерств та захист прав ЛГБТК+-спільноти.
Тепер поруч зі своєю нареченою Діаною Гарасько Марія уособлює стійкість і непокору, пройшовши через шалені випробування на фронті та зіткнувшись із навальною гомофобією.
Марія Воля, 31 рік, і її наречена Діана Гарасько, 25 років, стояли в перших рядах, тримаючись за руки. Для Марії, військовослужбовиці 47-ї бригади, цей момент став довгоочікуваним.
Минулого року, 24 жовтня 2022 року, Марія здалася. Вона говорила телефоном з Діаною й сказала, що вирішила покінчити з життям. Вона планувала зробити це шляхом передозування Гідазепамом, селективним анксіолітичним бензодіазепіном, який зазвичай призначають для лікування тривожності та панічних атак.
Діана й Марія зустрічалися всього кілька тижнів. Пройшло близько трьох місяців з того часу, як Діана, цивільна волонтерка з Білої Церкви, написала Марії в Instagram, відповідаючи на одну з історій з брудних окопів під Бахмутом. «Як ти? Хоча, мабуть, це дурне питання, враховуючи твої обставини», — йшлося в повідомленні. Після кількох тижнів листування в інтернеті Діана приїхала до Краматорська й зробила пропозицію на першому побаченні.
Тепер вона слухала хрипкий голос Марії, яка промовляла своє останнє прощання. Діана в паніці набрала номер командира Марії. На щастя, він відповів на дзвінок. За кілька хвилин медики поспішали до Марії.
Через три тижні після спроби самогубства я вперше зустрів Марію. У кімнаті для відвідувачів у відділенні гострої психіатрії для жінок великого лікарняного комплексу за межами Дніпра вона сиділа за столом із пластиковою скатертиною, одягнена у флісову куртку з райдужним значком, не зовсім розуміючи, як вона тут опинилася.
«У мене більше немає дому, у мене немає жодних прав. За що я борюся?» — запитала вона мене. Її розчарування виникло через відчуття неприйняття і нерозуміння з боку її людей та країни навіть після майже десяти років служби.
Марія пішла доброволицею в армію у 22 роки, коли побачила, як Росія захоплює Крим і розпалює війну на Сході України. Її рідне місто Маріуполь було ненадовго захоплене проросійськими сепаратистами, і його звільнення стало однією з важливих перемог українців улітку 2014 року. Після підписання контракту вона швидко помітила ознаки сексизму серед солдатів навколо неї. Чула фрази на кшталт «війна — не місце для жінки» і бачила, як чоловіків-солдатів командири сприймали з більшою довірою та повагою.
Дівчина хотіла довести свою спроможність. Повна ідеалізму, Марія боролася за право бути направленою на фронт. Зрештою її відправили до Пісків як радіоспеціалістку у складі 56-ї бригади, де відбувалися одні з найзапекліших боїв за Донецький аеропорт.
Після активної служби вона залишилася в армії й була дислокована у своєму рідному місті в складі 56-ї бригади до зими 2022 року. Саме тоді Маріуполь став місцем жорстокого протистояння між оточеними українськими військами та масивною, панівною силою загарбницької російської армії. Після важких втрат її підрозділ разом із військовими з 36-ї морської бригади та 1-го морського батальйону забарикадувався на заводі «Ілліча». Вони намагалися прорвати оточення і покинути місто. Перша спроба з використанням бронетехніки провалилась. Друга спроба, цього разу пішки, вдалася. Вони змогли обійти російські патрулі та блокпости непоміченими й неушкодженими і вибратися з обложеного міста незадовго після півночі 12 березня.
Їх було 45 солдатів, які мовчки йшли посеред ночі. Попереду був важкий шлях через ліси й степи Донецької області, щоб дістатися підконтрольної Україні території. Без мобільного зв’язку, з обмеженими запасами і без інформації про те, де саме знаходиться лінія фронту, вони рухалися крізь крижану пітьму.
Група ночувала в покинутих будинках, полювала на зайців і готувала курей, яких крали з безлюдних ферм. Вони розділилися на три групи по п’ятнадцять осіб, щоб уникнути виявлення, — одну групу пізніше захопили росіяни. А групу Марії російські солдати помітили на восьмий день їхнього маршу, коли вони намагалися перетнути річку поблизу села Старомайорське, за кілька кілометрів від підконтрольних Україні територій на той час. Відбулася перестрілка, і Марія отримала поранення в ліву руку. Але переправа через річку вдалася. Через п’ять годин після бою вони дісталися Великої Новосілки та українського блокпоста.
На межі непритомності з накладеним джгутом на руці Марію доставили до лікарні. 21 березня дівчина сиділа на лікарняному ліжку, її знімала на відео подруга Настя: Марія усміхалася й казала, що не може дочекатися поїхати в Дніпро і замовити їжу на виніс у McDonald's.
Але McDonald's у Дніпрі був закритий, як і більшість інших закладів. Країна боролася з масштабним вторгненням сусідньої держави, яка жадала захоплення територій, а постійно змінювана лінія фронту горіла. Україні потрібні були її солдати, і Марію знову відправили на передову, цього разу під Бахмут у Донецькій області.
Попередній досвід змусив Марію переосмислити багато речей, і вона вирішила відкрито говорити про свою сексуальність. Її поранення та усвідомлення того, наскільки все навколо неї крихке, змусили її більше не зважати на думку інших людей.
Марія зізналася у своїй гомосексуальності перед побратимами, а потім почала публічно розповідати про свій досвід, як бути квір-персоною в армії. Її пости в соціальних мережах про життя в окопах під Бахмутом привернули увагу як прихильників, так і критиків.
Гомофобні коментарі й повідомлення накопичувалися і настільки переповнювали її, що призводили до депресії. Вразливість дівчини через нещодавній досвід у Маріуполі, камінг-аут і повернення на фронт підштовхнули її до спроби самогубства. «Я більше не могла з цим справлятися. Навіть не хотіла намагатися...» — сказала вона.
Отримавши підтримку Діани, Марія потроху одужала і нещодавно перевелася до 47-ї бригади. Тепер вона служить на східному фронті, але взяла відпустку, щоб відвідати Київський Прайд. За день до маршу Прайду в Києві вона зустріла групу молодих людей, здебільшого підлітків, які тримали плакати на підтримку «традиційних цінностей», і почала з ними в дискусію, знімаючи себе на відео. Наступного дня під час Прайду вона тримала за руку свою наречену, не зважаючи на всіх, хто не схвалював її спосіб любити когось.
Коли промови завершились, а прапори й плакати згорнули, натовп почав розходитися. Не більше ніж за п’ять кварталів, на вулиці Хрещатик, кілька сотень людей — переважно молоді чоловіки в чорних футболках і худі — виходили з іншого зібрання на підтримку «традиційних цінностей». Дізнавшись про місце проведення Прайду, вони бігли й намагались прорватися до учасників Прайду, зіштовхуючись із поліцією. Цим молодикам було байдуже, що вони збираються битися з людьми, які активно захищають свою країну.
До війни більшість українців загалом мала несхвальні погляди на гомосексуальні союзи, але опитування показують, що громадська думка значно змінилася під час повномасштабного вторгнення. Останнє опитування, проведене Національним демократичним інститутом і опубліковане в лютому 2024 року, показало, що понад 70 відсотків позитивно відповіли на запитання: «Чи повинні ЛГБТК+-люди мати ті самі права, що й інші?». У 2019 році цей показник був нижчим за 30%.
Однак українське законодавство значно відстає. Незважаючи на багаторічну кампанію різних правозахисних та ЛГБТК+-організацій, а також на тиск з боку ЄС, Верховна Рада України досі не ухвалила закони про злочини на ґрунті ненависті, які включають акти проти геїв чи трансгендерних людей. Окрім того, жоден гомосексуальний союз не визнається законом, а Конституція України визначає шлюб як союз чоловіка та жінки.
Інна Совсун, 39-річна народна депутатка України від партії «Голос», намагається розв'язати найнагальнішу проблему для гомосексуальних пар під час війни, особливо тих, хто служить, — ухвалити закон, який надасть їм ті самі права, які, за українськими законами, мала б традиційно одружена пара. Одна з найнагальніших потреб ЛГБТК+-військовослужбовців у воєнний час в Україні — базове юридичне визнання їхніх партнерів або подружжя як членів сім’ї.
Наразі гомосексуальна пара, або будь-яка інша не гетеросексуальна пара, не має жодних юридичних прав як одиниця. Для військових сімей це має особливе значення у випадках смерті, зникнення безвісти, потрапляння в полон або серйозного поранення. Ваш партнер, з точки зору закону, для вас є чужою людиною, і отже, не може приймати юридичні, медичні, посмертні чи інші рішення, які в момент кризи мав би гетеросексуальний партнер.
Законопроєкт під номером 9103 був зареєстрований у Верховній Раді України у березні 2023 року, але досі не дійшов до голосування у залі парламенту. Він пройшов кілька важливих етапів, отримавши схвалення міністра юстиції та Міністерства оборони. Однак через півтора року з моменту реєстрації досі не зрозуміло, коли цей законопроєкт буде винесено на голосування, якщо взагалі буде. Наразі він, здається, безнадійно застряг у Комітеті Верховної Ради з питань правової політики, який повинен дати законопроєкту юридичну оцінку та вирішити, чи передавати його до парламенту, іншого комітету, чи взагалі відхилити.
Інна Совсун написала цей законопроєкт спільно з юристкою Марією Клюс, чий близький друг Петро Жируха є бісексуалом і служить в українській армії. Петро входить до невеликої групи українських військовослужбовців, які відкрито і публічно заявляють про свою сексуальну орієнтацію.
Петро, 28-річний музикант із класичною освітою, ніколи не уявляв, що опиниться в армії. Однак він відчув необхідність захищати свою батьківщину від російської агресії й добровільно записався до лав в ЗСУ після початку вторгнення.
Спочатку його сексуальна орієнтація не викликала проблем, але з появою гомофобних жартів Петро відчув, що йому потрібно адаптувати свою поведінку, щоб вписатися в нове оточення. Він сміявся з жартів і намагався бути частиною колективу. Якось командир сказав, що сподівається, що в його підрозділі немає «таких людей». Петрові стало недобре. Іншим разом один із солдатів його підрозділу сказав, що він би «вбив педераста», якби побачив такого.
Батьки Петра не знали про його сексуальну орієнтацію, як і його товариші по службі. Але в якийсь момент молодий чоловік втомився приховувати цю частину своєї ідентичності й наважився на камінг-аут. «Я обрав цю гетеро-маску і змушений був змінити свою мову, поведінку... Я більше не хотів цього робити», — каже він. У червні 2022 року, після чотирьох місяців служби, Петро зізнався людям зі свого підрозділу. Реакція була погана. Були погляди й перешіптування. Солдати не хотіли стояти з ним у черзі на душ чи сидіти поруч. Але поступово, розмова за розмовою, все змінилося. Той солдат, який казав, що «вбив би педераста», якби побачив, після зустрічі з Петром сказав, що тепер не зробив би цього. Він пояснив, що раніше ніколи не зустрічав гея.
