Фотограф і художник Владислав Краснощок, представник нової хвилі Харківської школи фотографії, продовжує документувати російсько-українську війну. На початку повномасштабного російського вторгнення він знімав ситуацію у рідному Харкові та їздив разом із волонтерами на лінію фронту. Він працює над авторськими проєктами, теми яких об’єднуються у велику хроніку війни. Влад розповів про особливості зйомки війни на плівку, про документування роботи бригади армійської авіації та судмедекспертів, а також чому важливо продовжувати працювати над темами, які не одразу можна публікувати в медіа.
— Коли ви почали документувати повномасштабну війну? З яких кадрів усе починалось?
— Документувати війну — це була моя, здавалось, нездійсненна мрія. Проте я не думав, що війна взагалі колись буде в Україні, що можна буде її познімати. Але війнонька прийшла в наш дім і я почав її фотографувати.
Мені потрібно було зробити акредитацію, щоб фотографувати війну. На початку повномасштабного російського вторгнення людину, яка знімає на фотоапарат чи мобільний телефон, хотіли просто вбивати. Усі думали, якщо ти зняв локацію — все, туди одразу прилетить щось… Я починав зі зйомок протитанкових їжаків, руйнувань у рідному місті, російської техніки, яка горіла тут, у Харкові. Фотографував усе, що можна було тоді взагалі спробувати знімати.
Я не думав про користь від цих зйомок. Для мене це було важливо у сенсі документування історії, створення архіву. Я розділив для себе цю війну на окремі аспекти: знімаю одну тему, потім переходжу до наступної та зберігаю знімки у себе в архіві. Можу повертатись до тем, які в мене вже були відзняті, щоб отримати кращі кадри. Коли працюватиму над книгою, то до кожної з тем просто виберу картинки, які візуально сильніші. Інколи просто намагаюся з собою змагатися, щоб зняти найкращі кадри.
— Окрім фотографій, які документують повномасштабне вторгнення, ви пишете тексти, які є щоденником військового фотографа. В одному з таких матеріалів ви згадуєте про поїздку в Сєвєродонецьк. Розкажіть, будь ласка, які кадри ви звідти привезли?
— Спочатку виїжджав на зйомки завжди з волонтерами чи друзями, у яких був хоча б якийсь доступ до місць, де можна було хоч щось зняти. Волонтери привозили місцевим чи військовим необхідні їм речі, а я їхав з ними і паралельно пробував фотографувати. На початку повномасштабної війни таким чином мені вдалось потрапити в місто Лисичанськ, а потім в Сєвєродонецьк. Там уже почались місцеві бої і я був здивований, що волонтери взагалі туди поїхали. Коли там було дуже небезпечно, ці люди повезли в Сєвєродонецьк корм для кішок. Там така була обстановка, що знімати, здавалось, взагалі неможливо. Усе пройшло дуже швидко. Поїздка була радше для того, щоб запам’ятати свої відчуття та все, що там відбувалось.
Звісно, декілька кадрів зробити вдалося. Проте у мене була лише одна думка — як звідти швидко виїхати, поки цілі мости. До речі, мости у той же день зруйнували, але ми встигли вибратись до цього. Інакше довелося б плисти разом з камерою річкою Сіверський Донець, а потім довго іти кудись пішки.
— Наскільки важливо і можливо не повторювати себе самого?
— Думаю, що повтори є у кожного фотографа. Якщо ж говорити про зйомку війни, то уже всі повторюються і зняти щось таке, що ти сам чи хтось інший ще не знімав, дуже важко. Зараз, мені видається, всі застопорилися. Усі можливі теми вже у всіх були, і фотографи, певною мірою, знімають «штампами». Наприклад, якщо є загиблі після прильоту по місту, то у кадрі будуть: якась ковдра, рука, нога, манікюр, а на задньому плані частини зруйнованих автомобілів, хтось лежить і навколо дим… Всі фотографи це знімають. Я не кажу, що цього не потрібно робити, навпаки, важливо документувати. Утім, набагато складніше зняти щось нове, сюрреалістичне, не схоже на жоден кадр, який ти чи хтось інший уже зробив.
Я не часто знімаю прильоти по Харкову. Не завжди маю можливість поїхати, коли зайнятий іншими справами чи роботою. До того ж мені не потрібно робити новини чи знімати репортажі, які треба швидко віддати агенції чи редакції. Коли маю внутрішнє відчуття, що треба знімати наслідки ракетного удару, тоді їду та працюю на місці прильоту.
— Які аспекти повномасштабної війни вам було б цікаво відзняти?
