Український фотограф Станіслав Остроус розповів про перші дні повномасштабної війни у Харкові, історії людей, яких зустрів на звільнених від військ РФ територіях, та про місця, де насправді була душа міста Херсон.
— Розкажіть, будь ласка, яким вам запам’ятався перший день повномасштабного російського вторгнення? Де ви були в цей час, які кадри зробили?
— 23 лютого 2022 року ми разом з фотографкою Анною Мельниковою монтували її проєкт фотогравюр City No Name, відкриття якого планувалося 24 лютого 2022 року в Харківській муніципальній галереї. Монтаж був складним — у Анни було велике полотно із дев’яти робіт, ми провозилися з молотком і плоскогубцями цілий вечір. Залишилось буквально поправити кути, щоб світлини висіли рівно, повісити таблички з підписами та позамітати приміщення. Ми купили вина, щоб відзначити успішне оформлення експозиції й гарно провести вечір.
Ми прокинулись о четвертій ранку від вибухів у Харкові. Я одразу кинувся читати новини в інтернет — у всіх пабліках писали, що почалась війна. Для мене це був шок, реальний шок. Не думав, що розпочнеться повномасштабне російське вторгнення. Напередодні мені дзвонила колишня дружина, яка на той час жила з нашими дітьми в Херсоні, хвилювалась, чи буде війна. Я її заспокоював, казав, що все буде добре.
Зранку 24 лютого я навіть не розумів, що робити далі. Визирнув на вулицю — біля банкомата вже зібралась невеличка черга із п’яти-шести людей. Вирішив швиденько зібратись і також зняти готівку. Поки я вийшов надвір, то біля банкомата вже було більш як двадцять людей. Магазини поблизу були зачинені — всі боялись мародерства. Поки стояв у черзі до банкомата, мені здалося, що над нами пролетів дрон. Я жив у Шевченківському районі Харкова, який обстрілювали доволі активно. Війська РФ підійшли впритул до міста і працювала артилерія. Я зняв кошти й виїхав у той же день в передмістя Харкова — у селище Покотилівка. Там було порівняно спокійно, не було чутно прильотів, але всюди були блок-пости самооборони та звуки стрілецької зброї, яку пристрілювали наші.
Головна проблема на той час — це медикаменти та продукти. У нас по сусідству був магазин з фактично пустими полицями. Почали приїжджати люди на вантажівках і привозити м’ясо з розбомблених господарств. Ми потім дізнались, що фермери наспіх забивали тварин, щоб не залишати їх напризволяще в окупації. Ширились історії, що росіяни не пускали персонал до тварин і не давали можливості їх годувати. Війська РФ підійшли впритул до Салтівки — району Харкова, та захопили Фельдман-Екопарк. Тварини там мучились від голоду, декілька працівників екопарку загинули, коли намагались принести їжу. Ось такі спогади…
На початку повномасштабного російського вторгнення я не мав акредитації. Без документа неможливо було їхати у Харків та знімати. Одразу почав шукати можливості, і з прескартою мені допомогло івано-франківське медіа «Курс». Отримав посвідчення на початку березня і в перший же день поїхав у Харків. Місто було абсолютно пустим — розбиті машини поперек вулиць, протитанкові їжаки, раз на пів години міг проїхати автомобіль. Було дуже холодно. Я йшов містом куди очі дивляться, вийшов до центру міста й зустрів інших фотографів: Павла Дорогого, Максима Дондюка, Джеймса Нахтвея. Максим взяв мене до себе в машину і ми разом поїхали на зйомку. В мене немає авто і я всюди ходив пішки — транспорт не працював, за таксі просили страшні суми, які навіть не хочу називати вголос. Люди платили цілі статки, щоб виїхати з Північної Салтівки до вокзалу.
Разом з колегами я приїхав на Салтівку. Там я зняв свої перші кадри повномасштабної війни. Потім фотографував у Харківській обласній раді. На другий день зйомок до мене підійшов пресофіцер, який курував усіх журналістів і з яким потрібно було попередньо домовлятись про зйомку. Військовий просто здивувався такому нахабству. Проте коли побачив мій фотоапарат — середньоформатний Rolleiflex, сказав, що з такою камерою дозволяє фотографувати. Зачарував я його цим фотоапаратом, ми розговорились.
Пресофіцер із позивним Карабах був всередині будівлі облради 1 березня, коли туди прилетіли ракети. У мене є кадри, як співробітники ДСНС діставали тіла загиблих. Карабах пригадує, що ударною хвилею його віднесло в бік сходової клітки та розбило ним склопакет. Коли військовий прийшов до тями, побачив, що від удару у нього на берцях відірвалась підошва. Я сфотографував його на свій Rolleiflex.
.jpeg)
Я кожного дня їздив електричкою із Покотилівки в Харків, ходив пішки містом та фотографував. Ходив, скільки вистачало сил. Волонтери допомогли дістати бронежилет та аптечку. Дивився, де йшов дим, і йшов туди.
— Чому вам було важливо фотографувати війну? З якими медіа почали співпрацювати?
— Спочатку було дуже страшно. Особливо першого тижня, коли в мене не було акредитації і я не міг фотографувати, а думав лише про те, як дістати продукти. Пам’ятаю, перше, що ми купили — це три десятки яєць. Купили й одразу заспокоїлись — принаймні найближчий тиждень з голоду не помремо. Потім вдалось дістати індичку і заповнити морозилку м’ясом. Коли вирішив базові потреби, з’явилась змога думати й про творчість. Коли я почав фотографувати — одразу заспокоївся, тому що я працюю, я знову займаюсь справою. Це був такий перший терапевтичний момент.
По-друге, я хотів фотографувати усе, що відбувається довкола. Розумів, що це подія екстраординарна. Потім страху вже не було, хоча місто постійно обстрілювали з мінометів, ствольної артилерії, «Градів». На Салтівці ми з колегами потрапили під обстріл, просто наді мною летіли уламки. Я ходив Харковом, тулився до стін та фотографував.