Марія Клюс, подруга Петра й заступниця Інни Совсун, хвилювалася за нього. Петро думав, що подруга втратила сон через його камінг-аут. А одного дня Марія зателефонувала Петрові й розповіла про законопроєкт, над яким вони з Інною працюють. Хлопець був шокований. Він не міг повірити, що хтось готовий робити таку титанічну роботу, щоб захистити його та інших представників ЛГБТІК+. Хоча законопроєкт охоплює широкий спектр і приносить користь будь-якому цивільному партнерству, він сприйняв цей жест дуже особисто й захотів підтримати його, як тільки зможе.
На той момент про його сексуальну орієнтацію знали лише його товариші по службі, і спочатку Петро планував це так і лишити. Але після телефонної розмови з Марією він вирішив ініціювати державну петицію на підтримку законопроєкту. Це означало поставити своє ім’я на документі, який розкриє його сексуальну орієнтацію всім. «Якщо не зараз, то коли?» — запитав він себе.
Однак батькам Петро так і не розповів. Розуміючи, який вплив і публічність цей жест може мати, він знав, що його ім’я стане відомим, і не хотів, щоб батьки дізналися про це з новин. Петро зателефонував батькові й попросив увімкнути гучний зв’язок. Після короткого обміну новинами він сказав: «Мені треба розповісти вам щось дуже важливе», і зробив паузу, перш ніж сказати, що йому подобаються як чоловіки, так і жінки. Мама одразу закричала: «Петре, Боже мій, я думала, хтось помер!». А батько спокійно сказав, що завжди потисне йому руку, незалежно від того, хто йому подобається.
Серце Петра піднялося. Все його доросле життя він боявся цього моменту, і ось він настав — величезний камінь упав йому з душі.
За допомогою Неурядової громадської організації він створив петицію на підтримку законопроєкту №9103 і зареєстрував її на сайті Президента. Такі петиції не мають юридичних наслідків, але вони мають на меті продемонструвати підтримку з боку громадськості. Після того як петиція набирає 25000 підписів, вона потрапляє на стіл президента, який пише свої рекомендації та коментарі. Коли петиція з’явилась в інтернеті, почалася соціальна медіаістерія. Телефон Петра почав світитися кожні кілька хвилин — десятки повідомлень і дзвінків зі словами підтримки, вдячності та іноді недовіри. Тепер Петро зробив камінг-аут на всю країну.
«Я був вільним», — пригадує той час Петро. Солдат, який хотів «убити педераста», сказав, що підпише петицію.
Представники армії намагаються уникати теми прав ЛГБТК+, ніби це інфекційне захворювання, і коли обставини вимагають розв'язання будь-яких питань щодо геїв або трансгендерних військовослужбовців, Міністерство оборони та представники армії зазвичай намагаються все заперечувати. У примітці про не підтримку законопроєкту №9103, яку Міністерство оборони опублікувало незабаром після його запровадження, спочатку зазначалося, що «інформація про тисячі військовослужбовців, які не можуть офіційно оформити свої стосунки з одностатевими партнерами, викладена в пояснювальній записці до проєкту закону, потребує додаткового вивчення через відсутність відповідних даних у Міністерстві оборони України».
У ході цього додаткового вивчення, яке багато ЛГБТК+-активістів назвали незграбним і жахливим, Міністерство оборони вирішило провести дослідження, опитавши деяких військовослужбовців, фактично запитуючи: «Ви гей?».
«Анкета для вивчення питань сексуальної орієнтації, необхідності реєстрації цивільних партнерств і питань у цій конкретній сфері» — друкована форма, що містить сім запитань про гендерну дискримінацію в підрозділі, де служить респондент; сексуальні переваги у виборі партнера; і питання про те, чи потенційно зіткнеться респондент, який перебуває у стосунках з особою своєї статі, з «проблемами» зі спадщиною, якщо його поранять, уб'ють або оголосять зниклим безвісти.
Максим був одним із військовослужбовців, які отримали цю анкету. З того, як він описав процес анкетування, постає картина відсутності освіти, емпатії та елементарної скромності в людей, які це анкетування проводили.
Максим, не відкритий гей у лавах Повітряних сил України, розповідає, як одного ранку старший офіцер у його підрозділі роздав анкету без будь-яких пояснень. Атмосфера була така, що з’явились образливі жарти на адресу гомосексуалів. Декілька авіаторів відмовились заповнювати анкету. Пізніше Максим побачив одну анкету, що лежала на столі, у ній великими буквами було написано «Я НЕ ПЕДИК». Офіцер повернувся пізніше, щоб зібрати анкети, іноді він заглядав у ці анкети, беручи їх у пілотів. «Це було знущання з анонімності», — згадує Максим. Пізніше той самий офіцер повернувся з кількома додатковими анкетами, стверджуючи, що їх треба заповнити для виконання норми. Кількох авіаторів саме не було — отримали поранення чи пішли у відпустку — а командування вимагало точну кількість анкет. «Хто хоче допомогти з тестом на гомосексуалізм?» — запитав офіцер.
Неясно, якою була подальша доля цього опитування та чи призвело воно до якихось результатів. Орган, відповідальний за питання рівності в Збройних силах України, — Департамент гуманітарної підтримки Міністерства оборони України — не відповів на численні спроби зв’язатися з ними щодо цієї статті. Після спілкування з чотирма співробітниками МО, жоден з яких не захотів говорити відкрито, і після перегляду документів Міністерства онлайн я не знайшов жодної офіційної програми, присвяченої боротьбі з дискримінацією ЛГБТК+-персоналу чи освіті військовослужбовців з питань ЛГБТК+. Міністерство оборони має гарячу лінію для сексуального насильства і насильства загалом, а також механізми для його розгляду.
Відкритий гей-співробітник Міністерства оборони, який також не захотів говорити відкрито, сказав, що особи, відповідальні за питання рівності та гендеру, часто не мають базових знань про все, що виходить за межі інструкцій Міністерства.
Водночас ця ж людина сказала мені, що вони розуміють — є набагато нагальніші питання для країни в умовах війни, і якщо проблема для Збройних сил не досить критична і не потребує термінового вирішення, її часто відсувають на задній план.
Питання щодо ЛГБТК+-спільноти в Україні вже створювали певні проблеми для чинного уряду. Недавнє рішення Європейського суду з прав людини стосувалося двох українців, Андрія Маймулахіна та Андрія Марківа, які стверджували, що український уряд відмовив їм у таких же правах, як і гетеросексуальним парам. Пара спільно проживає з 2010 року, але не змогла зареєструватися як домогосподарство. Згідно з їхнім поданням, вони намагалися зареєструватися як подружжя сім разів, але всі заявки були відхилені. Після російського вторгнення в лютому 2022 року пан Маймулахін приєднався до Національної гвардії й прослужив рік, перш ніж звільнився через проблеми зі здоров’ям.
Український суддя в Європейському суді Микола Гнатовський проголосував на користь позивачів. На своє виправдання український уряд використав законопроєкт №9103, стверджуючи, що Україна вже імплементує необхідні закони для захисту одностатевих пар. Однак суд відхилив цей аргумент, зазначивши, що законопроєкт ще не став законом. Рішення Європейського суду тепер є серйозною проблемою для українського уряду. Окрім відшкодування, яке вони мають виплатити парі, це тепер серйозний виклик на шляху до бажаного членства в ЄС.
Але від брюссельських судів до київських урядових коридорів і до брудних окопів під Авдіївкою пролягла велика відстань. Поки законодавці, генерали та судді зважують, ЛГБТК+-українці, які служать, стикаються не лише з відсутністю визнання з боку закону, а й із серйозною дискримінацією. Їхні історії й особисті страждання часто зникають у безодні нескінченних смертей і руйнувань, що стрясають країну кожен день. «Це не на часі», — звучить у коментарях соціальних мереж від критиків. «Це не на часі», — повторюють законодавці в Комітеті з правової політики, згідно з протоколами останніх засідань щодо законопроєкту №9103 у липні 2024 року. Попри те, що законопроєкт перебуває на розгляді понад рік, він досі не був проголосований.
Але для таких людей особисті травми відсутності визнання чи поваги до їхньої особистості надзвичайно актуальні. До того ж ці питання присутні постійно.
Геннадій Апрозимов, 25-річний бісексуальний білорус і солдат Міжнародного легіону, перетнув український кордон теплої липневої ночі 2020 року. Він мав документи, що свідчили про в’їзд до країни для медичної процедури. Упакувавши невелику кількість речей — капці, шампунь та кілька пар білизни — він взяв з собою лише один рюкзак.
П’ять днів тому, коли Геннадій був вдома у Мінську, йому подзвонили з найближчого поліцейського відділку і попросили з’явитися на «дружню розмову». Він знав, що це означає. Декілька його друзів, які ходили на такі розмови, отримали погрози ув’язнення, якщо продовжать будь-яку «рецидивістську» діяльність, а декого вже ув’язнили.
Білоруська влада посилювала тиск на будь-яку форму опозиції після тривалих антиурядових протестів у країні цього літа, одного за одним кидаючи активістів за ґрати. Журналістів, студентів, лікарів та професорів коледжів затримували у їхніх квартирах або на вулиці, починаючи з тих, хто був найбільш помітним.
Геннадій був активним учасником протестів, і в кількох публікаціях у соціальних мережах він зазначався як організатор; хлопець знав, яку роль для нього вже підготувала білоруська влада. Тому зібрав сумку і з допомогою BYSOL, організації, яка допомагала білоруським дисидентам виїхати з країни, вирушив до Києва.
Нова домівка підійшла Геннадію. Через кілька місяців він перестав лякатися чорних вантажівок і людей у поліцейській формі. Він знайшов місце для проживання і продовжив свою активістську діяльність із Києва. Хлопець оточив себе людьми з діаспори, яка значно зросла після нової хвилі репресій у Білорусі. «Я продовжував боротися за Білорусь», — говорить він про той період у Києві.
Але Геннадій не планував боротися за Україну. Український уряд продовжував загравання з диктатурою Лукашенка, і хоча багато білоруських емігрантів опинилися в Києві, шукаючи захисту від режиму, тут не було безпечно. Безвізовий режим і м’яка безпека дозволили російським та білоруським розвідслужбам практично безперешкодно діяти в Києві. У серпні 2021 року один з найактивніших білоруських активістів, Віталій Шишов, був знайдений повішеним у лісі неподалік від свого дому. Смерть була класифікована як вбивство, і злочин досі не розкрили. У 2022 році Денис Стаджі, білоруський журналіст, критично налаштований до білоруського режиму, який жив в Україні з 2018 року, був побитий, катований і накачаний наркотиками впродовж кількох днів у власній квартирі в Києві. Коли Денис перестав відповідати на дзвінки дружини, вона приїхала до Києва з їхнього сімейного укриття на заході України й знайшла його непритомного, зв’язаного та загорнутого в пластикові пакети, за крок від смерті. Їхню квартиру перевернули догори дриґом, а електронні носії інформації вкрали. Підозра впала на білоруських агентів, але українська поліція не арештувала нікого у зв’язку з нападом і катуванням.
Геннадій бачив війну в Україні як початок визволення Білорусі. У березні 2023 року він записався до Міжнародного легіону, частково мотивований думкою про те, що він здобуде досвід для продовження боротьби за визволення Білорусі від диктатури, коли настане час. Після трьох місяців підготовки його направили на північний кордон з Росією, а потім він приєднався до боротьби на Східному фронті.