— Як на мене, вартісні кадри можна зняти усюди, де опиняєшся. Єдине, складно отримати дозвіл на зйомку в певних місцях. Є бажання фотографувати багато різних тем, але не завжди до них є доступ. Звісно, є журналісти та фотографи, у яких немає з цим проблем. Проте більшість українських документалістів мають складнощі.
Мав нагоду познімати судмедекспертів у роботі. Але ж це така закрита тема: нічого з відзнятого матеріалу поки не публікую і, можливо, не буду публікувати взагалі. Це радше зйомка «в стіл». Ймовірно, через декілька років це можна буде десь показати, а деякі кадри з цієї роботи увійдуть до моєї майбутньої фотокниги або ж стануть окремою фотокнигою. Інколи так трапляється, коли довго тему копаєш і досліджуєш, робота над нею може вилитись у книгу.
— Ви зараз знімаєте бригаду армійської авіації. Розкажіть, будь ласка, коли розпочали роботу над цією темою?
— Армійську авіацію знімаю вже протягом року і бачу, що матеріалу назбиралося стільки, що також буде окрема книга. Коли маю час, пишу запити й цікавлюсь, чи можна до них приїхати.
Познайомився з бригадою через пілота і капітана Дмитра. Я підписався на його сторінку в інстаграмі й запитав, чи можливо колись познімати хлопців. Дмитро з’ясував у своїх командирів, як це найкраще зробити і який запит потрібно написати. Я приїхав до пілотів, познайомився, знімав, подружився з ними й почав потрохи збирати матеріал. Потім з’явилась думка зробити окрему історію про армійську авіацію.
Спочатку хлопці сприймали мене з осторогою. Потім, коли побачили фотографії, які я для них роздрукував, почали довіряти. Набагато легше фотографувати, коли ти занурюєшся у певне середовище, коли тебе не сприймають за чужинця. Тоді ти знімаєш наче зсередини системи, тебе ніяк не соромляться, роблять свою справу, і ти робиш свою справу — фотографуєш. Люди перестають тебе помічати, і цю невимушену атмосферу потім можна побачити на знімках.
Фотографую підготовку бортів, зарядку ракет, як пілоти йдуть на завдання та повертаються. Іноді мені цікаво познімати і їхній побут. Декілька разів мав можливість політати з хлопцями, коли отримував на це дозвіл. Цікаво також поїхати з авіанавідниками на місце пострілу і дізнатись, як усе відбувається, пропрацювати цю окрему тему.
— Як часто друкуєте для пілотів фотографії?
— Коли маю можливість, завжди намагаюся скинути хлопцям фото. Мені також важливо, щоб вони передали ці фотографії командирам і сказали, які знімки можна публікувати, а які поки ще полежать у столі.
Нещодавно я зробив набір листівок саме зі зйомок армійської авіації. Друкував їх у Харкові, дизайн зробила моя приятелька. Я відібрав сорок фотографій та написав історію, яка є на кожній листівці. Відвіз пілотам набори, щоб у них була ця пам’ять. На листівках зробив QR-код, з допомогою якого люди могли б задонатити кошти для бригади. Важливо, щоб для хлопців була користь від моїх фотографій.
Листівки можна придбати або ж відразу з QR-коду перевести гроші для пілотів. Інформацію про це викладав у себе в соцмережах. Упевнений, що 90% листівок придбають люди, які працюють з темою повномасштабної війни та загалом цікавляться фотографією.
— У розмові ви часто згадуєте про фотокниги. Чому саме цей медіум для вас важливий?
— Книга — це те, що залишиться і після війни, і після того, коли нас не стане. Це спосіб зберегти пам’ять. Зараз ці сусіди гатять КАБами, ракетами, і книга — це можливість врятувати відзнятий матеріал. Якщо прилетить в будівлю, де перебувають фотографії та негативи, то архів може зруйнуватись, пропасти. Утім, якщо є книга, то буде і пам’ять. Це такий елемент зберігання історій про те, що було. Коли людина купить книгу і, якщо фотографії образні, цікаві, то вони дають уявлення про те, що відбувалось у певний час. Звісно, всі теми повномасштабної війни сфотографувати й умістити в одну книгу неможливо, як би ти не намагався.
Я нещодавно подумав, що не всі відзняті аспекти війни взагалі можуть увійти до книги. Окремі знімки можуть візуально вибиватися із загальної картини. Можна щось фотографувати під час війни, але на картинці ти не бачиш цього зв’язку з війною. Тобто цей кадр можна було б зробити і до повномасштабної війни, і після — на ньому немає якогось візуального маркера. Наприклад, коли знімаєш військовополонених — це може бути схоже на зйомку людей в тюрмі, які відбувають покарання. Цю тему складно зобразити так, щоб вона була зрозуміла з самої лише фотографії. Я б хотів, щоб на фотографіях, які увійдуть до моєї майбутньої книги, був цей взаємозв’язок з російсько-українською війною.