Мої роботи почали публікувати українські та іноземні, зокрема німецькі, видання. Мені активно писали іноземні журналісти, яким потрібен був фіксер. На початок 2022 року я погано знав Харків, оскільки незадовго до цього переїхав у місто з Херсона. У центрі я орієнтувався добре, утім відвести когось на Салтівку чи в інші райони не зміг би.
Спочатку знімав переважно репортажу фотографію. Згодом на мене вийшов благодійний фонд «Глобаль 2000 дітям України». На Харківщині є понад 20 будинків сімейного типу, і я фіксував допомогу фонду дітям. Ми їздили по області, роздавали гуманітарну допомогу. З нами також була психологиня, оскільки багатьох дітей привезли з окупованих територій, у декотрих був ПТСР.
Після звільнення частини області від російських військових, я їздив туди фотографувати. Познайомився з харківськими волонтерами, які допомагали людям з деокупованих територій. Звичайно, я допомагав розвантажувати й роздавати гуманітарну допомогу, і паралельно знімав. Частина фотографій з цих зйомок увійшла до мого фотопроєкту «Мирні». Ми їздили у багато куточків Харківщини, утім людям, які пережили російську окупацію, було найважче — у них наче щось змінювалось всередині й камера це добре помічала.
— Наскільки красивою може бути світлина, знята під час війни? Фотографувати зараз — це для вас документування чи мистецтво?
— Для мене фотографувати зараз — це перш за все документувати. Однак це важливе запитання, над яким я сам багато роздумував. Фотографи все одно використовують засоби виразності, у кадрі повинні бути і композиція, і світло, і колір. Навіть коли фотографую портрети людей, які пережили складні події чи трагедію, намагаюсь зняти їх красиво — підводжу до вікна, прошу гарно сісти. Я автоматично дивлюсь, де найкраще світло чи який ракурс буде найвигіднішим, думаю про те, де влучнішим буде колір, а де — монохромне зображення.
На мою думку, чого не повинно бути у фотографії про війну, це додавання туди якоїсь штучної красивості. Грубо кажучи, шукати цікавий ракурс через красиву огорожу паркану, гілля з листочками чи мереживну фіранку на зруйновану прильотом будівлю, під завалами якої ще є люди, це для мене є верхом цинізму. Розумію, що, можливо, комусь хочеться попрацювати з першим планом, але я особисто таких речей не допускаю. Потрібно виразно показати подію, передати її правильно.
Ще один момент, який мене бентежить, — на третій рік повномасштабної війни ми почали звикати. Коли я чув звук прильоту у Харкові, спокійно дізнавався у знайомих журналістів детальнішу інформацію, сідав на велосипед та їхав фотографувати. У такі моменти я почав розуміти, що ці зйомки перетворились для мене на рутину і я роблю на чужому нещасті контент. Звісно, усе це не так, оскільки прилетіти могло і в мене, я не турист, який приїхав на вихідні в Харків, я тут живу і все це переживаю разом з іншими людьми. Окрім декількох резиденцій та виставок за кордоном, я нікуди не виїжджав з міста. Я намагався для себе знайти пояснення тому, чим займаюсь. Я — фотограф, і єдине, що можу зробити, — це передати трагедію, яка відбувається в моєму місті й моїй країні.
— Чи є такі кадри, які ви не зняли через етичні аспекти? Мали можливість сфотографувати, але не наважились спрямувати камеру?
— Так, у мене були такі моменти. Я був свідком прильоту і практично на моїх очах загинув чоловік. Я йшов у супермаркет у житловому масиві Павлове Поле і буквально за сто метрів від мене пролунав вибух. Завжди ношу з собою маленький Rollei 35 і, звісно, що я одразу туди побіг. На місці вже працювали пожежники, а на землі лежав загиблий чоловік. Мені ніхто не заважав і не перешкоджав — я показав свою акредитацію і поліцейські пропустили всередину. Я розумів, що можу зняти дуже виразний кадр, якщо фотографуватиму загиблого крупним планом. Проте людина у смерті — беззахисна, вона не може дати дозволу на зйомку. Не знаю, наскільки етично знімати такі кадри. Однак цей чоловік був у такому страшному моменті — наче саме обличчя смерті. Я так і не зміг зняти крупний план, натомість сфотографував загальні панорами, як загиблого загортають у чорний пакет і несуть. Тоді я замислився, наскільки професійним є моє відчуття етичності чи неетичності. Я — документальний фотограф, я повинен переступати через себе та робити такі знімки. Того разу я цього не зробив.
Був ще один момент, коли я не задокументував події. Я знімав документальні ролики про харківських діячів культури, і ми з Сергієм Жаданом та працівницями літмузею їхали разом у машині. Незадовго до нашого проїзду в одному з районів міста був обстріл, і я побачив, що на вулиці лежать тіла загиблих. Дівчата дуже перелякались, і я не наважився просити водія зупинитися. Напевно, мені потрібно було вийти й фотографувати, але я тоді також не зміг.
— З якими найбільшими викликами ви стикаєтесь як фотограф, що документує війну?
— Найважче — це пояснити людям, для чого я фотографую. Коли знімав у місцях прильотів, люди спочатку дратувались і щиро не розуміли, для чого це документувати. Проте з часом усі, звісно, звикли. Інколи просто фотографував Харків, навіть коли нічого не відбувалося. Одразу підходили мешканці міста й запитували, для чого я знімаю. Я одразу показував акредитацію, пояснював, для кого і що фотографую, показував свою плівкову камеру, фотографії з якої потрібно чекати декілька днів. Навіть поліція такий аргумент сприймала.
Коли я їздив містом і бачив поліцейських або військових, одразу підіймав руки вгору та сам підходив. У перші дні повномасштабної війни усі були на нервах. Я розумів, якщо в якомусь місці є військові — відповідно, охороняють важливий об’єкт, який фотографувати не можна. Я показував акредитацію, вміст свого наплічника й розповідав про свою роботу. Однак якось нас із колегою забрали в СБУ. Ми фотографували будівлю, нас побачили з камерами та викликали відповідні служби. У нас перевірили документи та кудись повезли. У мене була прописка у місті Херсон, який був на той час вже окупований, відповідно я викликав багато підозр і запитань. Коли все з’ясувалось — нас відпустили.
