Львівський фотограф Юрко Дячишин документує життя під час війни з перших годин повномасштабного російського вторгнення. Зокрема фотографує, як змінюються звичні ландшафти рідного міста Львів під агресивною дією війни. Юрко Дячишин розповів про роботу над проєктом War Nouveau, про межі естетики у воєнний час та чому він не вірить, що одна фотографія може зупинити війну, але дуже сподівається, що помиляється.
— Коли ви почали документувати повномасштабну російсько-українську війну?
— Фотографувати повномасштабну війну почав буквально з перших годин. Перші сюжети — це черги біля банкоматів та на автозаправках. У цей момент було зовсім незрозуміло, як розвиватимуться події далі й скільки часу це все триватиме. Важко було навіть уявити масштаби подій, які доведеться долати нашій країні.
— Які аспекти повномасштабної війни, на вашу думку, важливо зберегти, задокументувати?
— Важливо знімати всі аспекти війни і все, що можливо, до дрібних нюансів. Теми та події, які зараз видаються другорядними і незначними, можуть мати велику цінність навіть через невеликий відрізок часу.
— Як показати за допомогою фотографій війну у вашому рідному місті Львові, яке розташоване далеко від лінії фронту? Які маркери війни присутні на ваших фото?
— Звісно, що візуальний ряд і маркери тилу інші. Утім, їх багато, як очевидних, так і ні. Приміром, добре зрозумілий та видимий — це військове кладовище, розташоване неподалік центру міста, а також похорони воїнів та цивільних, які загинули на війні.
— Наскільки можливо зараз усвідомити та пережити досвід, який залишає повномасштабна війна, щоб відобразити, відрефлексувати його за допомогою фотографій?
— Як на мене, це все дуже індивідуально. Хтось із митців реагує миттєво, натомість інші зможуть відрефлексувати за деякий час, чи навіть через багато років після завершення війни.
— Фотографії, які знімаєте під час війни, — це документ часу чи суб’єктивне висловлювання?
— Фотографії — це суб’єктивний документ. Все у світі — суб’єктивно! Кожен автор, журналіст, редактор, куратор чи політик має своє особисте бачення всього. Усе залежить від того, з якого «вікна» ти дивишся — з вікна бійниці танка чи автомобіля «Феррарі», з вікна лікарні чи готелю на курорті тощо. Мій суб’єктивний погляд на трагічну подію в моїй країні може відрізнятися від особистого погляду на ту ж саму подію, наприклад, фотографа з Нью-Йорка.
— Якою мірою може бути естетичною фотографія, якщо ми говоримо про збереження пам’яті про трагічні події?
— Не може бути якихось естетичних окреслень меж, якщо ми говоримо про збереження пам’яті про трагічні події. Бо тоді зайдемо в дискусію про межі естетики фотографій концтаборів Другої світової війни. Естетика і її межі можуть стати предметом дискусій ситого і мирного часу!
Сьогодні в нашій країні ми живемо в не естетичний і в не етичний час. Хтось живе за правилами воєнного часу, і його межі естетики відповідні, а хтось «вдає», що живе на інакшій території та в другий час і «вимагає» іншої естетики. Межі сприйняття естетичності в Харкові та в Маріуполі можуть відрізнятися і мати не таке трактування, як у Львові, а ще інше, приміром, в Люксембурзі. Естетика чи антиестетика не обов’язкові для споживання, тому визначення і стандарту немає. Важливі лише місце і час.
— Повномасштабну війну в Україні зараз знімає доволі багато фотографів, як українських, так і іноземних. Як вважаєте, чи сформувались уже певні «штампи» у зйомці? Наскільки складно зараз зняти щось нове?
— Повномасштабна російсько-українська війна — це не перша війна, на якій працюють фотографи. «Штампи» сформовані давно, змінюються лише декорації та елементи, які присутні в кадрі. Змінилась техніка і швидкість поширення інформації, у тому числі завдяки великій кількості аматорських фото та відео зі смартфонів. Швидкість — це, мабуть, один із головних «штампів» сьогодні. Інший аспект — це сприйняття допустимих меж обробки фотографій: візуально звичними стали заблюрені кадри і їх використання «законодавцями моди», що також формує певні шаблони та їхні межі.
Якщо говорити про креативні творчі підходи, то завжди можна знайти щось нове, незважаючи на те, скільки всього вже було зроблено до сьогоднішнього моменту. Власне зміни декорацій та часу, коли усе відбувається, також задають новий тон, бачення та сенс.