Також, щоб зберегти свій архів, передаю фотографії в Музей Харківської школи фотографії (MOKSOP). Мій давній друг Сергій Лебединський вивіз за кордон більш як дві тонни негативів, фотографій. Це також один з аспектів зберігання цієї історії про війну. Коли передаю фотографії Сергію, вони потрапляють у Європу, де поки безпечно. У Музеї постійно відбуваються різні події, виставки, і це також один зі шляхів нагадування про те, що в Україні триває війна.
— Чи можливо підтримувати інтерес до подій в Україні за допомогою фотографій?
— Це одна із ліній підтримки, яка працює. Потрібно, щоб люди бачили фотографії, зняті під час повномасштабної війни. Не скажу, що це основна складова інформації про війну, але, попри все, одна із. Нещодавно на місці прильоту в Харкові, хтось із військових чи поліцейських намагався прогнати пресу. Один із фотографів сказав, що не піде, оскільки це потрібно документувати та показувати світові, щоб нам продовжували надавати зброю та забезпечили ефективну ППО. Звісно, я розумію, що є закриті локації для зйомки, але в цьому випадку той фотограф був правий.
— Наскільки війна у кадрі може бути естетичною? Зйомки війни для вас — це документування подій чи все ж таки мистецтво?
— Я дивлюсь на зйомку з художньої точки зору. Фотографам новин потрібно якомога жорсткіше показати події, щоб це мало вплив на людей, щоб нам допомагали фінансово та зброєю. Натомість мені важливо, щоб ці кадри були цінними з художньої точки зору та залишилися в історії. Інколи мені можуть закидати, що, мовляв, Краснощок естетизує війну. Я дуже спокійно до цього ставлюсь. Я взагалі не думаю, романтизую я війну чи ні. Для мене головне завдання — це зробити візуально робочу картинку, яка б зачіпала глядача. Важливо, щоб у фотографа була візуальна мова, впізнаваний стиль. Якщо зараз дивитись на фотографії війни, то 90% кадрів дуже схожі між собою, у них схожа мова. Інколи дуже складно за картинкою визначити фотографа, який її зробив.
Візуальна складова для мене дуже важлива. Намагаюсь робити таку картинку, в якій би все об’єдналося й вилилось у таку образну річ. Коли приїжджаю зі зйомки, перше моє почуття — що знову хуйні нафоткав. Проявляю плівки, швидко сканую і мені одразу нічого не подобається. Це відбувається, оскільки немає часового проміжку від зйомки до моменту друку фотографій. Око замилилось і все мені виглядає поганим, не збігається з моїми відчуттями тих подій, бо я це бачив ще вчора. Потрібно, щоб пройшов час і щоб я усвідомив, що сфотографував.
Іноді показую відзнятий матеріал друзям, щоб почути їхній відгук про картинки. У них свіже око, вони не були там, де я знімав, і вони можуть побачити щось нове. Насамперед мені важливий їхній відгук впродовж перших днів з часу, коли я все надрукував. Через місяць чи пів року я можу сам оцінити свої знімки. Я відпочив від ситуації й точно бачу, які кадри варто обрати. Навіть якщо я виберу лише два кадри з цілої зйомки — це вже плюс.
Трапляється, що маю підряд декілька зйомок і перші плівки не встигаю надрукувати. Коли з’являється вікно у зйомках, можу спокійно переглядати свій архів. Я беру папір формату А4, позначаю на ньому номер папки, кількість кадрів, які хотів би надрукувати. Якщо раніше користувалися так званими контактними відбитками, то зараз я просто дивлюся скани плівок і відбираю кадри. Потім обираю день для роботи в темній кімнаті й працюю над знімками.
— У чому особливість зйомки війни на плівку? Чи допомагає така форма документування уникнути фотографічних «штампів»?
— Особливість зйомки на плівку в тому, що я повністю контролюю весь процес — від проявки до друку. Мені це подобається. Ще один плюс у тому, що плівка — це фізична річ. Якщо будуть масштабні блекаути, то у мене принаймні залишаться негативи та фотографії. Також фотографії, зроблені з плівки, та негативи можуть бути документами для доказу воєнних злочинів. Ніхто не скаже, що це фейк. Зйомка на плівку — це те, до чого я звик і з чим мені цікаво працювати.
На зйомку я беру стільки плівок, щоб мені вистачало, щоб я про це взагалі не думав. Якщо день насичений, відбувається багато всього, то гарантовано використаю десять плівок. Коли навколо умовно спокійно, я не спішу, довше обдумую кадр, і плівок йде менше.