Геннадій був відкритим з людьми щодо своєї сексуальної орієнтації. Це викликало проблеми в минулому — особливо конфлікти з його релігійною родиною. Але в структурі армії він відчував, що небезпечно відкрито говорити про цей бік свого життя. Склад Міжнародного легіону — це здебільшого іноземні добровольці, в основному американці і європейці, які в середньому мають прогресивніші погляди, з українськими командирами, які значно консервативніші і, за словами Геннадія, іноді відкрито гомофобні. «Я намагаюся уникати цієї теми взагалі, — розповів мені хлопець, — я не хочу бути застреленим у спину».
Це здається надто драматичним страхом, але в середовищі, яке звикло до насильства і де гомофобія — поширене явище, бути геєм справжня загроза. У війні ти покладаєшся на людину поруч для свого добробуту і часто для збереження власного життя.
Отже, крім бути мужнім і подавати приклад, для військовослужбовця, відкритого щодо своєї сексуальної орієнтації, це часто означає носити мішень на спині.
Коли Геннадія перевели на новий пост у грудні 2023 року, новий заступник командира батальйону помітив на його формі нашивку з єдинорогом — символікою об'єднання «Українські ЛГБТ+-військові за рівні права», і запитав його: «Що це за фігня в тебе на одязі?»
Геннадій утримався від коментарів. Його життя залежало від рішень, які цей командир прийме в майбутньому.
Нашивки з єдинорогом стали об’єднавчим символом та ідентифікаційною ознакою ЛГБТ+-спільноти серед військовослужбовців Збройних сил України. Їх зробило об'єднання "Українські ЛГБТ військові за рівні права" — громадська організація, яка бореться за права квір-членів Збройних сил України, як відкритих, так і прихованих. Вона налічує близько 400 членів, з яких менше чверті є відкритими. Віктор Пилипенко, засновник організації та перший відкритий гей в українській армії, — на передовій захисту тих, хто вирішив відкритися, і тих, хто ще не готовий це зробити.
Ці нашивки не несуть жодного специфічного значення, крім того, що свідчать про відкритість щодо своєї сексуальної орієнтації. Однак вони відкривають двері як для союзників, так і для гомофобів. Носячи такі нашивки на формі, ці солдати приймають певний рівень ризику стати мішенню.
«Я знаю, що в армії є геї, які не зацікавлені в приєднанні до нашої групи, можливо, тому що не знають про нас або не хочуть потенційної небажаної публічності», — каже Віктор. Бувши відвертим сам, він отримав численні публічні атаки, переважно від представників консервативних груп, правих організацій, коментаторів, а також членів духовенства.
Найновішим скандалом стало відкликання нагороди, яку Українська православна церква вручила кільком членам підрозділу Віктора з 72-ї механізованої бригади за «самопожертву і любов до України», а потім відкликала медаль, заявивши, що Філарет «не знав про гріховні тенденції» одного з лауреатів. Потім було зазначено, що «Патріарх Філарет і Українська православна церква без винятку займають принципову негативну позицію щодо гріха Содому і засуджують пропаганду так званих одностатевих шлюбів». Після цього ганебного повороту з медаллю кілька членів 72-ї бригади повернули нагороду, більшість з різкою публічною критикою церкви.
Це не перший і, ймовірно, не останній випадок непорозумінь і напруги через розділення в українському суспільстві з питань ЛГБТК+. Віктор став мішенню не тільки для критиків всередині країни, але й для російської пропаганди, яка має звичку зображати гомосексуальність як один з отруйних плодів зловісного Західного світу.
Влітку 2021 року, навіть до початку повномасштабного вторгнення в Україну, риторика Ольги Скабєєвої, російської пропагандистки й коментаторки на російському ТБ, справила особливе враження, коли вона оголосила у своїй програмі, що «Президент Володимир Зеленський, за порадою американського лідера Джо Байдена, відправляє “колони українських гомосексуалістів на Донбас”». Це було засновано на ранішій заяві на фейсбук-сторінці об'єднання "Українські ЛГБТ військові за рівні права", де говорилось: «Ми запрошуємо мотивованих ЛГБТК+-людей, військовослужбовців, спеціалістів, а також людей, дружніх до ЛГБТК+-спільноти, які хочуть підписати контракт з одним з мотострілецьких підрозділів Збройних сил».
Оголошення одразу було підхоплене правими й консервативними силами в Україні та в підсумку потрапило на російське телебачення. Так виникла абсолютно вигадана історія про «Батальйон єдинорогів».
Віктор знову був жорстко розкритикований в Україні як «агент Кремля», що одночасно підливало масла у вогонь безперервної пропагандистської машини Москви. Ні «Батальйон єдинорогів», ні рота, дружня до ЛГБТ, так і не були створені, але Віктор продовжував свою боротьбу. Він згадує слова одного командира, з яким служив, який сказав йому: «Якщо гомосексуали створять свою частину і назвуть її батальйоном єдинорогів, то я їх прийму». У відповідь на критику і вигадки був створений логотип ЛГБТ-військових (LGBT Military), що зображає єдинорога.
Боротьба Віктора є частиною боротьби інших членів спілки. Одним з найяскравіших став випадок колишнього матроса Павла Лагойди.
Павлові 23 роки, і зараз він живе в Києві. Хлопець — один з найактивніших членів Спілки ЛГБТ-військових, але, як і Віктора, його переслідували і піддавали репресіям за свою відкритість. Так само як і Віктор, він страждав через своє бажання бути відкритим.
Після того як його мати виключила Павла з родини через його камінг-аут, хлопець вступив до Військово-морських сил. Це сталося у вересні 2021 року, коли йому було лише 19. Велика війна нависла над Україною. Через кілька місяців, коли ракети сипались на міста і села по всій країні, мати зателефонувала Павлові: «Я приймаю тебе таким, яким ти є, — сказала вона плачучи, — просто повернись додому живим». Павло дивувався, чому саме війна і його служба змусили матір оцінити його і прийняти його, але тепер Павло мусив йти на війну.
За словами Павла, проблеми з його командиром, лейтенантом-майором Леонідом Бондаренком, почалися незабаром після того, як той дізнався про сексуальну орієнтацію хлопця. Павло розповів, що його викрили інші матроси в його каюті, коли він залишив телефон розблокованим і відкритим на листування з колишнім. Повернувшись до каюти, хлопець побачив своїх товаришів по службі, вони сміялися. «Так ти, блін, п**ар?» — усміхнувся один з них до Павла.
Незабаром про це дізналися всі, включаючи його безпосередніх керівників. Лейтенант Бондаренко не тільки дозволяв іншим солдатам бити Павла, але й сам став кривдником. Спочатку це було у вигляді насмішок про його сексуальність і вербального домагання, але згодом це переросло в фізичне насильство.
Перше побиття сталося під час нічного чергування весною 2022 року, коли лейтенант Бондаренко підійшов до Павла й усно відчитав його за те, що він дивився на телефон. Павло розповідає, що між ними зав'язалася сварка, лейтенант Бондаренко повалив його на підлогу і побив. Друге побиття сталося пізніше, у листопаді, на очах у свідків — цього разу через сварку щодо найкращого способу розвантаження вантажівки. Командування Бондаренка не змогло ігнорувати це і перевело Павла, але не покарало Бондаренка.
Листування між Павлом і його командиром нестабільна. Пан Бондаренко називає Павла «соціопатом» і говорить, що його слід вивчати для медичних журналів через його «хворобу». Павло відповідає ненормативною лексикою й погрозами подати до суду на нього і на частину. Потім розмова переходить у рівний тон в обговоренні звітів і питання про переведення й демобілізацію. Без відповіді лишаються повідомлення і дзвінки спочатку з боку Павла, потім з боку пана Бондаренка.
Судячи з телефонних і паперових розмов між ними, здається, що пан Бондаренко не хоче, щоб Павло кудись переходив, і насолоджується своєю владою над підлеглим, завдаючи йому регулярних витончених тортур. Він посилає його на безглузді завдання, на різні медичні та психологічні обстеження, але не дозволяє йому перевестися або змінити контракт. Павло говорить, що його направили на дві психіатричні експертизи, де лікарі без обстеження встановили діагноз, який класифікував його як «непридатного до активної служби». Лейтенант Бондаренко каже, що психіатричні оцінки це не його ініціатива, вони були проведені незалежно, оскільки матрос Лагойда намагався перевестися на контрактну службу і змінити підрозділ.
Павло пізніше подав апеляцію через Міністерство оборони і його направили на обстеження в Київ, де рішення скасували й визнали хлопця здоровим і придатним до активної служби. Адвокат Павла підтверджує його розповідь.
Лейтенант Бондаренко стверджує, що ніколи не бачив остаточного діагнозу психіатричної оцінки, яку Павло отримав після апеляції, хоча в приватному листуванні з Павлом він визнає, що бачив результати, одночасно звинувачуючи Павла в тому, що вони підроблені.
Лейтенант Бондаренко також сказав мені, що моряк Лагойда був поганим і непокірним солдатом, і його били не за те, що він був геєм, а за загальне ставлення та поведінку. Лейтенант також звинуватив підлеглого у сексі за гроші з іншими моряками. Сам не заперечував, що бив його.
Навесні 2024 року президент Зеленський підписав закон, що дозволяє демобілізацію всіх призовників, які почали обов'язкову службу до лютого 2024 року. Павло в цей час безрезультатно намагався змінити частину. Він скористався можливістю й подав документи на звільнення. Через місяць, покидаючи свою базу, він показав середній палець. Він звільнився від тирана.
Булінг, переслідування та навіть фізичне насильство не рідкість в армії. У багатьох випадках доля вразливої людини під чиїмось командуванням залежить від того, як командир справляється з ситуацією. За відсутності освіти з теми LGBTQ+ серед рядового складу Збройних сил України, часто все зводиться до того, чи дозволить командир зловживання, або, як у випадку Павла, сам буде їх чинити.
Але так буває не завжди.
Олександр Жуган, 39 років, та Антоніна Романова, 38 років, зустрілися в ясний і теплий вересневий день 2014 року. Один з тих осінніх днів, коли ще намагаєшся зловити останні відтінки зникомого літа. Це була інша ера в Україні. Про це свідчило те, що вони познайомилися через російський сайт знайомств, який все ще був доволі популярний в Україні, навіть коли Крим був анексований, і вже розпочалася війна на Сході України.
Антоніна нещодавно переїхала до Києва з Криму, де після активної участі у проукраїнських протестах потрапила до списків для арешту. Один з її друзів-активістів, Олег Сенцов, порадив їй покинути півострів. Вона це зробила, в той час, як Олег залишився, а пізніше був арештований і ув'язнений на п'ять років за сфабрикованими звинуваченнями у тероризмі.
Олександр не був у святковому настрої того вечора. Він повертався із зустрічі, на якій розраджував друга, бо його дитині діагностували складну форму аутизму. Антоніна була одягнена в старомодну в'язанку куртку поверх светра. Олександр подумав, що вона має смішний вигляд. Вони прогулювалися з великими стаканами з їжею на виніс, пили лате і говорили. Як з'ясувалося, у них дещо спільне: діти з інвалідністю, їхня байдужість до розбитої інфраструктури Києва та любов до театру і мистецтва. Вони розмовляли про складне дитинство Антоніни, численні операції, які вона пройшла в дитинстві, та її шлях з втраченого дому в Криму до столиці. Вони сиділи біля групи підлітків, захоплюючись їхньою музикою з переносного динаміка. Вони сіли на останнє метро додому.