— Розкажіть, будь ласка, коли ви зняли першу світлину із серії War Nouveau? Коли саме вирішили об’єднати світлини у проєкт?
— Фотографувати я почав із появою цих об’єктів (мішків із піском, заліплених скотчем вікон, захисних споруд довкола скульптур тощо) на вулицях міста Львова у перші дні повномасштабного російського вторгнення. Ці об’єкти стали очевидними елементами агресивної зміни навколишнього простору. Тривалий час це було просто документування, таке собі збирання колекції. Спершу ці новостворені об’єкти були постійними неприємними тригерами: кожного разу, коли потрапляли в око, нагадували про війну. Проте з часом до них, як і до інших речей, починаєш звикати і сприймати як один зі сталих архітектурних елементів.
Коли почав сприймати ці об’єкти як сталу архітектурну форму, деякі з них мені навіть «сподобалися», з’явилися особисті фаворити. Здається, що вони є невіддільною частиною фасаду і що так було завжди — тепер годі уявити міський простір без мішків з піском. Тоді я почав формувати цю серію та уважніше дивитися на прості й невибагливі, на перший погляд, форми, спостерігати, як вони руйнуються з часом чи як їх підлатують, укріпляють, ремонтують, а вони все одно залишаються. Я почав шукати різні алегорії та відсилки, за допомогою яких можна розказати про щось більше.
— Чому саме така назва — War Nouveau?
— War Nouveau (гра слів War та Art Nouveau) — придуманий мною термін для вигаданого «архітектурного стилю», а саме для захисних тимчасових конструкцій (найчастіше мішків з піском), які тепер стали частиною нового урбаністичного пейзажу як стала архітектурна форма, що нас оточує.
— Розкажіть, будь ласка, чому серія знята у монохромі? Чи ви початково побачили проєкт War Nouveau як чорно-білий?
— Спершу я зробив добірку в кольорі й не хотів відходити від максимально документальної візуальної мови. Проте я не зміг сприйняти таку версію і довго відкладав цю серію на потім. Згодом я зробив простий монохромний чорно-білий варіант, який мені ще менше сподобався, і я знову відклав ці роботи. Далі я спробував відійти у певну декоративність і подивився на ці фото з примруженими очима, як зі страшного «сну», і зробив їх агресивно-контрастними із підкресленим віньєтуванням. Тоді я відчув цю серію, зрозумів, що зможу передати глядачу певні посили. Я, власне, не позиціоную War Nouveau як документальний проєкт з прив’язкою до Львова, а як більш абстрактний та з ширшими посилами.
— У ваших соцмережах знайшла коментар, що зображення на одній зі світлин проєкту War Nouveau нагадує читачці скульптуру Мікеланджело «П’єта». Наскільки це є збігом чи випадковістю? Які сенси у ці фотографії закладаєте ви?
— Можливо, це випадковість, а, можливо, — моя надивленість різних класичних творів, яка впливає на вибір кадрів. У будь-якому випадку мені приємно, що не лише я фантазую і бачу там ще щось, окрім мішка з піском чи скотчу, який скріпляє поліетиленову плівку.
— Коли проєкт буде завершеним і чи плануєте створити фотокнигу чи виставку світлин серії War Nouveau?
— Можна вважати, що проєкт вже готовий. Я, звісно, буду і надалі фотографувати та додавати нові роботи, замінювати старі на інші, шукати більш ефектні чи простіші, залежно від того, як буду бачити. Щодо виставки, то зроблю її за першої сприятливої нагоди чи пропозиції.
— Наскільки важливо і чи можливо підтримувати інтерес до війни в Україні за допомогою фотографії? Які світлини, на вашу думку, найкраще «працюють» на іноземну аудиторію?
— Це вже проговорювалося безліч разів — про втому публіки інших країн від війни та від інформації про війну в Україні. Потрібно шукати нові форми та підходи, так би мовити, шляхи до серця. Частіше за все ми не знаємо, яке фото, коли й на кого могло мати вплив у прийнятті того чи іншого рішення. Ми мусимо використовувати всі способи, щоб пробитися через цю «стіну». На жаль, я з тих фотографів, які не вірять, що можна зробити одну фотографію, яка зупинить війну. Однак потайки я дуже сподіваюся, що помиляюсь.
— Що дає вам натхнення продовжувати працювати зараз?