Інколи мої фотографії порівнюють із кадрами Другої чи Першої світової війни. Це були війни, котрі знімали на чорно-білу плівку, і такого порівняння, мабуть, не уникнути. Натомість коли фотографуєш на кольорову плівку, виникають асоціації з нашим часом і тут можна експериментувати. Я постійно щось додаю та змінюю у зйомках на плівку. Спочатку я фотографував на звичайний формат, потім перейшов на панорамний формат, а згодом — на середній. Намагаюсь жонглювати форматами плівки, кольором, пробувати різні способи друку, і мені завжди цікаво те, що роблю. У мене завжди є можливість змінювати форму роботи з плівкою та друком фотографій.
Спосіб документування не дозволяє уникнути повторів чи «штампів». Можна однаково добре знімати і на цифру, і на плівку. Головне, на що звертаєш увагу, коли фотографуєш. Мені важливо зробити кілька добрих кадрів, які б міг додати до свого архіву, а потім — до книжки. Намагаюся, щоб повторів було якомога менше. Для мене зйомка війни — це такий марафон, який треба пробігти й зробити якісні картинки. Інколи складається враження, що застопорився на плато, рухаєшся на одній площині і нічого нового більше не в змозі зробити. Потім з’являється цікава тема, а з нею і відчуття, що йдеш далі, продовжуєш підійматися вгору.
— У вас вийшла книга «Больнічка» — сюрреалістична розповідь про роботу медиків, сповнена жорсткого лікарського гумору. Зараз ви знімаєте серію світлин про роботу судмедекспертів. Скажіть, будь ласка, наскільки ця зйомка є продовженням «Больнічки»?
— Нова серія фотографій — це щось на кшталт «Больнічка афтепаті». Наче і продовження цієї теми, але картинка зовсім інакша. Зйомка судмедекспертів також дробиться на менші теми. Навіть сама робота судмедексперта дуже різнопланова. Коли я знімав ексгумацію в Ізюмі, це вже була робота судмедекспертів. Спочатку — на цвинтарі, а потім — у секційному залі. Фахівці готують тіла до видачі рідним і близьким, виїжджають на прильоти, вбивства, самогубства. Якщо цю тему глибоко копати, то з’являться великі об’єми для зйомки і може народитись історично вагомий проєкт. Звісно, тема дуже закрита, але її важливо зняти для історії, для архіву.
Я працював щелепно-лицевим хірургом, і це допомагає при зйомці судмедекспертів. Я розумію, що відбувається у той чи інший момент. Мені легше сприймати побачене, абстрагуватись від запаху, у мене немає внутрішнього шоку і я спокійно ставлюсь до роботи медиків. Коли багато знімаєш на таку тему, вона також стає чимось повсякденним. Намагаюсь знайти красу в цьому всьому процесі, у роботі цих людей. Лікарі запитують, що я хочу тут зняти, і дивуються, що в їхній роботі є також своя естетика. Познімав місяць, другий, роздрукував фотографії, зробив альбом і подарував судмедекспертам. Вони дивились і були в захваті, вони побачили, що це дійсно красиво. Спочатку деякі лікарі не хотіли, щоб я їх знімав, а потім запитували, чому їх немає на фотографіях.
На зйомках судмедекспертів бачив дуже багато різного. Часто це тіла військових, котрі ще вчора працювали, а сьогодні вже лежать на столах. Ловлю себе на думці про те, які ж ці хлопці здорові. Натомість вони вже зовсім не здорові, їх просто немає. Помітив якось татуювання на тілі — обличчя Христа. Виявляється, Ісус — мертвий. На столах лежать люди з різними причинами смерті: хтось повісився, когось вбило током, а поруч — обгорілий танкіст. Звісно, неможливо потім про це не думати.
— Розкажіть, будь ласка, про книгу, над якою зараз працюєте.
— Книга буде називатись «Documentation of the war». Зараз я відбираю світлини, які невдовзі надішлю дизайнеру свого видавництва. Хочу вибрати щонайменше 100–150 світлин, які точно повинні бути в книзі. Планую включити у видання свої тексти, проте ще не знаю, чи вони будуть лише англійською, чи англійською й українською мовами. Мені важливо, щоб зберігся зміст і художній стиль написання. Завдяки підтримці УКФ купив матеріали для зйомки й мав можливість фотографувати різні аспекти російсько-української війни. Я працюю тут, на своїй землі, і мені дуже хотілось би нашої перемоги.
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредактор: В'ячеслав Ратинський
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
Фотограф і художник Владислав Краснощок, представник нової хвилі Харківської школи фотографії, продовжує документувати російсько-українську війну. На початку повномасштабного російського вторгнення він знімав ситуацію у рідному Харкові та їздив разом із волонтерами на лінію фронту. Він працює над авторськими проєктами, теми яких об’єднуються у велику хроніку війни. Влад розповів про особливості зйомки війни на плівку, про документування роботи бригади армійської авіації та судмедекспертів, а також чому важливо продовжувати працювати над темами, які не одразу можна публікувати в медіа.