Через десять років Антоніна й Олександр ділять кімнату в занедбаному будинку за кілька кілометрів від активного фронту. Це була довга подорож від їхнього першого побачення в той теплий київський вечір. За їхніми плечима — експериментальна театральна трупа, яку вони започаткували, п'єси й вистави, які вони ставили разом і окремо, нескінченні вечірки та довгі ночі після прем'єр. Їхнє життя було насиченим: викладання, виступи, кохання. Вони отримали маленьку квартиру разом і були щасливі.
З цієї квартири вони дзвонили своїм акторам, щоб скасувати виставу 24 лютого взимку 2022 року.
Велика війна прийшла у їхнє життя. Тієї ночі Антоніна спитала: «Приєднаємося?» і Олександр неохоче погодився. Наступного дня вони підписували свої імена в листах волонтерів у місцевій територіальній обороні. Там були чоловіки й жінки різного віку — деякі виглядали так, ніби прийшли прямо з роботи; хтось приніс свої речі в валізі, кремезний чоловік у капелюсі ковбоя, а один хлопець приніс мисливську рушницю.
Дивлячись на цю різнорідну публіку, Олександр подумав: «Якщо вони можуть це зробити, ми теж можемо».
Страх не бути зрозумілим, безумовно, був. «Я думав: будуть ці бойові м'ясники, а я — маленький театральний викладач» — говорить Олександр. Але на їхнє здивування, їхній статус як квір-пари був сприйнятий з розумінням. Вони були відкритими з початку їхньої служби, і чутки поширилися. До того часу, коли їх відправили на південь після кампанії в Києві, їхні командири й товариші по службі вже знали, що «ці геї» служать з ними.
Наприкінці травня 2022 року їхню роту відправили до Миколаєва. Антоніна з Олександром відзвітували на ранковій лінійці, де представився новий старший сержант. «Я знаю, що серед ваших є геї», — рикнув він. Серце Антоніни впало. «Мене не хвилює! Якщо ви хороші солдати, проблем не буде». Він додав: «Я не потерплю жодної дискримінації».
Без офіційної політики щодо одностатевих пар з боку Міністерства оборони такі питання залишаються на розсуд командирів нижчого рангу. Деякі, як той старший сержант, розглядають це як потенційну проблему серед свого складу і ставлять все на свої місця з самого початку, але найчастіше це лягає на плечі таких людей, як Олександр та Антоніна, щоб навчити своїх товаришів по службі питанням ЛГБТК+.
«Це не наша робота навчати їх», — каже Олександр. Але коли він починає говорити про ЛГБТК+-спільноту в інтернеті, то стикається з критикою, часто від військових, що він використовує свою форму для пропаганди ЛГБТК+цінностей. І це його дратує. «Я б мав набагато ширшу платформу десь ще, щоб боротися за рівні права, — зазначає Олександр, — а моя мета в армії така ж, як і в усіх інших тут: виграти цю війну».
Таким чином, кожен індивідуальний досвід є відмінним і залежить від освіти та упереджень командира. Антоніні й Олександру пощастило на кожному етапі їхньої служби. У червні 2022 року їм представили нового командира, який спитав Антоніну, які займенники йому слід використовувати при зверненні до неї. «Це було його перше питання до мене, — згадує Антоніна, — я була вражена».
Антоніна є небінарною особою, яка використовує займенники «вона/її». Вона та Олександр надзвичайно близькі, хоча вони припинили стосунки приблизно рік тому. «Ми були разом 10 років, пройшли через вогонь і воду, — говорить Антоніна. — Я впевнена, що ніколи не матиму більш тісного зв'язку з кимось іншим у цьому житті».
Вони сидять разом у тьмяному приміщенні так, як сиділи десять років тому на холодному асфальті, слухаючи, як підлітки грають музику, з лате у паперових стаканчиках на тому теплому київському вечорі. Активний фронт, де вони були кілька годин тому, знаходиться всього за коротку поїздку від них. Вони повторять цю поїздку незабаром після мого від'їзду, не як пара, закохані або старі друзі, а як два військовослужбовці Збройних Сил України, що вирушають на чергове завдання, борючись за свою країну і за своє право бути такими, якими вони є, для себе та для майбутніх поколінь. Попри труднощі, які вони пережили, їхня любов допомагає їм триматися. Вона бореться за них так, як вони борються за свою країну.
Любов також підтримувала Анну Кажан протягом всього її життя. Анна медикиня у 47-й бригаді і людина, яка більшу частину життя йшла всупереч загальній течії. Її позивний Кажан не просто так. Їй подобається як звучить цей позивний, ба більше — подобаються самі кажани. Анні зараз 31 рік, і вона вивчає нічних крилатих створінь зі своїх ранніх 20 — здобула диплом бакалавра з молекулярної біології та біотехнології й закінчила магістратуру з вертебральної зоології. Вона була на 4-му семестрі в Генті, Бельгія, вивчала тропічну біорізноманітність та екосистеми, коли почалося повномасштабне вторгнення. Ця подія змусила її повернутися в Україну і вступити до армії, про що вона ніколи б не подумала раніше.
Якби у словнику була ілюстрація для лівого активіста в Україні, то це, мабуть, була б саме Анна. З підліткового віку вона активно долучалась до лівого руху рідного Харкова. Брала участь в організації анархістського сквоту (який також допомагав розміщувати активістів ЛГБТК+, а також переміщених осіб з анексованого Криму та східних регіонів України у 2014 році), була співзасновницею Харківського Прайду, організації, що захищає права ЛГБТК+ в Україні, та брала участь в організації першого Прайду в Харкові у 2019 році.
Той перший Прайд був переломним моментом у її житті. На площі Свободи в центрі Харкова вона стояла серед близько 2000 інших активістів, які прийшли підтримати захід. Навколо них були поліцейські у щитах і ряд вантажівок, які відокремлювали їх від іншої групи людей — правих активістів з різних організацій, включаючи Freikorps, «Національний корпус» і «Традицію та порядок». «Кожен Прайд ці праві хлопці використовують як тренувальний захід, — говорить Анна з часткою чорного гумору. — Вони збираються разом, зустрічаються, розважаються і показують, на що здатні».
І того дня вони були здатні на багато насильства. Вони вступили в сутички з поліцією та активістами ЛГБТК+, один підліток отримав важкі ушкодження в сусідньому парку, і кілька людей були заарештовані. Це зробило хвилі в українських медіа, посольство США в Україні видало заяву-засудження, а Amnesty International написала публічну заяву.
Через чотири роки, коли Анна вже була в 47-й бригаді, вона зустріла Костю, який служив у її медичному підрозділі. Костя також був на площі Свободи у 2019 році, тільки він був на іншому боці барикад. Захоплений правими поглядами, він був частиною Freikorps — праворадикальної групи, яка того дня воювала з поліцією і полювала на учасників параду. Костя й Анна розмовляли, намагаючись зберігати безпечну відстань. Ці розмови стали регулярними. Костя був інтелектуалом, який писав вірші, що різко контрастує з іншими правоорієнтованими людьми, яких Анна зустрічала у своєму житті через службу.
Одного разу, намагаючись підсумувати одну з цих розмов, Костя вказав на бойову карту, що висіла на стіні їхнього медичного штабу. «Це єдине, що має значення зараз», — сказав він.
Вони обговорювали інцидент з однією із засновниць Харківського Прайду, Анною Шаригіною, яка публічно висловилася проти перейменування вулиці в Харкові на честь Георгія Тарасенка, який був членом Freikorps і загинув під час боїв біля Харкова в березні 2022 року. Тоді Шаригіна написала у фейсбуці, що Тарасенко був відомою правою фігурою і насильницьки переслідував активістів ЛГБТК+ кілька разів. Її пост також викликав питання — ким мають бути люди, яких українці увічнюють в пантеоні героїв цієї війни, і що можна списати чи пробачити тим, хто віддає своє життя за захист країни.
Це був тонкий пост, який спровокував жваву, але складну дискусію, наповнену ненавистю та погрозами, а також словами підтримки пані Шаригіної. Легко зрозуміти її мотивацію — люди на кшталт Георгія Тарасенка були загрозою для неї самої. Він не просто був проти одностатевих шлюбів чи рівних прав для ЛГБТК+-людей — він чинив насилля, переслідував її та людей, за яких вона боролася. Але Георгій Тарасенко також загинув у боротьбі з росіянами, що вдерлися в їхнє місто, щоб окупувати його і зробити частиною Росії, де будь-яка активність ЛГБТК+ тепер криміналізована.
В умовах воєнного часу в Україні армія стала відображенням самого українського суспільства; це країна в країні — зі всіма своїми складнощами і внутрішніми конфліктами, багатьма голосами й таборами. Десятки тисяч людей з усіх верств життя добровільно вступили, були мобілізовані та призвані за останні два з половиною роки. І так само як в українському суспільстві, в Збройних силах України люди ЛГБТК+ є меншиною — меншиною, яку легше цькувати і дискримінувати, але яку потрібно захищати.
Анна Кажан не погодилася з фейсбук-постом своєї колишньої колеги, з якою вони організовували Харківський Прайд у 2019 році. Але вона знає, що таке бути загроженою, критикованою та сперечатися через те, ким вона є. Нещодавно вона опинилася в машині з черговим прихильником крайньоправої ідеології по дорозі до медичної бази Азовського підрозділу. Її колишня дівчина працювала там і організувала візит. Анна жартувала, що це ЛГБТ-спільнота приносить крайніх правих на базу «Азову». Вони говорили про проблеми й цінності. Вони сперечалися та жартували.
«На наступному Прайді ми скинемо заряд з дрона на вас», — сказав правий хлопець сміючись. «Ми встановимо глушилки», — відповіла Анна. І потім настала тиша. Вони обоє знали, що можуть не дожити до наступного Прайду. Вони продовжували їхати.
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
Над матеріалом працювали:
Дослідник теми, автор тексту: Саша Маслов
Переклад: Маруся Маруженко
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
Саша Маслов народився в Харкові. Живе і працює в Нью-Йорку. Його роботи були представлені на різних майданчиках Європи й США. Співпрацює з відомими виданнями, серед яких The Newyorker, Guardian, New York Times, Wall Street Journal, Esquire, Forbes та інші. У вільний від роботи час займається своїми персональними проєктами, наймасштабнішим з яких на сьогодні є проєкт «Ветерани», заради якого за 5 років фотограф побував у більш ніж 20 країнах світу.
В рамках грантової підтримки документальних фотографів від UAPP ми ділимось документальними проєктами фіналістів, які отримали грантову підтримку в попередньому сезоні. Цього разу ми презентуємо проєкт «Unicorn батальйон» українського документаліста Саші Маслова.
Нагадуємо, що до 28 серпня триває набір кандидатів на менторську та мікрогрантову програму від Української асоціації професійних фотографів, деталі участі читайте за посиланням.
Нижче розповідь ведеться від імені Саші Маслова.
Дощового червневого дня в центрі Києва прапори прайду, України та Європейського Союзу мокли під дощем. Близько 500 людей зібралися на Прайд-марш, що тривав лише годину й охопив приблизно сто метрів. Місто Київ та поліція надали дозвіл на проведення маршу, але обмежили його до півтора міського кварталу, посилаючись на питання безпеки.