— Настрою немає — усе здається безсенсовним. Проте я часто повторюю вислів: «Все, що зараз відкладене, — це автоматично втрачене». Тож я взяв його собі за гасло, яке змушує мене намагатися мислити і робити щось творче.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредактор: В'ячеслав Ратинський
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
Львівський фотограф Юрко Дячишин документує життя під час війни з перших годин повномасштабного російського вторгнення. Зокрема фотографує, як змінюються звичні ландшафти рідного міста Львів під агресивною дією війни. Юрко Дячишин розповів про роботу над проєктом War Nouveau, про межі естетики у воєнний час та чому він не вірить, що одна фотографія може зупинити війну, але дуже сподівається, що помиляється.
— Коли ви почали документувати повномасштабну російсько-українську війну?
— Фотографувати повномасштабну війну почав буквально з перших годин. Перші сюжети — це черги біля банкоматів та на автозаправках. У цей момент було зовсім незрозуміло, як розвиватимуться події далі й скільки часу це все триватиме. Важко було навіть уявити масштаби подій, які доведеться долати нашій країні.
— Які аспекти повномасштабної війни, на вашу думку, важливо зберегти, задокументувати?
— Важливо знімати всі аспекти війни і все, що можливо, до дрібних нюансів. Теми та події, які зараз видаються другорядними і незначними, можуть мати велику цінність навіть через невеликий відрізок часу.
— Як показати за допомогою фотографій війну у вашому рідному місті Львові, яке розташоване далеко від лінії фронту? Які маркери війни присутні на ваших фото?
— Звісно, що візуальний ряд і маркери тилу інші. Утім, їх багато, як очевидних, так і ні. Приміром, добре зрозумілий та видимий — це військове кладовище, розташоване неподалік центру міста, а також похорони воїнів та цивільних, які загинули на війні.
— Наскільки можливо зараз усвідомити та пережити досвід, який залишає повномасштабна війна, щоб відобразити, відрефлексувати його за допомогою фотографій?
— Як на мене, це все дуже індивідуально. Хтось із митців реагує миттєво, натомість інші зможуть відрефлексувати за деякий час, чи навіть через багато років після завершення війни.
— Фотографії, які знімаєте під час війни, — це документ часу чи суб’єктивне висловлювання?
— Фотографії — це суб’єктивний документ. Все у світі — суб’єктивно! Кожен автор, журналіст, редактор, куратор чи політик має своє особисте бачення всього. Усе залежить від того, з якого «вікна» ти дивишся — з вікна бійниці танка чи автомобіля «Феррарі», з вікна лікарні чи готелю на курорті тощо. Мій суб’єктивний погляд на трагічну подію в моїй країні може відрізнятися від особистого погляду на ту ж саму подію, наприклад, фотографа з Нью-Йорка.
— Якою мірою може бути естетичною фотографія, якщо ми говоримо про збереження пам’яті про трагічні події?
— Не може бути якихось естетичних окреслень меж, якщо ми говоримо про збереження пам’яті про трагічні події. Бо тоді зайдемо в дискусію про межі естетики фотографій концтаборів Другої світової війни. Естетика і її межі можуть стати предметом дискусій ситого і мирного часу!
Сьогодні в нашій країні ми живемо в не естетичний і в не етичний час. Хтось живе за правилами воєнного часу, і його межі естетики відповідні, а хтось «вдає», що живе на інакшій території та в другий час і «вимагає» іншої естетики. Межі сприйняття естетичності в Харкові та в Маріуполі можуть відрізнятися і мати не таке трактування, як у Львові, а ще інше, приміром, в Люксембурзі. Естетика чи антиестетика не обов’язкові для споживання, тому визначення і стандарту немає. Важливі лише місце і час.
— Повномасштабну війну в Україні зараз знімає доволі багато фотографів, як українських, так і іноземних. Як вважаєте, чи сформувались уже певні «штампи» у зйомці? Наскільки складно зараз зняти щось нове?
— Повномасштабна російсько-українська війна — це не перша війна, на якій працюють фотографи. «Штампи» сформовані давно, змінюються лише декорації та елементи, які присутні в кадрі. Змінилась техніка і швидкість поширення інформації, у тому числі завдяки великій кількості аматорських фото та відео зі смартфонів. Швидкість — це, мабуть, один із головних «штампів» сьогодні. Інший аспект — це сприйняття допустимих меж обробки фотографій: візуально звичними стали заблюрені кадри і їх використання «законодавцями моди», що також формує певні шаблони та їхні межі.