— Коли ви почали документувати повномасштабну війну? З яких кадрів усе починалось?
— Документувати війну — це була моя, здавалось, нездійсненна мрія. Проте я не думав, що війна взагалі колись буде в Україні, що можна буде її познімати. Але війнонька прийшла в наш дім і я почав її фотографувати.
Мені потрібно було зробити акредитацію, щоб фотографувати війну. На початку повномасштабного російського вторгнення людину, яка знімає на фотоапарат чи мобільний телефон, хотіли просто вбивати. Усі думали, якщо ти зняв локацію — все, туди одразу прилетить щось… Я починав зі зйомок протитанкових їжаків, руйнувань у рідному місті, російської техніки, яка горіла тут, у Харкові. Фотографував усе, що можна було тоді взагалі спробувати знімати.
Я не думав про користь від цих зйомок. Для мене це було важливо у сенсі документування історії, створення архіву. Я розділив для себе цю війну на окремі аспекти: знімаю одну тему, потім переходжу до наступної та зберігаю знімки у себе в архіві. Можу повертатись до тем, які в мене вже були відзняті, щоб отримати кращі кадри. Коли працюватиму над книгою, то до кожної з тем просто виберу картинки, які візуально сильніші. Інколи просто намагаюся з собою змагатися, щоб зняти найкращі кадри.
— Окрім фотографій, які документують повномасштабне вторгнення, ви пишете тексти, які є щоденником військового фотографа. В одному з таких матеріалів ви згадуєте про поїздку в Сєвєродонецьк. Розкажіть, будь ласка, які кадри ви звідти привезли?
— Спочатку виїжджав на зйомки завжди з волонтерами чи друзями, у яких був хоча б якийсь доступ до місць, де можна було хоч щось зняти. Волонтери привозили місцевим чи військовим необхідні їм речі, а я їхав з ними і паралельно пробував фотографувати. На початку повномасштабної війни таким чином мені вдалось потрапити в місто Лисичанськ, а потім в Сєвєродонецьк. Там уже почались місцеві бої і я був здивований, що волонтери взагалі туди поїхали. Коли там було дуже небезпечно, ці люди повезли в Сєвєродонецьк корм для кішок. Там така була обстановка, що знімати, здавалось, взагалі неможливо. Усе пройшло дуже швидко. Поїздка була радше для того, щоб запам’ятати свої відчуття та все, що там відбувалось.
Звісно, декілька кадрів зробити вдалося. Проте у мене була лише одна думка — як звідти швидко виїхати, поки цілі мости. До речі, мости у той же день зруйнували, але ми встигли вибратись до цього. Інакше довелося б плисти разом з камерою річкою Сіверський Донець, а потім довго іти кудись пішки.
— Наскільки важливо і можливо не повторювати себе самого?
— Думаю, що повтори є у кожного фотографа. Якщо ж говорити про зйомку війни, то уже всі повторюються і зняти щось таке, що ти сам чи хтось інший ще не знімав, дуже важко. Зараз, мені видається, всі застопорилися. Усі можливі теми вже у всіх були, і фотографи, певною мірою, знімають «штампами». Наприклад, якщо є загиблі після прильоту по місту, то у кадрі будуть: якась ковдра, рука, нога, манікюр, а на задньому плані частини зруйнованих автомобілів, хтось лежить і навколо дим… Всі фотографи це знімають. Я не кажу, що цього не потрібно робити, навпаки, важливо документувати. Утім, набагато складніше зняти щось нове, сюрреалістичне, не схоже на жоден кадр, який ти чи хтось інший уже зробив.
Я не часто знімаю прильоти по Харкову. Не завжди маю можливість поїхати, коли зайнятий іншими справами чи роботою. До того ж мені не потрібно робити новини чи знімати репортажі, які треба швидко віддати агенції чи редакції. Коли маю внутрішнє відчуття, що треба знімати наслідки ракетного удару, тоді їду та працюю на місці прильоту.
— Які аспекти повномасштабної війни вам було б цікаво відзняти?
— Як на мене, вартісні кадри можна зняти усюди, де опиняєшся. Єдине, складно отримати дозвіл на зйомку в певних місцях. Є бажання фотографувати багато різних тем, але не завжди до них є доступ. Звісно, є журналісти та фотографи, у яких немає з цим проблем. Проте більшість українських документалістів мають складнощі.