Це не був типовий Прайд, який жителі Нью-Йорка, Берліна чи Амстердама очікували побачити на вулицях своїх міст. Перші два ряди учасників параду складалися з військовослужбовців та ветеранів, які тримали плакати із закликами до ЄС та інших партнерів України надати більше зброї. Інші плакати закликали припинити російський геноцид українців, забезпечити системи розмінування та звільнити захисників «Азовсталі» — військовополонених, яких утримують у Росії та піддають тортурам. Лунали гасла за рівність, за законопроєкт про легалізацію цивільних партнерств та захист прав ЛГБТК+-спільноти.
Тепер поруч зі своєю нареченою Діаною Гарасько Марія уособлює стійкість і непокору, пройшовши через шалені випробування на фронті та зіткнувшись із навальною гомофобією.
Марія Воля, 31 рік, і її наречена Діана Гарасько, 25 років, стояли в перших рядах, тримаючись за руки. Для Марії, військовослужбовиці 47-ї бригади, цей момент став довгоочікуваним.
Минулого року, 24 жовтня 2022 року, Марія здалася. Вона говорила телефоном з Діаною й сказала, що вирішила покінчити з життям. Вона планувала зробити це шляхом передозування Гідазепамом, селективним анксіолітичним бензодіазепіном, який зазвичай призначають для лікування тривожності та панічних атак.
Діана й Марія зустрічалися всього кілька тижнів. Пройшло близько трьох місяців з того часу, як Діана, цивільна волонтерка з Білої Церкви, написала Марії в Instagram, відповідаючи на одну з історій з брудних окопів під Бахмутом. «Як ти? Хоча, мабуть, це дурне питання, враховуючи твої обставини», — йшлося в повідомленні. Після кількох тижнів листування в інтернеті Діана приїхала до Краматорська й зробила пропозицію на першому побаченні.
Тепер вона слухала хрипкий голос Марії, яка промовляла своє останнє прощання. Діана в паніці набрала номер командира Марії. На щастя, він відповів на дзвінок. За кілька хвилин медики поспішали до Марії.
Через три тижні після спроби самогубства я вперше зустрів Марію. У кімнаті для відвідувачів у відділенні гострої психіатрії для жінок великого лікарняного комплексу за межами Дніпра вона сиділа за столом із пластиковою скатертиною, одягнена у флісову куртку з райдужним значком, не зовсім розуміючи, як вона тут опинилася.
«У мене більше немає дому, у мене немає жодних прав. За що я борюся?» — запитала вона мене. Її розчарування виникло через відчуття неприйняття і нерозуміння з боку її людей та країни навіть після майже десяти років служби.
Марія пішла доброволицею в армію у 22 роки, коли побачила, як Росія захоплює Крим і розпалює війну на Сході України. Її рідне місто Маріуполь було ненадовго захоплене проросійськими сепаратистами, і його звільнення стало однією з важливих перемог українців улітку 2014 року. Після підписання контракту вона швидко помітила ознаки сексизму серед солдатів навколо неї. Чула фрази на кшталт «війна — не місце для жінки» і бачила, як чоловіків-солдатів командири сприймали з більшою довірою та повагою.
Дівчина хотіла довести свою спроможність. Повна ідеалізму, Марія боролася за право бути направленою на фронт. Зрештою її відправили до Пісків як радіоспеціалістку у складі 56-ї бригади, де відбувалися одні з найзапекліших боїв за Донецький аеропорт.
Після активної служби вона залишилася в армії й була дислокована у своєму рідному місті в складі 56-ї бригади до зими 2022 року. Саме тоді Маріуполь став місцем жорстокого протистояння між оточеними українськими військами та масивною, панівною силою загарбницької російської армії. Після важких втрат її підрозділ разом із військовими з 36-ї морської бригади та 1-го морського батальйону забарикадувався на заводі «Ілліча». Вони намагалися прорвати оточення і покинути місто. Перша спроба з використанням бронетехніки провалилась. Друга спроба, цього разу пішки, вдалася. Вони змогли обійти російські патрулі та блокпости непоміченими й неушкодженими і вибратися з обложеного міста незадовго після півночі 12 березня.
Їх було 45 солдатів, які мовчки йшли посеред ночі. Попереду був важкий шлях через ліси й степи Донецької області, щоб дістатися підконтрольної Україні території. Без мобільного зв’язку, з обмеженими запасами і без інформації про те, де саме знаходиться лінія фронту, вони рухалися крізь крижану пітьму.
Група ночувала в покинутих будинках, полювала на зайців і готувала курей, яких крали з безлюдних ферм. Вони розділилися на три групи по п’ятнадцять осіб, щоб уникнути виявлення, — одну групу пізніше захопили росіяни. А групу Марії російські солдати помітили на восьмий день їхнього маршу, коли вони намагалися перетнути річку поблизу села Старомайорське, за кілька кілометрів від підконтрольних Україні територій на той час. Відбулася перестрілка, і Марія отримала поранення в ліву руку. Але переправа через річку вдалася. Через п’ять годин після бою вони дісталися Великої Новосілки та українського блокпоста.
На межі непритомності з накладеним джгутом на руці Марію доставили до лікарні. 21 березня дівчина сиділа на лікарняному ліжку, її знімала на відео подруга Настя: Марія усміхалася й казала, що не може дочекатися поїхати в Дніпро і замовити їжу на виніс у McDonald's.
Але McDonald's у Дніпрі був закритий, як і більшість інших закладів. Країна боролася з масштабним вторгненням сусідньої держави, яка жадала захоплення територій, а постійно змінювана лінія фронту горіла. Україні потрібні були її солдати, і Марію знову відправили на передову, цього разу під Бахмут у Донецькій області.
Попередній досвід змусив Марію переосмислити багато речей, і вона вирішила відкрито говорити про свою сексуальність. Її поранення та усвідомлення того, наскільки все навколо неї крихке, змусили її більше не зважати на думку інших людей.
Марія зізналася у своїй гомосексуальності перед побратимами, а потім почала публічно розповідати про свій досвід, як бути квір-персоною в армії. Її пости в соціальних мережах про життя в окопах під Бахмутом привернули увагу як прихильників, так і критиків.
Гомофобні коментарі й повідомлення накопичувалися і настільки переповнювали її, що призводили до депресії. Вразливість дівчини через нещодавній досвід у Маріуполі, камінг-аут і повернення на фронт підштовхнули її до спроби самогубства. «Я більше не могла з цим справлятися. Навіть не хотіла намагатися...» — сказала вона.
Отримавши підтримку Діани, Марія потроху одужала і нещодавно перевелася до 47-ї бригади. Тепер вона служить на східному фронті, але взяла відпустку, щоб відвідати Київський Прайд. За день до маршу Прайду в Києві вона зустріла групу молодих людей, здебільшого підлітків, які тримали плакати на підтримку «традиційних цінностей», і почала з ними в дискусію, знімаючи себе на відео. Наступного дня під час Прайду вона тримала за руку свою наречену, не зважаючи на всіх, хто не схвалював її спосіб любити когось.
Коли промови завершились, а прапори й плакати згорнули, натовп почав розходитися. Не більше ніж за п’ять кварталів, на вулиці Хрещатик, кілька сотень людей — переважно молоді чоловіки в чорних футболках і худі — виходили з іншого зібрання на підтримку «традиційних цінностей». Дізнавшись про місце проведення Прайду, вони бігли й намагались прорватися до учасників Прайду, зіштовхуючись із поліцією. Цим молодикам було байдуже, що вони збираються битися з людьми, які активно захищають свою країну.
До війни більшість українців загалом мала несхвальні погляди на гомосексуальні союзи, але опитування показують, що громадська думка значно змінилася під час повномасштабного вторгнення. Останнє опитування, проведене Національним демократичним інститутом і опубліковане в лютому 2024 року, показало, що понад 70 відсотків позитивно відповіли на запитання: «Чи повинні ЛГБТК+-люди мати ті самі права, що й інші?». У 2019 році цей показник був нижчим за 30%.
Однак українське законодавство значно відстає. Незважаючи на багаторічну кампанію різних правозахисних та ЛГБТК+-організацій, а також на тиск з боку ЄС, Верховна Рада України досі не ухвалила закони про злочини на ґрунті ненависті, які включають акти проти геїв чи трансгендерних людей. Окрім того, жоден гомосексуальний союз не визнається законом, а Конституція України визначає шлюб як союз чоловіка та жінки.
Інна Совсун, 39-річна народна депутатка України від партії «Голос», намагається розв'язати найнагальнішу проблему для гомосексуальних пар під час війни, особливо тих, хто служить, — ухвалити закон, який надасть їм ті самі права, які, за українськими законами, мала б традиційно одружена пара. Одна з найнагальніших потреб ЛГБТК+-військовослужбовців у воєнний час в Україні — базове юридичне визнання їхніх партнерів або подружжя як членів сім’ї.
Наразі гомосексуальна пара, або будь-яка інша не гетеросексуальна пара, не має жодних юридичних прав як одиниця. Для військових сімей це має особливе значення у випадках смерті, зникнення безвісти, потрапляння в полон або серйозного поранення. Ваш партнер, з точки зору закону, для вас є чужою людиною, і отже, не може приймати юридичні, медичні, посмертні чи інші рішення, які в момент кризи мав би гетеросексуальний партнер.
Законопроєкт під номером 9103 був зареєстрований у Верховній Раді України у березні 2023 року, але досі не дійшов до голосування у залі парламенту. Він пройшов кілька важливих етапів, отримавши схвалення міністра юстиції та Міністерства оборони. Однак через півтора року з моменту реєстрації досі не зрозуміло, коли цей законопроєкт буде винесено на голосування, якщо взагалі буде. Наразі він, здається, безнадійно застряг у Комітеті Верховної Ради з питань правової політики, який повинен дати законопроєкту юридичну оцінку та вирішити, чи передавати його до парламенту, іншого комітету, чи взагалі відхилити.
Інна Совсун написала цей законопроєкт спільно з юристкою Марією Клюс, чий близький друг Петро Жируха є бісексуалом і служить в українській армії. Петро входить до невеликої групи українських військовослужбовців, які відкрито і публічно заявляють про свою сексуальну орієнтацію.
Петро, 28-річний музикант із класичною освітою, ніколи не уявляв, що опиниться в армії. Однак він відчув необхідність захищати свою батьківщину від російської агресії й добровільно записався до лав в ЗСУ після початку вторгнення.
Спочатку його сексуальна орієнтація не викликала проблем, але з появою гомофобних жартів Петро відчув, що йому потрібно адаптувати свою поведінку, щоб вписатися в нове оточення. Він сміявся з жартів і намагався бути частиною колективу. Якось командир сказав, що сподівається, що в його підрозділі немає «таких людей». Петрові стало недобре. Іншим разом один із солдатів його підрозділу сказав, що він би «вбив педераста», якби побачив такого.
Батьки Петра не знали про його сексуальну орієнтацію, як і його товариші по службі. Але в якийсь момент молодий чоловік втомився приховувати цю частину своєї ідентичності й наважився на камінг-аут. «Я обрав цю гетеро-маску і змушений був змінити свою мову, поведінку... Я більше не хотів цього робити», — каже він. У червні 2022 року, після чотирьох місяців служби, Петро зізнався людям зі свого підрозділу. Реакція була погана. Були погляди й перешіптування. Солдати не хотіли стояти з ним у черзі на душ чи сидіти поруч. Але поступово, розмова за розмовою, все змінилося. Той солдат, який казав, що «вбив би педераста», якби побачив, після зустрічі з Петром сказав, що тепер не зробив би цього. Він пояснив, що раніше ніколи не зустрічав гея.