— Наскільки вам складно не повторювати себе, не знімати світлини за певними шаблонами чи штампами?
— Я намагаюсь шукати нові форми. Мені завжди було цікавіше фотографувати на плівку. Не тому, що це модно чи правдивіше, просто мені цей інструмент підходить більше. Хоча я нормально знімаю і на цифру. Якось мені потрапила до рук камера — старенький Rolleiflex із дефектом, на фотоапараті неможливо було відстежити перемотку плівки. В Австрії купив до камери тильну частину і почав знімати на фотопапір. Я знімав Харків, знакові місця у місті й вийшла серія негативів на фотопапері в одному екземплярі — наче полароїд, тільки обернений. Зараз планую зробити із цих фотографій артбук — чорну серію про місто. Мені хотілось працювати із концепцією, але знімати при цьому документальну фотографію.
У якийсь момент я емоційно втомився від зйомок прильотів. Я фотографував наслідки вибухів, усі, куди тільки міг доїхати чи куди допускали фотографів. Я настільки вигорів від фотографування руйнувань і загиблих, що почав знімати людей на пляжі. Катався човником по річці, знімав літо, красу природи, людей на відпочинку. Мені такі зйомки також видаються важливими, адже це все відбувається під час війни. Війна — це не лише нещастя, прильоти, руйнування, але і таке життя. Життя у місті, яке перебуває під вогнем. Життя під час війни, тут і зараз. Люди гуляють, відпочивають, п’ють пиво й катаються на катамаранах. Ось така історія.
Потім я співпрацював із нашим ППО. Помітив, що там служить дуже багато жінок і хотів зняти їхні портрети. Проте мені не дозволяли знімати бойові дивізіони, лише техніку без прив’язки до місцевості. На третій рік повномасштабної війни подзвонили наші ППО і сказали, що їм потрібні фотографії їхньої роботи. Знімав для них на цифру і паралельно для свого проєкту — на плівку. Проте поки з відзнятого матеріалу не можна нічого показувати, і ця серія світлин у мене поки ніде не опублікована.
— Які теми чи аспекти війни, на вашу думку, ще недостатньо висвітлені?
— Якщо чесно — навіть не знаю. Мені видається, що вже напевно все знято. Можна шукати нові підходи, нові форми, але більшість тем вже розкриті. Особисто я б пофотографував колаборантів — але я не знаю як їх шукати, і тим паче переконати фотографуватись. Коли я знімав серію «Мирні», просто фотографував людей, які приходили за гуманітарною допомогою. Проте люди розповідали, що в селах багато колаборантів, але вони, як і всі, стояли в черзі за хлібом та гуманітаркою. Ця тема складна та цікава, колаборанти нікуди не ділись, багато їх, на жаль, і в Харкові.
Фотографував приблудних покинутих тварин у притулках. Собаки — це окрема тема взагалі. У них дуже загострені всі відчуття, і від звуків прильотів, вибухів у них може бути контузія. У таких собак є певні поведінкові патерни, які видають проблему. Вони можуть виляти хвостом, ластитись, а потім несподівано вкусити. Я фотографував прихистки для собак з контузіями. Знімав також закинуту конюшню у Старому Салтові. Господар виїхав до РФ і кинув понад 20 тварин напризволяще. Було помітно, що коні породисті й колись доглянуті, а конюшня добре обладнана. Зараз кіньми займаються двоє місцевих шерифів, у них немає жодного фінансування. Конюшня перебуває у приватній власності, і відповідно, коней не можна роздати. Влітку коні на самовипасі, а на зиму волонтери їм заготовляють корми. Звісно, коней годують, але догляду, який їм потрібен, вони точно не отримують.
— Розкажіть, будь ласка, про вашу серію світлин «Мирні». Коли й де ви її знімали?
— Восени 2022 року, після звільнення ЗСУ Харківщини, я разом з волонтерами почав їздити по області. Спочатку ми виїжджали в Чугуївський район. Збирались о сьомій ранку, завантажувались різними пакетами, медикаментами, обов’язково хлібчиком, за яким спеціально заїжджали на пекарню, та везли все людям. Пам’ятаю, перше село, в яке ми заїхали, називалось Малинівка. Так, та сама Малинівка, у якій колись знімали відомий фільм «Весілля в Малинівці». Мабуть, село Малинівка — це єдине місце, де б я хотів фотографувати весілля.
Ми їздили селом, роздавали гуманітарну допомогу. Малинівка була в окупації, і це сильно позначилось на людях. Ті, хто не жив на окупованих РФ територіях, виглядали жвавішими, активнішими, навіть веселішими. Натомість люди, які пережили окупацію, виглядали дезорієнтованими, розгубленими. Їм було складно, адже вони перебували на лінії вогню.
Я не тільки фотографував, але й розвантажував ящики, роздавав гуманітарку, за потреби допомагав відкопувати застряглий у багнюці транспорт. Ми були у багатьох селах, і я шкодую, що не записував їхні назви. Пригадую, ми були в селі, розташованому на самому кордоні з РФ, яке було в окупації. Коли зараз переглядаю зроблені на плівку фотографії з цього села, у мене враження, що це світлини часів Другої світової війни. Характерні типажі в тільниках, драних ватниках і шапках-вушанках. От як їх зняти красиво? Фотографував такими, як вони є, — просто казав, що дивіться у камеру, мені потрібно для звіту. Люди погоджувались, оскільки були вдячні за допомогу.
— Які історії людей зі звільненої від військ РФ Харківщини вам особливо запам’ятались?
— Ми були у селі Залиман, яке перебувало під перехресним вогнем. Воно розташоване у видолинку, а річка огинає його майже навколо. На одному березі базувались українські військові, а на іншому — армія РФ. У селі було дуже багато зруйнованих будинків. У цьому селі я познайомився із Любою, котра у своєму дворі зібрала усіх собак, яких змогла знайти. Люди виїхали, а тварини залишились самі. Чоловіка Любові мобілізували й він загинув під Бахмутом.