Мав нагоду познімати судмедекспертів у роботі. Але ж це така закрита тема: нічого з відзнятого матеріалу поки не публікую і, можливо, не буду публікувати взагалі. Це радше зйомка «в стіл». Ймовірно, через декілька років це можна буде десь показати, а деякі кадри з цієї роботи увійдуть до моєї майбутньої фотокниги або ж стануть окремою фотокнигою. Інколи так трапляється, коли довго тему копаєш і досліджуєш, робота над нею може вилитись у книгу.
— Ви зараз знімаєте бригаду армійської авіації. Розкажіть, будь ласка, коли розпочали роботу над цією темою?
— Армійську авіацію знімаю вже протягом року і бачу, що матеріалу назбиралося стільки, що також буде окрема книга. Коли маю час, пишу запити й цікавлюсь, чи можна до них приїхати.
Познайомився з бригадою через пілота і капітана Дмитра. Я підписався на його сторінку в інстаграмі й запитав, чи можливо колись познімати хлопців. Дмитро з’ясував у своїх командирів, як це найкраще зробити і який запит потрібно написати. Я приїхав до пілотів, познайомився, знімав, подружився з ними й почав потрохи збирати матеріал. Потім з’явилась думка зробити окрему історію про армійську авіацію.
Спочатку хлопці сприймали мене з осторогою. Потім, коли побачили фотографії, які я для них роздрукував, почали довіряти. Набагато легше фотографувати, коли ти занурюєшся у певне середовище, коли тебе не сприймають за чужинця. Тоді ти знімаєш наче зсередини системи, тебе ніяк не соромляться, роблять свою справу, і ти робиш свою справу — фотографуєш. Люди перестають тебе помічати, і цю невимушену атмосферу потім можна побачити на знімках.
Фотографую підготовку бортів, зарядку ракет, як пілоти йдуть на завдання та повертаються. Іноді мені цікаво познімати і їхній побут. Декілька разів мав можливість політати з хлопцями, коли отримував на це дозвіл. Цікаво також поїхати з авіанавідниками на місце пострілу і дізнатись, як усе відбувається, пропрацювати цю окрему тему.
— Як часто друкуєте для пілотів фотографії?
— Коли маю можливість, завжди намагаюся скинути хлопцям фото. Мені також важливо, щоб вони передали ці фотографії командирам і сказали, які знімки можна публікувати, а які поки ще полежать у столі.
Нещодавно я зробив набір листівок саме зі зйомок армійської авіації. Друкував їх у Харкові, дизайн зробила моя приятелька. Я відібрав сорок фотографій та написав історію, яка є на кожній листівці. Відвіз пілотам набори, щоб у них була ця пам’ять. На листівках зробив QR-код, з допомогою якого люди могли б задонатити кошти для бригади. Важливо, щоб для хлопців була користь від моїх фотографій.
Листівки можна придбати або ж відразу з QR-коду перевести гроші для пілотів. Інформацію про це викладав у себе в соцмережах. Упевнений, що 90% листівок придбають люди, які працюють з темою повномасштабної війни та загалом цікавляться фотографією.
— У розмові ви часто згадуєте про фотокниги. Чому саме цей медіум для вас важливий?
— Книга — це те, що залишиться і після війни, і після того, коли нас не стане. Це спосіб зберегти пам’ять. Зараз ці сусіди гатять КАБами, ракетами, і книга — це можливість врятувати відзнятий матеріал. Якщо прилетить в будівлю, де перебувають фотографії та негативи, то архів може зруйнуватись, пропасти. Утім, якщо є книга, то буде і пам’ять. Це такий елемент зберігання історій про те, що було. Коли людина купить книгу і, якщо фотографії образні, цікаві, то вони дають уявлення про те, що відбувалось у певний час. Звісно, всі теми повномасштабної війни сфотографувати й умістити в одну книгу неможливо, як би ти не намагався.
Я нещодавно подумав, що не всі відзняті аспекти війни взагалі можуть увійти до книги. Окремі знімки можуть візуально вибиватися із загальної картини. Можна щось фотографувати під час війни, але на картинці ти не бачиш цього зв’язку з війною. Тобто цей кадр можна було б зробити і до повномасштабної війни, і після — на ньому немає якогось візуального маркера. Наприклад, коли знімаєш військовополонених — це може бути схоже на зйомку людей в тюрмі, які відбувають покарання. Цю тему складно зобразити так, щоб вона була зрозуміла з самої лише фотографії. Я б хотів, щоб на фотографіях, які увійдуть до моєї майбутньої книги, був цей взаємозв’язок з російсько-українською війною.