Марія Клюс, подруга Петра й заступниця Інни Совсун, хвилювалася за нього. Петро думав, що подруга втратила сон через його камінг-аут. А одного дня Марія зателефонувала Петрові й розповіла про законопроєкт, над яким вони з Інною працюють. Хлопець був шокований. Він не міг повірити, що хтось готовий робити таку титанічну роботу, щоб захистити його та інших представників ЛГБТІК+. Хоча законопроєкт охоплює широкий спектр і приносить користь будь-якому цивільному партнерству, він сприйняв цей жест дуже особисто й захотів підтримати його, як тільки зможе.
На той момент про його сексуальну орієнтацію знали лише його товариші по службі, і спочатку Петро планував це так і лишити. Але після телефонної розмови з Марією він вирішив ініціювати державну петицію на підтримку законопроєкту. Це означало поставити своє ім’я на документі, який розкриє його сексуальну орієнтацію всім. «Якщо не зараз, то коли?» — запитав він себе.
Однак батькам Петро так і не розповів. Розуміючи, який вплив і публічність цей жест може мати, він знав, що його ім’я стане відомим, і не хотів, щоб батьки дізналися про це з новин. Петро зателефонував батькові й попросив увімкнути гучний зв’язок. Після короткого обміну новинами він сказав: «Мені треба розповісти вам щось дуже важливе», і зробив паузу, перш ніж сказати, що йому подобаються як чоловіки, так і жінки. Мама одразу закричала: «Петре, Боже мій, я думала, хтось помер!». А батько спокійно сказав, що завжди потисне йому руку, незалежно від того, хто йому подобається.
Серце Петра піднялося. Все його доросле життя він боявся цього моменту, і ось він настав — величезний камінь упав йому з душі.
За допомогою Неурядової громадської організації він створив петицію на підтримку законопроєкту №9103 і зареєстрував її на сайті Президента. Такі петиції не мають юридичних наслідків, але вони мають на меті продемонструвати підтримку з боку громадськості. Після того як петиція набирає 25000 підписів, вона потрапляє на стіл президента, який пише свої рекомендації та коментарі. Коли петиція з’явилась в інтернеті, почалася соціальна медіаістерія. Телефон Петра почав світитися кожні кілька хвилин — десятки повідомлень і дзвінків зі словами підтримки, вдячності та іноді недовіри. Тепер Петро зробив камінг-аут на всю країну.
«Я був вільним», — пригадує той час Петро. Солдат, який хотів «убити педераста», сказав, що підпише петицію.
Представники армії намагаються уникати теми прав ЛГБТК+, ніби це інфекційне захворювання, і коли обставини вимагають розв'язання будь-яких питань щодо геїв або трансгендерних військовослужбовців, Міністерство оборони та представники армії зазвичай намагаються все заперечувати. У примітці про не підтримку законопроєкту №9103, яку Міністерство оборони опублікувало незабаром після його запровадження, спочатку зазначалося, що «інформація про тисячі військовослужбовців, які не можуть офіційно оформити свої стосунки з одностатевими партнерами, викладена в пояснювальній записці до проєкту закону, потребує додаткового вивчення через відсутність відповідних даних у Міністерстві оборони України».
У ході цього додаткового вивчення, яке багато ЛГБТК+-активістів назвали незграбним і жахливим, Міністерство оборони вирішило провести дослідження, опитавши деяких військовослужбовців, фактично запитуючи: «Ви гей?».
«Анкета для вивчення питань сексуальної орієнтації, необхідності реєстрації цивільних партнерств і питань у цій конкретній сфері» — друкована форма, що містить сім запитань про гендерну дискримінацію в підрозділі, де служить респондент; сексуальні переваги у виборі партнера; і питання про те, чи потенційно зіткнеться респондент, який перебуває у стосунках з особою своєї статі, з «проблемами» зі спадщиною, якщо його поранять, уб'ють або оголосять зниклим безвісти.
Максим був одним із військовослужбовців, які отримали цю анкету. З того, як він описав процес анкетування, постає картина відсутності освіти, емпатії та елементарної скромності в людей, які це анкетування проводили.
Максим, не відкритий гей у лавах Повітряних сил України, розповідає, як одного ранку старший офіцер у його підрозділі роздав анкету без будь-яких пояснень. Атмосфера була така, що з’явились образливі жарти на адресу гомосексуалів. Декілька авіаторів відмовились заповнювати анкету. Пізніше Максим побачив одну анкету, що лежала на столі, у ній великими буквами було написано «Я НЕ ПЕДИК». Офіцер повернувся пізніше, щоб зібрати анкети, іноді він заглядав у ці анкети, беручи їх у пілотів. «Це було знущання з анонімності», — згадує Максим. Пізніше той самий офіцер повернувся з кількома додатковими анкетами, стверджуючи, що їх треба заповнити для виконання норми. Кількох авіаторів саме не було — отримали поранення чи пішли у відпустку — а командування вимагало точну кількість анкет. «Хто хоче допомогти з тестом на гомосексуалізм?» — запитав офіцер.
Неясно, якою була подальша доля цього опитування та чи призвело воно до якихось результатів. Орган, відповідальний за питання рівності в Збройних силах України, — Департамент гуманітарної підтримки Міністерства оборони України — не відповів на численні спроби зв’язатися з ними щодо цієї статті. Після спілкування з чотирма співробітниками МО, жоден з яких не захотів говорити відкрито, і після перегляду документів Міністерства онлайн я не знайшов жодної офіційної програми, присвяченої боротьбі з дискримінацією ЛГБТК+-персоналу чи освіті військовослужбовців з питань ЛГБТК+. Міністерство оборони має гарячу лінію для сексуального насильства і насильства загалом, а також механізми для його розгляду.
Відкритий гей-співробітник Міністерства оборони, який також не захотів говорити відкрито, сказав, що особи, відповідальні за питання рівності та гендеру, часто не мають базових знань про все, що виходить за межі інструкцій Міністерства.
Водночас ця ж людина сказала мені, що вони розуміють — є набагато нагальніші питання для країни в умовах війни, і якщо проблема для Збройних сил не досить критична і не потребує термінового вирішення, її часто відсувають на задній план.
Питання щодо ЛГБТК+-спільноти в Україні вже створювали певні проблеми для чинного уряду. Недавнє рішення Європейського суду з прав людини стосувалося двох українців, Андрія Маймулахіна та Андрія Марківа, які стверджували, що український уряд відмовив їм у таких же правах, як і гетеросексуальним парам. Пара спільно проживає з 2010 року, але не змогла зареєструватися як домогосподарство. Згідно з їхнім поданням, вони намагалися зареєструватися як подружжя сім разів, але всі заявки були відхилені. Після російського вторгнення в лютому 2022 року пан Маймулахін приєднався до Національної гвардії й прослужив рік, перш ніж звільнився через проблеми зі здоров’ям.
Український суддя в Європейському суді Микола Гнатовський проголосував на користь позивачів. На своє виправдання український уряд використав законопроєкт №9103, стверджуючи, що Україна вже імплементує необхідні закони для захисту одностатевих пар. Однак суд відхилив цей аргумент, зазначивши, що законопроєкт ще не став законом. Рішення Європейського суду тепер є серйозною проблемою для українського уряду. Окрім відшкодування, яке вони мають виплатити парі, це тепер серйозний виклик на шляху до бажаного членства в ЄС.
Але від брюссельських судів до київських урядових коридорів і до брудних окопів під Авдіївкою пролягла велика відстань. Поки законодавці, генерали та судді зважують, ЛГБТК+-українці, які служать, стикаються не лише з відсутністю визнання з боку закону, а й із серйозною дискримінацією. Їхні історії й особисті страждання часто зникають у безодні нескінченних смертей і руйнувань, що стрясають країну кожен день. «Це не на часі», — звучить у коментарях соціальних мереж від критиків. «Це не на часі», — повторюють законодавці в Комітеті з правової політики, згідно з протоколами останніх засідань щодо законопроєкту №9103 у липні 2024 року. Попри те, що законопроєкт перебуває на розгляді понад рік, він досі не був проголосований.
Але для таких людей особисті травми відсутності визнання чи поваги до їхньої особистості надзвичайно актуальні. До того ж ці питання присутні постійно.
Геннадій Апрозимов, 25-річний бісексуальний білорус і солдат Міжнародного легіону, перетнув український кордон теплої липневої ночі 2020 року. Він мав документи, що свідчили про в’їзд до країни для медичної процедури. Упакувавши невелику кількість речей — капці, шампунь та кілька пар білизни — він взяв з собою лише один рюкзак.
П’ять днів тому, коли Геннадій був вдома у Мінську, йому подзвонили з найближчого поліцейського відділку і попросили з’явитися на «дружню розмову». Він знав, що це означає. Декілька його друзів, які ходили на такі розмови, отримали погрози ув’язнення, якщо продовжать будь-яку «рецидивістську» діяльність, а декого вже ув’язнили.
Білоруська влада посилювала тиск на будь-яку форму опозиції після тривалих антиурядових протестів у країні цього літа, одного за одним кидаючи активістів за ґрати. Журналістів, студентів, лікарів та професорів коледжів затримували у їхніх квартирах або на вулиці, починаючи з тих, хто був найбільш помітним.
Геннадій був активним учасником протестів, і в кількох публікаціях у соціальних мережах він зазначався як організатор; хлопець знав, яку роль для нього вже підготувала білоруська влада. Тому зібрав сумку і з допомогою BYSOL, організації, яка допомагала білоруським дисидентам виїхати з країни, вирушив до Києва.
Нова домівка підійшла Геннадію. Через кілька місяців він перестав лякатися чорних вантажівок і людей у поліцейській формі. Він знайшов місце для проживання і продовжив свою активістську діяльність із Києва. Хлопець оточив себе людьми з діаспори, яка значно зросла після нової хвилі репресій у Білорусі. «Я продовжував боротися за Білорусь», — говорить він про той період у Києві.
Але Геннадій не планував боротися за Україну. Український уряд продовжував загравання з диктатурою Лукашенка, і хоча багато білоруських емігрантів опинилися в Києві, шукаючи захисту від режиму, тут не було безпечно. Безвізовий режим і м’яка безпека дозволили російським та білоруським розвідслужбам практично безперешкодно діяти в Києві. У серпні 2021 року один з найактивніших білоруських активістів, Віталій Шишов, був знайдений повішеним у лісі неподалік від свого дому. Смерть була класифікована як вбивство, і злочин досі не розкрили. У 2022 році Денис Стаджі, білоруський журналіст, критично налаштований до білоруського режиму, який жив в Україні з 2018 року, був побитий, катований і накачаний наркотиками впродовж кількох днів у власній квартирі в Києві. Коли Денис перестав відповідати на дзвінки дружини, вона приїхала до Києва з їхнього сімейного укриття на заході України й знайшла його непритомного, зв’язаного та загорнутого в пластикові пакети, за крок від смерті. Їхню квартиру перевернули догори дриґом, а електронні носії інформації вкрали. Підозра впала на білоруських агентів, але українська поліція не арештувала нікого у зв’язку з нападом і катуванням.