Пригадую також азербайджанця Алі, який хотів показати мені свій дім. Ми з ним прийшли на місце, а дому немає — усе зруйноване. Алі жив фактично у курнику. Село було окупованим, і коли прийшли ЗСУ, звідти ще не вийшли всі російські військові. Алі розповів, що скористався моментом і перегнав бензовоз армії РФ українським військовим. Не впевнений, скільки у його словах правди, але історію записав.
У Донецькій області познайомився із літньою подружньою парою. На початку 2022 року вони виїхали до дітей, а у 2023 році — повернулися у своєї село. Виявилось, що повертатись нікуди — з їхньої хати уцілів лише підвал. Вони були цілковито розгублені, в очах — порожнеча. До дітей повернутись їм вже не випадало, тож планували відновити хоча б щось до зими.
Цього року я вперше поїхав у Херсон. Познайомився із дивовижною жінкою Меланією. Зустрів її у районі Нафтогавань за Островом — це вже майже лінія фронту. У неї будинок на березі річки, а за річкою — червона зона, де йдуть бойові дії. Її будинок був повністю занесений піском, намулом, який вона розкопувала. Коли підірвали Каховську дамбу, на її подвір’я, окрім піску, намило ще й баржу. Уявіть картину — занесений наполовину піском будинок, а у дворі — баржа.
Перед тим, як я захопився фотографією, працював начальником ділянки по ремонту промислових котлів у «Херсонтеплоенерго». У нас була база на Острові — цех з обладнанням. Мої колишні колеги дозволили зайти на цю територію. Вона була спочатку затоплена, а потім у двір прилетіла ракета. Було дуже тяжко це все бачити. Загалом, відвідини Херсона були для мене найважчими та найсумнішими.
— Коли ви вперше приїхали у Херсон після початку повномасштабної війни?
— Вперше після російського вторгнення я приїхав у Херсон в березні цього року. Перший день я просто ходив містом і фотографував. Пішов у бібліотеку імені Олеся Гончара, яка розташована на набережній Дніпра і якої вже фактично не існує. Туди було декілька прильотів і вона вигоріла зсередини. У мене з цією бібліотекою пов’язані дуже особисті спогади — там працював мій друг, відомий херсонський поет Євген Яненко. В бібліотеку до Жені приїжджали Андрухович, Жадан. На жаль, Яненко рано пішов з життя, ще до початку повномасштабної війни. У бібліотеці був фотоклуб, у який я постійно ходив, коли жив у Херсоні. Щочетверга у нас були зібрання — ми щось обговорювали, дискутували. Потім я йшов до Євгена і ми з ним говорили про літературу, пили чай і не тільки чай.
Мені було дуже тяжко бачити бібліотеку в такому стані. Колись красива будівля у стилі українського модернізму 60-х. До повномасштабної війни ми з колегами отримали грант і робили проєкт про херсонський модернізм. У мене збереглись красиві знімки бібліотеки — і інтер’єри, і панорами.
— У своїх соцмережах ви зараз публікуєте багато знімків із Херсону до повномасштабної війни. Розкажіть, будь ласка, про цю серію — коли й де були зроблені ці фотографії?
— Це фотографії, які знімав протягом 2017–2019 років. Я увесь час кудись ходив із камерою, фотографував Херсон. У мене було дві серії — знімав на цифру та на плівку, і це були зовсім різні наративи. Якщо можна так розділити, то на цифру я знімав об’єктивну фотографію, а на плівку — дуже суб’єктивну. Намагався передати свої почуття через простір міста, зняти місця, які мають для мене особливе значення. Натомість на цифру я фотографував красиві кадри Херсона. Мені хотілось передати відчуття міста — як та чим жив Херсон, що там відбувалося.
Зараз я потрапив на творчу резиденцію і в мене з’явився час попрацювати з архівами. Коли почав робити добірки фотографій, зрозумів, що фактично нічого з відзнятого мною вже не існує. Особливо це стосується прибережних районів, про які колись хотів знімати цілу серію. Насправді Херсон можна відчути лише тоді, якщо сісти на човник і пройти притоками Дніпра. Мені видається, що душа Херсона була саме там. А зараз — лише руїни. Лівий берег окупований, йдуть бої, а люди там зводили будинки цілими поколіннями. Будувати на лівому березі було доволі складно — треба було привезти всі матеріали. Дороги немає — доводилось транспортувати човном крізь плавні цемент і цеглу.
На Потьомкінському острові на Дніпрі була дача херсонського художника В’ячеслава Машницького. Він популяризував та розвивав мистецтво у Херсоні, створив Музей сучасного мистецтва Херсона. Під час повномасштабної війни він залишився у місті, щоб піклуватись про колекцію музею. Він жив у себе на дачі, ловив рибку. Під час окупації зник безвісти. Ми всі дуже переживаємо за нього й сподіваємось, що Слава десь у полоні. Це дуже велика втрата для Херсона. Довкола Музею сучасного мистецтва був зосереджений великий пласт херсонської культури, часто проходили виставки. Одна з останніх, в якій я також брав участь, називалась «Херарт».
Я колись розповів В’ячеславу Машницькому про свою ідею зняти життя людей на лівому березі Дніпра у Херсоні, адже цю сторону міста мало хто знає. Слава тоді пожартував, що нехай так і залишається, що непотрібно приваблювати зайвих поглядів. Він мене навіть на деякий час відмовив від зйомок. Проте ми з друзями сплавлялись на плотах, ходили на яхтах і я завжди фотографував. Тепер, коли дивлюсь на ці фотографії, розумію, що цього Херсона вже немає. Звісно, ми відбудуємо місто, але це вже буде інший Херсон. Можна відновити будівлі, але хто відновить життя на лівому березі, безтурботне та безкінечне жарке херсонське літо, човники, риболовлю, купання. Цього просто немає фізично — усе знищене. Завершую роботу над вибіркою матеріалу для книги. На моїх фотографіях залишилась частина минулого життя Херсона і я вирішив, що потрібно його показувати.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредактор: В'ячеслав Ратинський
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
Український фотограф Станіслав Остроус розповів про перші дні повномасштабної війни у Харкові, історії людей, яких зустрів на звільнених від військ РФ територіях, та про місця, де насправді була душа міста Херсон.