Також, щоб зберегти свій архів, передаю фотографії в Музей Харківської школи фотографії (MOKSOP). Мій давній друг Сергій Лебединський вивіз за кордон більш як дві тонни негативів, фотографій. Це також один з аспектів зберігання цієї історії про війну. Коли передаю фотографії Сергію, вони потрапляють у Європу, де поки безпечно. У Музеї постійно відбуваються різні події, виставки, і це також один зі шляхів нагадування про те, що в Україні триває війна.
— Чи можливо підтримувати інтерес до подій в Україні за допомогою фотографій?
— Це одна із ліній підтримки, яка працює. Потрібно, щоб люди бачили фотографії, зняті під час повномасштабної війни. Не скажу, що це основна складова інформації про війну, але, попри все, одна із. Нещодавно на місці прильоту в Харкові, хтось із військових чи поліцейських намагався прогнати пресу. Один із фотографів сказав, що не піде, оскільки це потрібно документувати та показувати світові, щоб нам продовжували надавати зброю та забезпечили ефективну ППО. Звісно, я розумію, що є закриті локації для зйомки, але в цьому випадку той фотограф був правий.
— Наскільки війна у кадрі може бути естетичною? Зйомки війни для вас — це документування подій чи все ж таки мистецтво?
— Я дивлюсь на зйомку з художньої точки зору. Фотографам новин потрібно якомога жорсткіше показати події, щоб це мало вплив на людей, щоб нам допомагали фінансово та зброєю. Натомість мені важливо, щоб ці кадри були цінними з художньої точки зору та залишилися в історії. Інколи мені можуть закидати, що, мовляв, Краснощок естетизує війну. Я дуже спокійно до цього ставлюсь. Я взагалі не думаю, романтизую я війну чи ні. Для мене головне завдання — це зробити візуально робочу картинку, яка б зачіпала глядача. Важливо, щоб у фотографа була візуальна мова, впізнаваний стиль. Якщо зараз дивитись на фотографії війни, то 90% кадрів дуже схожі між собою, у них схожа мова. Інколи дуже складно за картинкою визначити фотографа, який її зробив.
Візуальна складова для мене дуже важлива. Намагаюсь робити таку картинку, в якій би все об’єдналося й вилилось у таку образну річ. Коли приїжджаю зі зйомки, перше моє почуття — що знову хуйні нафоткав. Проявляю плівки, швидко сканую і мені одразу нічого не подобається. Це відбувається, оскільки немає часового проміжку від зйомки до моменту друку фотографій. Око замилилось і все мені виглядає поганим, не збігається з моїми відчуттями тих подій, бо я це бачив ще вчора. Потрібно, щоб пройшов час і щоб я усвідомив, що сфотографував.
Іноді показую відзнятий матеріал друзям, щоб почути їхній відгук про картинки. У них свіже око, вони не були там, де я знімав, і вони можуть побачити щось нове. Насамперед мені важливий їхній відгук впродовж перших днів з часу, коли я все надрукував. Через місяць чи пів року я можу сам оцінити свої знімки. Я відпочив від ситуації й точно бачу, які кадри варто обрати. Навіть якщо я виберу лише два кадри з цілої зйомки — це вже плюс.
Трапляється, що маю підряд декілька зйомок і перші плівки не встигаю надрукувати. Коли з’являється вікно у зйомках, можу спокійно переглядати свій архів. Я беру папір формату А4, позначаю на ньому номер папки, кількість кадрів, які хотів би надрукувати. Якщо раніше користувалися так званими контактними відбитками, то зараз я просто дивлюся скани плівок і відбираю кадри. Потім обираю день для роботи в темній кімнаті й працюю над знімками.
— У чому особливість зйомки війни на плівку? Чи допомагає така форма документування уникнути фотографічних «штампів»?
— Особливість зйомки на плівку в тому, що я повністю контролюю весь процес — від проявки до друку. Мені це подобається. Ще один плюс у тому, що плівка — це фізична річ. Якщо будуть масштабні блекаути, то у мене принаймні залишаться негативи та фотографії. Також фотографії, зроблені з плівки, та негативи можуть бути документами для доказу воєнних злочинів. Ніхто не скаже, що це фейк. Зйомка на плівку — це те, до чого я звик і з чим мені цікаво працювати.
На зйомку я беру стільки плівок, щоб мені вистачало, щоб я про це взагалі не думав. Якщо день насичений, відбувається багато всього, то гарантовано використаю десять плівок. Коли навколо умовно спокійно, я не спішу, довше обдумую кадр, і плівок йде менше.
Інколи мої фотографії порівнюють із кадрами Другої чи Першої світової війни. Це були війни, котрі знімали на чорно-білу плівку, і такого порівняння, мабуть, не уникнути. Натомість коли фотографуєш на кольорову плівку, виникають асоціації з нашим часом і тут можна експериментувати. Я постійно щось додаю та змінюю у зйомках на плівку. Спочатку я фотографував на звичайний формат, потім перейшов на панорамний формат, а згодом — на середній. Намагаюсь жонглювати форматами плівки, кольором, пробувати різні способи друку, і мені завжди цікаво те, що роблю. У мене завжди є можливість змінювати форму роботи з плівкою та друком фотографій.