Геннадій бачив війну в Україні як початок визволення Білорусі. У березні 2023 року він записався до Міжнародного легіону, частково мотивований думкою про те, що він здобуде досвід для продовження боротьби за визволення Білорусі від диктатури, коли настане час. Після трьох місяців підготовки його направили на північний кордон з Росією, а потім він приєднався до боротьби на Східному фронті.
Геннадій був відкритим з людьми щодо своєї сексуальної орієнтації. Це викликало проблеми в минулому — особливо конфлікти з його релігійною родиною. Але в структурі армії він відчував, що небезпечно відкрито говорити про цей бік свого життя. Склад Міжнародного легіону — це здебільшого іноземні добровольці, в основному американці і європейці, які в середньому мають прогресивніші погляди, з українськими командирами, які значно консервативніші і, за словами Геннадія, іноді відкрито гомофобні. «Я намагаюся уникати цієї теми взагалі, — розповів мені хлопець, — я не хочу бути застреленим у спину».
Це здається надто драматичним страхом, але в середовищі, яке звикло до насильства і де гомофобія — поширене явище, бути геєм справжня загроза. У війні ти покладаєшся на людину поруч для свого добробуту і часто для збереження власного життя.
Отже, крім бути мужнім і подавати приклад, для військовослужбовця, відкритого щодо своєї сексуальної орієнтації, це часто означає носити мішень на спині.
Коли Геннадія перевели на новий пост у грудні 2023 року, новий заступник командира батальйону помітив на його формі нашивку з єдинорогом — символікою об'єднання «Українські ЛГБТ+-військові за рівні права», і запитав його: «Що це за фігня в тебе на одязі?»
Геннадій утримався від коментарів. Його життя залежало від рішень, які цей командир прийме в майбутньому.
Нашивки з єдинорогом стали об’єднавчим символом та ідентифікаційною ознакою ЛГБТ+-спільноти серед військовослужбовців Збройних сил України. Їх зробило об'єднання "Українські ЛГБТ військові за рівні права" — громадська організація, яка бореться за права квір-членів Збройних сил України, як відкритих, так і прихованих. Вона налічує близько 400 членів, з яких менше чверті є відкритими. Віктор Пилипенко, засновник організації та перший відкритий гей в українській армії, — на передовій захисту тих, хто вирішив відкритися, і тих, хто ще не готовий це зробити.
Ці нашивки не несуть жодного специфічного значення, крім того, що свідчать про відкритість щодо своєї сексуальної орієнтації. Однак вони відкривають двері як для союзників, так і для гомофобів. Носячи такі нашивки на формі, ці солдати приймають певний рівень ризику стати мішенню.
«Я знаю, що в армії є геї, які не зацікавлені в приєднанні до нашої групи, можливо, тому що не знають про нас або не хочуть потенційної небажаної публічності», — каже Віктор. Бувши відвертим сам, він отримав численні публічні атаки, переважно від представників консервативних груп, правих організацій, коментаторів, а також членів духовенства.
Найновішим скандалом стало відкликання нагороди, яку Українська православна церква вручила кільком членам підрозділу Віктора з 72-ї механізованої бригади за «самопожертву і любов до України», а потім відкликала медаль, заявивши, що Філарет «не знав про гріховні тенденції» одного з лауреатів. Потім було зазначено, що «Патріарх Філарет і Українська православна церква без винятку займають принципову негативну позицію щодо гріха Содому і засуджують пропаганду так званих одностатевих шлюбів». Після цього ганебного повороту з медаллю кілька членів 72-ї бригади повернули нагороду, більшість з різкою публічною критикою церкви.
Це не перший і, ймовірно, не останній випадок непорозумінь і напруги через розділення в українському суспільстві з питань ЛГБТК+. Віктор став мішенню не тільки для критиків всередині країни, але й для російської пропаганди, яка має звичку зображати гомосексуальність як один з отруйних плодів зловісного Західного світу.
Влітку 2021 року, навіть до початку повномасштабного вторгнення в Україну, риторика Ольги Скабєєвої, російської пропагандистки й коментаторки на російському ТБ, справила особливе враження, коли вона оголосила у своїй програмі, що «Президент Володимир Зеленський, за порадою американського лідера Джо Байдена, відправляє “колони українських гомосексуалістів на Донбас”». Це було засновано на ранішій заяві на фейсбук-сторінці об'єднання "Українські ЛГБТ військові за рівні права", де говорилось: «Ми запрошуємо мотивованих ЛГБТК+-людей, військовослужбовців, спеціалістів, а також людей, дружніх до ЛГБТК+-спільноти, які хочуть підписати контракт з одним з мотострілецьких підрозділів Збройних сил».
Оголошення одразу було підхоплене правими й консервативними силами в Україні та в підсумку потрапило на російське телебачення. Так виникла абсолютно вигадана історія про «Батальйон єдинорогів».
Віктор знову був жорстко розкритикований в Україні як «агент Кремля», що одночасно підливало масла у вогонь безперервної пропагандистської машини Москви. Ні «Батальйон єдинорогів», ні рота, дружня до ЛГБТ, так і не були створені, але Віктор продовжував свою боротьбу. Він згадує слова одного командира, з яким служив, який сказав йому: «Якщо гомосексуали створять свою частину і назвуть її батальйоном єдинорогів, то я їх прийму». У відповідь на критику і вигадки був створений логотип ЛГБТ-військових (LGBT Military), що зображає єдинорога.
Боротьба Віктора є частиною боротьби інших членів спілки. Одним з найяскравіших став випадок колишнього матроса Павла Лагойди.
Павлові 23 роки, і зараз він живе в Києві. Хлопець — один з найактивніших членів Спілки ЛГБТ-військових, але, як і Віктора, його переслідували і піддавали репресіям за свою відкритість. Так само як і Віктор, він страждав через своє бажання бути відкритим.
Після того як його мати виключила Павла з родини через його камінг-аут, хлопець вступив до Військово-морських сил. Це сталося у вересні 2021 року, коли йому було лише 19. Велика війна нависла над Україною. Через кілька місяців, коли ракети сипались на міста і села по всій країні, мати зателефонувала Павлові: «Я приймаю тебе таким, яким ти є, — сказала вона плачучи, — просто повернись додому живим». Павло дивувався, чому саме війна і його служба змусили матір оцінити його і прийняти його, але тепер Павло мусив йти на війну.
За словами Павла, проблеми з його командиром, лейтенантом-майором Леонідом Бондаренком, почалися незабаром після того, як той дізнався про сексуальну орієнтацію хлопця. Павло розповів, що його викрили інші матроси в його каюті, коли він залишив телефон розблокованим і відкритим на листування з колишнім. Повернувшись до каюти, хлопець побачив своїх товаришів по службі, вони сміялися. «Так ти, блін, п**ар?» — усміхнувся один з них до Павла.
Незабаром про це дізналися всі, включаючи його безпосередніх керівників. Лейтенант Бондаренко не тільки дозволяв іншим солдатам бити Павла, але й сам став кривдником. Спочатку це було у вигляді насмішок про його сексуальність і вербального домагання, але згодом це переросло в фізичне насильство.
Перше побиття сталося під час нічного чергування весною 2022 року, коли лейтенант Бондаренко підійшов до Павла й усно відчитав його за те, що він дивився на телефон. Павло розповідає, що між ними зав'язалася сварка, лейтенант Бондаренко повалив його на підлогу і побив. Друге побиття сталося пізніше, у листопаді, на очах у свідків — цього разу через сварку щодо найкращого способу розвантаження вантажівки. Командування Бондаренка не змогло ігнорувати це і перевело Павла, але не покарало Бондаренка.
Листування між Павлом і його командиром нестабільна. Пан Бондаренко називає Павла «соціопатом» і говорить, що його слід вивчати для медичних журналів через його «хворобу». Павло відповідає ненормативною лексикою й погрозами подати до суду на нього і на частину. Потім розмова переходить у рівний тон в обговоренні звітів і питання про переведення й демобілізацію. Без відповіді лишаються повідомлення і дзвінки спочатку з боку Павла, потім з боку пана Бондаренка.
Судячи з телефонних і паперових розмов між ними, здається, що пан Бондаренко не хоче, щоб Павло кудись переходив, і насолоджується своєю владою над підлеглим, завдаючи йому регулярних витончених тортур. Він посилає його на безглузді завдання, на різні медичні та психологічні обстеження, але не дозволяє йому перевестися або змінити контракт. Павло говорить, що його направили на дві психіатричні експертизи, де лікарі без обстеження встановили діагноз, який класифікував його як «непридатного до активної служби». Лейтенант Бондаренко каже, що психіатричні оцінки це не його ініціатива, вони були проведені незалежно, оскільки матрос Лагойда намагався перевестися на контрактну службу і змінити підрозділ.
Павло пізніше подав апеляцію через Міністерство оборони і його направили на обстеження в Київ, де рішення скасували й визнали хлопця здоровим і придатним до активної служби. Адвокат Павла підтверджує його розповідь.
Лейтенант Бондаренко стверджує, що ніколи не бачив остаточного діагнозу психіатричної оцінки, яку Павло отримав після апеляції, хоча в приватному листуванні з Павлом він визнає, що бачив результати, одночасно звинувачуючи Павла в тому, що вони підроблені.
Лейтенант Бондаренко також сказав мені, що моряк Лагойда був поганим і непокірним солдатом, і його били не за те, що він був геєм, а за загальне ставлення та поведінку. Лейтенант також звинуватив підлеглого у сексі за гроші з іншими моряками. Сам не заперечував, що бив його.
Навесні 2024 року президент Зеленський підписав закон, що дозволяє демобілізацію всіх призовників, які почали обов'язкову службу до лютого 2024 року. Павло в цей час безрезультатно намагався змінити частину. Він скористався можливістю й подав документи на звільнення. Через місяць, покидаючи свою базу, він показав середній палець. Він звільнився від тирана.
Булінг, переслідування та навіть фізичне насильство не рідкість в армії. У багатьох випадках доля вразливої людини під чиїмось командуванням залежить від того, як командир справляється з ситуацією. За відсутності освіти з теми LGBTQ+ серед рядового складу Збройних сил України, часто все зводиться до того, чи дозволить командир зловживання, або, як у випадку Павла, сам буде їх чинити.
Але так буває не завжди.
Олександр Жуган, 39 років, та Антоніна Романова, 38 років, зустрілися в ясний і теплий вересневий день 2014 року. Один з тих осінніх днів, коли ще намагаєшся зловити останні відтінки зникомого літа. Це була інша ера в Україні. Про це свідчило те, що вони познайомилися через російський сайт знайомств, який все ще був доволі популярний в Україні, навіть коли Крим був анексований, і вже розпочалася війна на Сході України.
Антоніна нещодавно переїхала до Києва з Криму, де після активної участі у проукраїнських протестах потрапила до списків для арешту. Один з її друзів-активістів, Олег Сенцов, порадив їй покинути півострів. Вона це зробила, в той час, як Олег залишився, а пізніше був арештований і ув'язнений на п'ять років за сфабрикованими звинуваченнями у тероризмі.
Олександр не був у святковому настрої того вечора. Він повертався із зустрічі, на якій розраджував друга, бо його дитині діагностували складну форму аутизму. Антоніна була одягнена в старомодну в'язанку куртку поверх светра. Олександр подумав, що вона має смішний вигляд. Вони прогулювалися з великими стаканами з їжею на виніс, пили лате і говорили. Як з'ясувалося, у них дещо спільне: діти з інвалідністю, їхня байдужість до розбитої інфраструктури Києва та любов до театру і мистецтва. Вони розмовляли про складне дитинство Антоніни, численні операції, які вона пройшла в дитинстві, та її шлях з втраченого дому в Криму до столиці. Вони сиділи біля групи підлітків, захоплюючись їхньою музикою з переносного динаміка. Вони сіли на останнє метро додому.