— Розкажіть, будь ласка, яким вам запам’ятався перший день повномасштабного російського вторгнення? Де ви були в цей час, які кадри зробили?
— 23 лютого 2022 року ми разом з фотографкою Анною Мельниковою монтували її проєкт фотогравюр City No Name, відкриття якого планувалося 24 лютого 2022 року в Харківській муніципальній галереї. Монтаж був складним — у Анни було велике полотно із дев’яти робіт, ми провозилися з молотком і плоскогубцями цілий вечір. Залишилось буквально поправити кути, щоб світлини висіли рівно, повісити таблички з підписами та позамітати приміщення. Ми купили вина, щоб відзначити успішне оформлення експозиції й гарно провести вечір.
Ми прокинулись о четвертій ранку від вибухів у Харкові. Я одразу кинувся читати новини в інтернет — у всіх пабліках писали, що почалась війна. Для мене це був шок, реальний шок. Не думав, що розпочнеться повномасштабне російське вторгнення. Напередодні мені дзвонила колишня дружина, яка на той час жила з нашими дітьми в Херсоні, хвилювалась, чи буде війна. Я її заспокоював, казав, що все буде добре.
Зранку 24 лютого я навіть не розумів, що робити далі. Визирнув на вулицю — біля банкомата вже зібралась невеличка черга із п’яти-шести людей. Вирішив швиденько зібратись і також зняти готівку. Поки я вийшов надвір, то біля банкомата вже було більш як двадцять людей. Магазини поблизу були зачинені — всі боялись мародерства. Поки стояв у черзі до банкомата, мені здалося, що над нами пролетів дрон. Я жив у Шевченківському районі Харкова, який обстрілювали доволі активно. Війська РФ підійшли впритул до міста і працювала артилерія. Я зняв кошти й виїхав у той же день в передмістя Харкова — у селище Покотилівка. Там було порівняно спокійно, не було чутно прильотів, але всюди були блок-пости самооборони та звуки стрілецької зброї, яку пристрілювали наші.
Головна проблема на той час — це медикаменти та продукти. У нас по сусідству був магазин з фактично пустими полицями. Почали приїжджати люди на вантажівках і привозити м’ясо з розбомблених господарств. Ми потім дізнались, що фермери наспіх забивали тварин, щоб не залишати їх напризволяще в окупації. Ширились історії, що росіяни не пускали персонал до тварин і не давали можливості їх годувати. Війська РФ підійшли впритул до Салтівки — району Харкова, та захопили Фельдман-Екопарк. Тварини там мучились від голоду, декілька працівників екопарку загинули, коли намагались принести їжу. Ось такі спогади…
На початку повномасштабного російського вторгнення я не мав акредитації. Без документа неможливо було їхати у Харків та знімати. Одразу почав шукати можливості, і з прескартою мені допомогло івано-франківське медіа «Курс». Отримав посвідчення на початку березня і в перший же день поїхав у Харків. Місто було абсолютно пустим — розбиті машини поперек вулиць, протитанкові їжаки, раз на пів години міг проїхати автомобіль. Було дуже холодно. Я йшов містом куди очі дивляться, вийшов до центру міста й зустрів інших фотографів: Павла Дорогого, Максима Дондюка, Джеймса Нахтвея. Максим взяв мене до себе в машину і ми разом поїхали на зйомку. В мене немає авто і я всюди ходив пішки — транспорт не працював, за таксі просили страшні суми, які навіть не хочу називати вголос. Люди платили цілі статки, щоб виїхати з Північної Салтівки до вокзалу.
Разом з колегами я приїхав на Салтівку. Там я зняв свої перші кадри повномасштабної війни. Потім фотографував у Харківській обласній раді. На другий день зйомок до мене підійшов пресофіцер, який курував усіх журналістів і з яким потрібно було попередньо домовлятись про зйомку. Військовий просто здивувався такому нахабству. Проте коли побачив мій фотоапарат — середньоформатний Rolleiflex, сказав, що з такою камерою дозволяє фотографувати. Зачарував я його цим фотоапаратом, ми розговорились.
Пресофіцер із позивним Карабах був всередині будівлі облради 1 березня, коли туди прилетіли ракети. У мене є кадри, як співробітники ДСНС діставали тіла загиблих. Карабах пригадує, що ударною хвилею його віднесло в бік сходової клітки та розбило ним склопакет. Коли військовий прийшов до тями, побачив, що від удару у нього на берцях відірвалась підошва. Я сфотографував його на свій Rolleiflex.
Я кожного дня їздив електричкою із Покотилівки в Харків, ходив пішки містом та фотографував. Ходив, скільки вистачало сил. Волонтери допомогли дістати бронежилет та аптечку. Дивився, де йшов дим, і йшов туди.
— Чому вам було важливо фотографувати війну? З якими медіа почали співпрацювати?
— Спочатку було дуже страшно. Особливо першого тижня, коли в мене не було акредитації і я не міг фотографувати, а думав лише про те, як дістати продукти. Пам’ятаю, перше, що ми купили — це три десятки яєць. Купили й одразу заспокоїлись — принаймні найближчий тиждень з голоду не помремо. Потім вдалось дістати індичку і заповнити морозилку м’ясом. Коли вирішив базові потреби, з’явилась змога думати й про творчість. Коли я почав фотографувати — одразу заспокоївся, тому що я працюю, я знову займаюсь справою. Це був такий перший терапевтичний момент.
По-друге, я хотів фотографувати усе, що відбувається довкола. Розумів, що це подія екстраординарна. Потім страху вже не було, хоча місто постійно обстрілювали з мінометів, ствольної артилерії, «Градів». На Салтівці ми з колегами потрапили під обстріл, просто наді мною летіли уламки. Я ходив Харковом, тулився до стін та фотографував.
Мої роботи почали публікувати українські та іноземні, зокрема німецькі, видання. Мені активно писали іноземні журналісти, яким потрібен був фіксер. На початок 2022 року я погано знав Харків, оскільки незадовго до цього переїхав у місто з Херсона. У центрі я орієнтувався добре, утім відвести когось на Салтівку чи в інші райони не зміг би.