Спосіб документування не дозволяє уникнути повторів чи «штампів». Можна однаково добре знімати і на цифру, і на плівку. Головне, на що звертаєш увагу, коли фотографуєш. Мені важливо зробити кілька добрих кадрів, які б міг додати до свого архіву, а потім — до книжки. Намагаюся, щоб повторів було якомога менше. Для мене зйомка війни — це такий марафон, який треба пробігти й зробити якісні картинки. Інколи складається враження, що застопорився на плато, рухаєшся на одній площині і нічого нового більше не в змозі зробити. Потім з’являється цікава тема, а з нею і відчуття, що йдеш далі, продовжуєш підійматися вгору.
— У вас вийшла книга «Больнічка» — сюрреалістична розповідь про роботу медиків, сповнена жорсткого лікарського гумору. Зараз ви знімаєте серію світлин про роботу судмедекспертів. Скажіть, будь ласка, наскільки ця зйомка є продовженням «Больнічки»?
— Нова серія фотографій — це щось на кшталт «Больнічка афтепаті». Наче і продовження цієї теми, але картинка зовсім інакша. Зйомка судмедекспертів також дробиться на менші теми. Навіть сама робота судмедексперта дуже різнопланова. Коли я знімав ексгумацію в Ізюмі, це вже була робота судмедекспертів. Спочатку — на цвинтарі, а потім — у секційному залі. Фахівці готують тіла до видачі рідним і близьким, виїжджають на прильоти, вбивства, самогубства. Якщо цю тему глибоко копати, то з’являться великі об’єми для зйомки і може народитись історично вагомий проєкт. Звісно, тема дуже закрита, але її важливо зняти для історії, для архіву.
Я працював щелепно-лицевим хірургом, і це допомагає при зйомці судмедекспертів. Я розумію, що відбувається у той чи інший момент. Мені легше сприймати побачене, абстрагуватись від запаху, у мене немає внутрішнього шоку і я спокійно ставлюсь до роботи медиків. Коли багато знімаєш на таку тему, вона також стає чимось повсякденним. Намагаюсь знайти красу в цьому всьому процесі, у роботі цих людей. Лікарі запитують, що я хочу тут зняти, і дивуються, що в їхній роботі є також своя естетика. Познімав місяць, другий, роздрукував фотографії, зробив альбом і подарував судмедекспертам. Вони дивились і були в захваті, вони побачили, що це дійсно красиво. Спочатку деякі лікарі не хотіли, щоб я їх знімав, а потім запитували, чому їх немає на фотографіях.
На зйомках судмедекспертів бачив дуже багато різного. Часто це тіла військових, котрі ще вчора працювали, а сьогодні вже лежать на столах. Ловлю себе на думці про те, які ж ці хлопці здорові. Натомість вони вже зовсім не здорові, їх просто немає. Помітив якось татуювання на тілі — обличчя Христа. Виявляється, Ісус — мертвий. На столах лежать люди з різними причинами смерті: хтось повісився, когось вбило током, а поруч — обгорілий танкіст. Звісно, неможливо потім про це не думати.
— Розкажіть, будь ласка, про книгу, над якою зараз працюєте.
— Книга буде називатись «Documentation of the war». Зараз я відбираю світлини, які невдовзі надішлю дизайнеру свого видавництва. Хочу вибрати щонайменше 100–150 світлин, які точно повинні бути в книзі. Планую включити у видання свої тексти, проте ще не знаю, чи вони будуть лише англійською, чи англійською й українською мовами. Мені важливо, щоб зберігся зміст і художній стиль написання. Завдяки підтримці УКФ купив матеріали для зйомки й мав можливість фотографувати різні аспекти російсько-української війни. Я працюю тут, на своїй землі, і мені дуже хотілось би нашої перемоги.
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредактор: В'ячеслав Ратинський
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
UAPP — незалежне обʼєднання професійних українських фотографів, покликане захищати їх інтереси, підтримувати, а також розвивати і популяризувати українську фотографію як важливий елемент національної культури.
Діяльність UAPP охоплює освітні, соціальні, дослідницькі та культурні ініціативами, а також книговидання.
UAPP репрезентує українську професійну фотографію в міжнародному фотографічному співтоваристві та є офіційним членом Федерації європейських фотографів (FEP) — міжнародної організації, яка представляє більше 50 000 професійних фотографів в Європі та інших країнах світу.