Через десять років Антоніна й Олександр ділять кімнату в занедбаному будинку за кілька кілометрів від активного фронту. Це була довга подорож від їхнього першого побачення в той теплий київський вечір. За їхніми плечима — експериментальна театральна трупа, яку вони започаткували, п'єси й вистави, які вони ставили разом і окремо, нескінченні вечірки та довгі ночі після прем'єр. Їхнє життя було насиченим: викладання, виступи, кохання. Вони отримали маленьку квартиру разом і були щасливі.
З цієї квартири вони дзвонили своїм акторам, щоб скасувати виставу 24 лютого взимку 2022 року.
Велика війна прийшла у їхнє життя. Тієї ночі Антоніна спитала: «Приєднаємося?» і Олександр неохоче погодився. Наступного дня вони підписували свої імена в листах волонтерів у місцевій територіальній обороні. Там були чоловіки й жінки різного віку — деякі виглядали так, ніби прийшли прямо з роботи; хтось приніс свої речі в валізі, кремезний чоловік у капелюсі ковбоя, а один хлопець приніс мисливську рушницю.
Дивлячись на цю різнорідну публіку, Олександр подумав: «Якщо вони можуть це зробити, ми теж можемо».
Страх не бути зрозумілим, безумовно, був. «Я думав: будуть ці бойові м'ясники, а я — маленький театральний викладач» — говорить Олександр. Але на їхнє здивування, їхній статус як квір-пари був сприйнятий з розумінням. Вони були відкритими з початку їхньої служби, і чутки поширилися. До того часу, коли їх відправили на південь після кампанії в Києві, їхні командири й товариші по службі вже знали, що «ці геї» служать з ними.
Наприкінці травня 2022 року їхню роту відправили до Миколаєва. Антоніна з Олександром відзвітували на ранковій лінійці, де представився новий старший сержант. «Я знаю, що серед ваших є геї», — рикнув він. Серце Антоніни впало. «Мене не хвилює! Якщо ви хороші солдати, проблем не буде». Він додав: «Я не потерплю жодної дискримінації».
Без офіційної політики щодо одностатевих пар з боку Міністерства оборони такі питання залишаються на розсуд командирів нижчого рангу. Деякі, як той старший сержант, розглядають це як потенційну проблему серед свого складу і ставлять все на свої місця з самого початку, але найчастіше це лягає на плечі таких людей, як Олександр та Антоніна, щоб навчити своїх товаришів по службі питанням ЛГБТК+.
«Це не наша робота навчати їх», — каже Олександр. Але коли він починає говорити про ЛГБТК+-спільноту в інтернеті, то стикається з критикою, часто від військових, що він використовує свою форму для пропаганди ЛГБТК+цінностей. І це його дратує. «Я б мав набагато ширшу платформу десь ще, щоб боротися за рівні права, — зазначає Олександр, — а моя мета в армії така ж, як і в усіх інших тут: виграти цю війну».
Таким чином, кожен індивідуальний досвід є відмінним і залежить від освіти та упереджень командира. Антоніні й Олександру пощастило на кожному етапі їхньої служби. У червні 2022 року їм представили нового командира, який спитав Антоніну, які займенники йому слід використовувати при зверненні до неї. «Це було його перше питання до мене, — згадує Антоніна, — я була вражена».
Антоніна є небінарною особою, яка використовує займенники «вона/її». Вона та Олександр надзвичайно близькі, хоча вони припинили стосунки приблизно рік тому. «Ми були разом 10 років, пройшли через вогонь і воду, — говорить Антоніна. — Я впевнена, що ніколи не матиму більш тісного зв'язку з кимось іншим у цьому житті».
Вони сидять разом у тьмяному приміщенні так, як сиділи десять років тому на холодному асфальті, слухаючи, як підлітки грають музику, з лате у паперових стаканчиках на тому теплому київському вечорі. Активний фронт, де вони були кілька годин тому, знаходиться всього за коротку поїздку від них. Вони повторять цю поїздку незабаром після мого від'їзду, не як пара, закохані або старі друзі, а як два військовослужбовці Збройних Сил України, що вирушають на чергове завдання, борючись за свою країну і за своє право бути такими, якими вони є, для себе та для майбутніх поколінь. Попри труднощі, які вони пережили, їхня любов допомагає їм триматися. Вона бореться за них так, як вони борються за свою країну.
Любов також підтримувала Анну Кажан протягом всього її життя. Анна медикиня у 47-й бригаді і людина, яка більшу частину життя йшла всупереч загальній течії. Її позивний Кажан не просто так. Їй подобається як звучить цей позивний, ба більше — подобаються самі кажани. Анні зараз 31 рік, і вона вивчає нічних крилатих створінь зі своїх ранніх 20 — здобула диплом бакалавра з молекулярної біології та біотехнології й закінчила магістратуру з вертебральної зоології. Вона була на 4-му семестрі в Генті, Бельгія, вивчала тропічну біорізноманітність та екосистеми, коли почалося повномасштабне вторгнення. Ця подія змусила її повернутися в Україну і вступити до армії, про що вона ніколи б не подумала раніше.
Якби у словнику була ілюстрація для лівого активіста в Україні, то це, мабуть, була б саме Анна. З підліткового віку вона активно долучалась до лівого руху рідного Харкова. Брала участь в організації анархістського сквоту (який також допомагав розміщувати активістів ЛГБТК+, а також переміщених осіб з анексованого Криму та східних регіонів України у 2014 році), була співзасновницею Харківського Прайду, організації, що захищає права ЛГБТК+ в Україні, та брала участь в організації першого Прайду в Харкові у 2019 році.
Той перший Прайд був переломним моментом у її житті. На площі Свободи в центрі Харкова вона стояла серед близько 2000 інших активістів, які прийшли підтримати захід. Навколо них були поліцейські у щитах і ряд вантажівок, які відокремлювали їх від іншої групи людей — правих активістів з різних організацій, включаючи Freikorps, «Національний корпус» і «Традицію та порядок». «Кожен Прайд ці праві хлопці використовують як тренувальний захід, — говорить Анна з часткою чорного гумору. — Вони збираються разом, зустрічаються, розважаються і показують, на що здатні».
І того дня вони були здатні на багато насильства. Вони вступили в сутички з поліцією та активістами ЛГБТК+, один підліток отримав важкі ушкодження в сусідньому парку, і кілька людей були заарештовані. Це зробило хвилі в українських медіа, посольство США в Україні видало заяву-засудження, а Amnesty International написала публічну заяву.
Через чотири роки, коли Анна вже була в 47-й бригаді, вона зустріла Костю, який служив у її медичному підрозділі. Костя також був на площі Свободи у 2019 році, тільки він був на іншому боці барикад. Захоплений правими поглядами, він був частиною Freikorps — праворадикальної групи, яка того дня воювала з поліцією і полювала на учасників параду. Костя й Анна розмовляли, намагаючись зберігати безпечну відстань. Ці розмови стали регулярними. Костя був інтелектуалом, який писав вірші, що різко контрастує з іншими правоорієнтованими людьми, яких Анна зустрічала у своєму житті через службу.
Одного разу, намагаючись підсумувати одну з цих розмов, Костя вказав на бойову карту, що висіла на стіні їхнього медичного штабу. «Це єдине, що має значення зараз», — сказав він.
Вони обговорювали інцидент з однією із засновниць Харківського Прайду, Анною Шаригіною, яка публічно висловилася проти перейменування вулиці в Харкові на честь Георгія Тарасенка, який був членом Freikorps і загинув під час боїв біля Харкова в березні 2022 року. Тоді Шаригіна написала у фейсбуці, що Тарасенко був відомою правою фігурою і насильницьки переслідував активістів ЛГБТК+ кілька разів. Її пост також викликав питання — ким мають бути люди, яких українці увічнюють в пантеоні героїв цієї війни, і що можна списати чи пробачити тим, хто віддає своє життя за захист країни.
Це був тонкий пост, який спровокував жваву, але складну дискусію, наповнену ненавистю та погрозами, а також словами підтримки пані Шаригіної. Легко зрозуміти її мотивацію — люди на кшталт Георгія Тарасенка були загрозою для неї самої. Він не просто був проти одностатевих шлюбів чи рівних прав для ЛГБТК+-людей — він чинив насилля, переслідував її та людей, за яких вона боролася. Але Георгій Тарасенко також загинув у боротьбі з росіянами, що вдерлися в їхнє місто, щоб окупувати його і зробити частиною Росії, де будь-яка активність ЛГБТК+ тепер криміналізована.
В умовах воєнного часу в Україні армія стала відображенням самого українського суспільства; це країна в країні — зі всіма своїми складнощами і внутрішніми конфліктами, багатьма голосами й таборами. Десятки тисяч людей з усіх верств життя добровільно вступили, були мобілізовані та призвані за останні два з половиною роки. І так само як в українському суспільстві, в Збройних силах України люди ЛГБТК+ є меншиною — меншиною, яку легше цькувати і дискримінувати, але яку потрібно захищати.
Анна Кажан не погодилася з фейсбук-постом своєї колишньої колеги, з якою вони організовували Харківський Прайд у 2019 році. Але вона знає, що таке бути загроженою, критикованою та сперечатися через те, ким вона є. Нещодавно вона опинилася в машині з черговим прихильником крайньоправої ідеології по дорозі до медичної бази Азовського підрозділу. Її колишня дівчина працювала там і організувала візит. Анна жартувала, що це ЛГБТ-спільнота приносить крайніх правих на базу «Азову». Вони говорили про проблеми й цінності. Вони сперечалися та жартували.
«На наступному Прайді ми скинемо заряд з дрона на вас», — сказав правий хлопець сміючись. «Ми встановимо глушилки», — відповіла Анна. І потім настала тиша. Вони обоє знали, що можуть не дожити до наступного Прайду. Вони продовжували їхати.
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
Над матеріалом працювали:
Дослідник теми, автор тексту: Саша Маслов
Переклад: Маруся Маруженко
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
Саша Маслов народився в Харкові. Живе і працює в Нью-Йорку. Його роботи були представлені на різних майданчиках Європи й США. Співпрацює з відомими виданнями, серед яких The Newyorker, Guardian, New York Times, Wall Street Journal, Esquire, Forbes та інші. У вільний від роботи час займається своїми персональними проєктами, наймасштабнішим з яких на сьогодні є проєкт «Ветерани», заради якого за 5 років фотограф побував у більш ніж 20 країнах світу.
UAPP — незалежне обʼєднання професійних українських фотографів, покликане захищати їх інтереси, підтримувати, а також розвивати і популяризувати українську фотографію як важливий елемент національної культури.
Діяльність UAPP охоплює освітні, соціальні, дослідницькі та культурні ініціативами, а також книговидання.
UAPP репрезентує українську професійну фотографію в міжнародному фотографічному співтоваристві та є офіційним членом Федерації європейських фотографів (FEP) — міжнародної організації, яка представляє більше 50 000 професійних фотографів в Європі та інших країнах світу.
.jpg)