Спочатку знімав переважно репортажу фотографію. Згодом на мене вийшов благодійний фонд «Глобаль 2000 дітям України». На Харківщині є понад 20 будинків сімейного типу, і я фіксував допомогу фонду дітям. Ми їздили по області, роздавали гуманітарну допомогу. З нами також була психологиня, оскільки багатьох дітей привезли з окупованих територій, у декотрих був ПТСР.
Після звільнення частини області від російських військових, я їздив туди фотографувати. Познайомився з харківськими волонтерами, які допомагали людям з деокупованих територій. Звичайно, я допомагав розвантажувати й роздавати гуманітарну допомогу, і паралельно знімав. Частина фотографій з цих зйомок увійшла до мого фотопроєкту «Мирні». Ми їздили у багато куточків Харківщини, утім людям, які пережили російську окупацію, було найважче — у них наче щось змінювалось всередині й камера це добре помічала.
— Наскільки красивою може бути світлина, знята під час війни? Фотографувати зараз — це для вас документування чи мистецтво?
— Для мене фотографувати зараз — це перш за все документувати. Однак це важливе запитання, над яким я сам багато роздумував. Фотографи все одно використовують засоби виразності, у кадрі повинні бути і композиція, і світло, і колір. Навіть коли фотографую портрети людей, які пережили складні події чи трагедію, намагаюсь зняти їх красиво — підводжу до вікна, прошу гарно сісти. Я автоматично дивлюсь, де найкраще світло чи який ракурс буде найвигіднішим, думаю про те, де влучнішим буде колір, а де — монохромне зображення.
На мою думку, чого не повинно бути у фотографії про війну, це додавання туди якоїсь штучної красивості. Грубо кажучи, шукати цікавий ракурс через красиву огорожу паркану, гілля з листочками чи мереживну фіранку на зруйновану прильотом будівлю, під завалами якої ще є люди, це для мене є верхом цинізму. Розумію, що, можливо, комусь хочеться попрацювати з першим планом, але я особисто таких речей не допускаю. Потрібно виразно показати подію, передати її правильно.
Ще один момент, який мене бентежить, — на третій рік повномасштабної війни ми почали звикати. Коли я чув звук прильоту у Харкові, спокійно дізнавався у знайомих журналістів детальнішу інформацію, сідав на велосипед та їхав фотографувати. У такі моменти я почав розуміти, що ці зйомки перетворились для мене на рутину і я роблю на чужому нещасті контент. Звісно, усе це не так, оскільки прилетіти могло і в мене, я не турист, який приїхав на вихідні в Харків, я тут живу і все це переживаю разом з іншими людьми. Окрім декількох резиденцій та виставок за кордоном, я нікуди не виїжджав з міста. Я намагався для себе знайти пояснення тому, чим займаюсь. Я — фотограф, і єдине, що можу зробити, — це передати трагедію, яка відбувається в моєму місті й моїй країні.
— Чи є такі кадри, які ви не зняли через етичні аспекти? Мали можливість сфотографувати, але не наважились спрямувати камеру?
— Так, у мене були такі моменти. Я був свідком прильоту і практично на моїх очах загинув чоловік. Я йшов у супермаркет у житловому масиві Павлове Поле і буквально за сто метрів від мене пролунав вибух. Завжди ношу з собою маленький Rollei 35 і, звісно, що я одразу туди побіг. На місці вже працювали пожежники, а на землі лежав загиблий чоловік. Мені ніхто не заважав і не перешкоджав — я показав свою акредитацію і поліцейські пропустили всередину. Я розумів, що можу зняти дуже виразний кадр, якщо фотографуватиму загиблого крупним планом. Проте людина у смерті — беззахисна, вона не може дати дозволу на зйомку. Не знаю, наскільки етично знімати такі кадри. Однак цей чоловік був у такому страшному моменті — наче саме обличчя смерті. Я так і не зміг зняти крупний план, натомість сфотографував загальні панорами, як загиблого загортають у чорний пакет і несуть. Тоді я замислився, наскільки професійним є моє відчуття етичності чи неетичності. Я — документальний фотограф, я повинен переступати через себе та робити такі знімки. Того разу я цього не зробив.
Був ще один момент, коли я не задокументував події. Я знімав документальні ролики про харківських діячів культури, і ми з Сергієм Жаданом та працівницями літмузею їхали разом у машині. Незадовго до нашого проїзду в одному з районів міста був обстріл, і я побачив, що на вулиці лежать тіла загиблих. Дівчата дуже перелякались, і я не наважився просити водія зупинитися. Напевно, мені потрібно було вийти й фотографувати, але я тоді також не зміг.
— З якими найбільшими викликами ви стикаєтесь як фотограф, що документує війну?
— Найважче — це пояснити людям, для чого я фотографую. Коли знімав у місцях прильотів, люди спочатку дратувались і щиро не розуміли, для чого це документувати. Проте з часом усі, звісно, звикли. Інколи просто фотографував Харків, навіть коли нічого не відбувалося. Одразу підходили мешканці міста й запитували, для чого я знімаю. Я одразу показував акредитацію, пояснював, для кого і що фотографую, показував свою плівкову камеру, фотографії з якої потрібно чекати декілька днів. Навіть поліція такий аргумент сприймала.
Коли я їздив містом і бачив поліцейських або військових, одразу підіймав руки вгору та сам підходив. У перші дні повномасштабної війни усі були на нервах. Я розумів, якщо в якомусь місці є військові — відповідно, охороняють важливий об’єкт, який фотографувати не можна. Я показував акредитацію, вміст свого наплічника й розповідав про свою роботу. Однак якось нас із колегою забрали в СБУ. Ми фотографували будівлю, нас побачили з камерами та викликали відповідні служби. У нас перевірили документи та кудись повезли. У мене була прописка у місті Херсон, який був на той час вже окупований, відповідно я викликав багато підозр і запитань. Коли все з’ясувалось — нас відпустили.
— Наскільки вам складно не повторювати себе, не знімати світлини за певними шаблонами чи штампами?
— Я намагаюсь шукати нові форми. Мені завжди було цікавіше фотографувати на плівку. Не тому, що це модно чи правдивіше, просто мені цей інструмент підходить більше. Хоча я нормально знімаю і на цифру. Якось мені потрапила до рук камера — старенький Rolleiflex із дефектом, на фотоапараті неможливо було відстежити перемотку плівки. В Австрії купив до камери тильну частину і почав знімати на фотопапір. Я знімав Харків, знакові місця у місті й вийшла серія негативів на фотопапері в одному екземплярі — наче полароїд, тільки обернений. Зараз планую зробити із цих фотографій артбук — чорну серію про місто. Мені хотілось працювати із концепцією, але знімати при цьому документальну фотографію.
У якийсь момент я емоційно втомився від зйомок прильотів. Я фотографував наслідки вибухів, усі, куди тільки міг доїхати чи куди допускали фотографів. Я настільки вигорів від фотографування руйнувань і загиблих, що почав знімати людей на пляжі. Катався човником по річці, знімав літо, красу природи, людей на відпочинку. Мені такі зйомки також видаються важливими, адже це все відбувається під час війни. Війна — це не лише нещастя, прильоти, руйнування, але і таке життя. Життя у місті, яке перебуває під вогнем. Життя під час війни, тут і зараз. Люди гуляють, відпочивають, п’ють пиво й катаються на катамаранах. Ось така історія.
Потім я співпрацював із нашим ППО. Помітив, що там служить дуже багато жінок і хотів зняти їхні портрети. Проте мені не дозволяли знімати бойові дивізіони, лише техніку без прив’язки до місцевості. На третій рік повномасштабної війни подзвонили наші ППО і сказали, що їм потрібні фотографії їхньої роботи. Знімав для них на цифру і паралельно для свого проєкту — на плівку. Проте поки з відзнятого матеріалу не можна нічого показувати, і ця серія світлин у мене поки ніде не опублікована.
— Які теми чи аспекти війни, на вашу думку, ще недостатньо висвітлені?
— Якщо чесно — навіть не знаю. Мені видається, що вже напевно все знято. Можна шукати нові підходи, нові форми, але більшість тем вже розкриті. Особисто я б пофотографував колаборантів — але я не знаю як їх шукати, і тим паче переконати фотографуватись. Коли я знімав серію «Мирні», просто фотографував людей, які приходили за гуманітарною допомогою. Проте люди розповідали, що в селах багато колаборантів, але вони, як і всі, стояли в черзі за хлібом та гуманітаркою. Ця тема складна та цікава, колаборанти нікуди не ділись, багато їх, на жаль, і в Харкові.
Фотографував приблудних покинутих тварин у притулках. Собаки — це окрема тема взагалі. У них дуже загострені всі відчуття, і від звуків прильотів, вибухів у них може бути контузія. У таких собак є певні поведінкові патерни, які видають проблему. Вони можуть виляти хвостом, ластитись, а потім несподівано вкусити. Я фотографував прихистки для собак з контузіями. Знімав також закинуту конюшню у Старому Салтові. Господар виїхав до РФ і кинув понад 20 тварин напризволяще. Було помітно, що коні породисті й колись доглянуті, а конюшня добре обладнана. Зараз кіньми займаються двоє місцевих шерифів, у них немає жодного фінансування. Конюшня перебуває у приватній власності, і відповідно, коней не можна роздати. Влітку коні на самовипасі, а на зиму волонтери їм заготовляють корми. Звісно, коней годують, але догляду, який їм потрібен, вони точно не отримують.
— Розкажіть, будь ласка, про вашу серію світлин «Мирні». Коли й де ви її знімали?
— Восени 2022 року, після звільнення ЗСУ Харківщини, я разом з волонтерами почав їздити по області. Спочатку ми виїжджали в Чугуївський район. Збирались о сьомій ранку, завантажувались різними пакетами, медикаментами, обов’язково хлібчиком, за яким спеціально заїжджали на пекарню, та везли все людям. Пам’ятаю, перше село, в яке ми заїхали, називалось Малинівка. Так, та сама Малинівка, у якій колись знімали відомий фільм «Весілля в Малинівці». Мабуть, село Малинівка — це єдине місце, де б я хотів фотографувати весілля.
Ми їздили селом, роздавали гуманітарну допомогу. Малинівка була в окупації, і це сильно позначилось на людях. Ті, хто не жив на окупованих РФ територіях, виглядали жвавішими, активнішими, навіть веселішими. Натомість люди, які пережили окупацію, виглядали дезорієнтованими, розгубленими. Їм було складно, адже вони перебували на лінії вогню.
Я не тільки фотографував, але й розвантажував ящики, роздавав гуманітарку, за потреби допомагав відкопувати застряглий у багнюці транспорт. Ми були у багатьох селах, і я шкодую, що не записував їхні назви. Пригадую, ми були в селі, розташованому на самому кордоні з РФ, яке було в окупації. Коли зараз переглядаю зроблені на плівку фотографії з цього села, у мене враження, що це світлини часів Другої світової війни. Характерні типажі в тільниках, драних ватниках і шапках-вушанках. От як їх зняти красиво? Фотографував такими, як вони є, — просто казав, що дивіться у камеру, мені потрібно для звіту. Люди погоджувались, оскільки були вдячні за допомогу.
— Які історії людей зі звільненої від військ РФ Харківщини вам особливо запам’ятались?
— Ми були у селі Залиман, яке перебувало під перехресним вогнем. Воно розташоване у видолинку, а річка огинає його майже навколо. На одному березі базувались українські військові, а на іншому — армія РФ. У селі було дуже багато зруйнованих будинків. У цьому селі я познайомився із Любою, котра у своєму дворі зібрала усіх собак, яких змогла знайти. Люди виїхали, а тварини залишились самі. Чоловіка Любові мобілізували й він загинув під Бахмутом.
Пригадую також азербайджанця Алі, який хотів показати мені свій дім. Ми з ним прийшли на місце, а дому немає — усе зруйноване. Алі жив фактично у курнику. Село було окупованим, і коли прийшли ЗСУ, звідти ще не вийшли всі російські військові. Алі розповів, що скористався моментом і перегнав бензовоз армії РФ українським військовим. Не впевнений, скільки у його словах правди, але історію записав.
У Донецькій області познайомився із літньою подружньою парою. На початку 2022 року вони виїхали до дітей, а у 2023 році — повернулися у своєї село. Виявилось, що повертатись нікуди — з їхньої хати уцілів лише підвал. Вони були цілковито розгублені, в очах — порожнеча. До дітей повернутись їм вже не випадало, тож планували відновити хоча б щось до зими.
Цього року я вперше поїхав у Херсон. Познайомився із дивовижною жінкою Меланією. Зустрів її у районі Нафтогавань за Островом — це вже майже лінія фронту. У неї будинок на березі річки, а за річкою — червона зона, де йдуть бойові дії. Її будинок був повністю занесений піском, намулом, який вона розкопувала. Коли підірвали Каховську дамбу, на її подвір’я, окрім піску, намило ще й баржу. Уявіть картину — занесений наполовину піском будинок, а у дворі — баржа.
Перед тим, як я захопився фотографією, працював начальником ділянки по ремонту промислових котлів у «Херсонтеплоенерго». У нас була база на Острові — цех з обладнанням. Мої колишні колеги дозволили зайти на цю територію. Вона була спочатку затоплена, а потім у двір прилетіла ракета. Було дуже тяжко це все бачити. Загалом, відвідини Херсона були для мене найважчими та найсумнішими.
— Коли ви вперше приїхали у Херсон після початку повномасштабної війни?
— Вперше після російського вторгнення я приїхав у Херсон в березні цього року. Перший день я просто ходив містом і фотографував. Пішов у бібліотеку імені Олеся Гончара, яка розташована на набережній Дніпра і якої вже фактично не існує. Туди було декілька прильотів і вона вигоріла зсередини. У мене з цією бібліотекою пов’язані дуже особисті спогади — там працював мій друг, відомий херсонський поет Євген Яненко. В бібліотеку до Жені приїжджали Андрухович, Жадан. На жаль, Яненко рано пішов з життя, ще до початку повномасштабної війни. У бібліотеці був фотоклуб, у який я постійно ходив, коли жив у Херсоні. Щочетверга у нас були зібрання — ми щось обговорювали, дискутували. Потім я йшов до Євгена і ми з ним говорили про літературу, пили чай і не тільки чай.
Мені було дуже тяжко бачити бібліотеку в такому стані. Колись красива будівля у стилі українського модернізму 60-х. До повномасштабної війни ми з колегами отримали грант і робили проєкт про херсонський модернізм. У мене збереглись красиві знімки бібліотеки — і інтер’єри, і панорами.
— У своїх соцмережах ви зараз публікуєте багато знімків із Херсону до повномасштабної війни. Розкажіть, будь ласка, про цю серію — коли й де були зроблені ці фотографії?
— Це фотографії, які знімав протягом 2017–2019 років. Я увесь час кудись ходив із камерою, фотографував Херсон. У мене було дві серії — знімав на цифру та на плівку, і це були зовсім різні наративи. Якщо можна так розділити, то на цифру я знімав об’єктивну фотографію, а на плівку — дуже суб’єктивну. Намагався передати свої почуття через простір міста, зняти місця, які мають для мене особливе значення. Натомість на цифру я фотографував красиві кадри Херсона. Мені хотілось передати відчуття міста — як та чим жив Херсон, що там відбувалося.
Зараз я потрапив на творчу резиденцію і в мене з’явився час попрацювати з архівами. Коли почав робити добірки фотографій, зрозумів, що фактично нічого з відзнятого мною вже не існує. Особливо це стосується прибережних районів, про які колись хотів знімати цілу серію. Насправді Херсон можна відчути лише тоді, якщо сісти на човник і пройти притоками Дніпра. Мені видається, що душа Херсона була саме там. А зараз — лише руїни. Лівий берег окупований, йдуть бої, а люди там зводили будинки цілими поколіннями. Будувати на лівому березі було доволі складно — треба було привезти всі матеріали. Дороги немає — доводилось транспортувати човном крізь плавні цемент і цеглу.
На Потьомкінському острові на Дніпрі була дача херсонського художника В’ячеслава Машницького. Він популяризував та розвивав мистецтво у Херсоні, створив Музей сучасного мистецтва Херсона. Під час повномасштабної війни він залишився у місті, щоб піклуватись про колекцію музею. Він жив у себе на дачі, ловив рибку. Під час окупації зник безвісти. Ми всі дуже переживаємо за нього й сподіваємось, що Слава десь у полоні. Це дуже велика втрата для Херсона. Довкола Музею сучасного мистецтва був зосереджений великий пласт херсонської культури, часто проходили виставки. Одна з останніх, в якій я також брав участь, називалась «Херарт».
Я колись розповів В’ячеславу Машницькому про свою ідею зняти життя людей на лівому березі Дніпра у Херсоні, адже цю сторону міста мало хто знає. Слава тоді пожартував, що нехай так і залишається, що непотрібно приваблювати зайвих поглядів. Він мене навіть на деякий час відмовив від зйомок. Проте ми з друзями сплавлялись на плотах, ходили на яхтах і я завжди фотографував. Тепер, коли дивлюсь на ці фотографії, розумію, що цього Херсона вже немає. Звісно, ми відбудуємо місто, але це вже буде інший Херсон. Можна відновити будівлі, але хто відновить життя на лівому березі, безтурботне та безкінечне жарке херсонське літо, човники, риболовлю, купання. Цього просто немає фізично — усе знищене. Завершую роботу над вибіркою матеріалу для книги. На моїх фотографіях залишилась частина минулого життя Херсона і я вирішив, що потрібно його показувати.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредактор: В'ячеслав Ратинський
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
UAPP — незалежне обʼєднання професійних українських фотографів, покликане захищати їх інтереси, підтримувати, а також розвивати і популяризувати українську фотографію як важливий елемент національної культури.
Діяльність UAPP охоплює освітні, соціальні, дослідницькі та культурні ініціативами, а також книговидання.
UAPP репрезентує українську професійну фотографію в міжнародному фотографічному співтоваристві та є офіційним членом Федерації європейських фотографів (FEP) — міжнародної організації, яка представляє більше 50 000 професійних фотографів в Європі та інших країнах світу.
.jpeg)