Якщо говорити про креативні творчі підходи, то завжди можна знайти щось нове, незважаючи на те, скільки всього вже було зроблено до сьогоднішнього моменту. Власне зміни декорацій та часу, коли усе відбувається, також задають новий тон, бачення та сенс.
— Розкажіть, будь ласка, коли ви зняли першу світлину із серії War Nouveau? Коли саме вирішили об’єднати світлини у проєкт?
— Фотографувати я почав із появою цих об’єктів (мішків із піском, заліплених скотчем вікон, захисних споруд довкола скульптур тощо) на вулицях міста Львова у перші дні повномасштабного російського вторгнення. Ці об’єкти стали очевидними елементами агресивної зміни навколишнього простору. Тривалий час це було просто документування, таке собі збирання колекції. Спершу ці новостворені об’єкти були постійними неприємними тригерами: кожного разу, коли потрапляли в око, нагадували про війну. Проте з часом до них, як і до інших речей, починаєш звикати і сприймати як один зі сталих архітектурних елементів.
Коли почав сприймати ці об’єкти як сталу архітектурну форму, деякі з них мені навіть «сподобалися», з’явилися особисті фаворити. Здається, що вони є невіддільною частиною фасаду і що так було завжди — тепер годі уявити міський простір без мішків з піском. Тоді я почав формувати цю серію та уважніше дивитися на прості й невибагливі, на перший погляд, форми, спостерігати, як вони руйнуються з часом чи як їх підлатують, укріпляють, ремонтують, а вони все одно залишаються. Я почав шукати різні алегорії та відсилки, за допомогою яких можна розказати про щось більше.
— Чому саме така назва — War Nouveau?
— War Nouveau (гра слів War та Art Nouveau) — придуманий мною термін для вигаданого «архітектурного стилю», а саме для захисних тимчасових конструкцій (найчастіше мішків з піском), які тепер стали частиною нового урбаністичного пейзажу як стала архітектурна форма, що нас оточує.
— Розкажіть, будь ласка, чому серія знята у монохромі? Чи ви початково побачили проєкт War Nouveau як чорно-білий?
— Спершу я зробив добірку в кольорі й не хотів відходити від максимально документальної візуальної мови. Проте я не зміг сприйняти таку версію і довго відкладав цю серію на потім. Згодом я зробив простий монохромний чорно-білий варіант, який мені ще менше сподобався, і я знову відклав ці роботи. Далі я спробував відійти у певну декоративність і подивився на ці фото з примруженими очима, як зі страшного «сну», і зробив їх агресивно-контрастними із підкресленим віньєтуванням. Тоді я відчув цю серію, зрозумів, що зможу передати глядачу певні посили. Я, власне, не позиціоную War Nouveau як документальний проєкт з прив’язкою до Львова, а як більш абстрактний та з ширшими посилами.
— У ваших соцмережах знайшла коментар, що зображення на одній зі світлин проєкту War Nouveau нагадує читачці скульптуру Мікеланджело «П’єта». Наскільки це є збігом чи випадковістю? Які сенси у ці фотографії закладаєте ви?
— Можливо, це випадковість, а, можливо, — моя надивленість різних класичних творів, яка впливає на вибір кадрів. У будь-якому випадку мені приємно, що не лише я фантазую і бачу там ще щось, окрім мішка з піском чи скотчу, який скріпляє поліетиленову плівку.
— Коли проєкт буде завершеним і чи плануєте створити фотокнигу чи виставку світлин серії War Nouveau?
— Можна вважати, що проєкт вже готовий. Я, звісно, буду і надалі фотографувати та додавати нові роботи, замінювати старі на інші, шукати більш ефектні чи простіші, залежно від того, як буду бачити. Щодо виставки, то зроблю її за першої сприятливої нагоди чи пропозиції.
— Наскільки важливо і чи можливо підтримувати інтерес до війни в Україні за допомогою фотографії? Які світлини, на вашу думку, найкраще «працюють» на іноземну аудиторію?
— Це вже проговорювалося безліч разів — про втому публіки інших країн від війни та від інформації про війну в Україні. Потрібно шукати нові форми та підходи, так би мовити, шляхи до серця. Частіше за все ми не знаємо, яке фото, коли й на кого могло мати вплив у прийнятті того чи іншого рішення. Ми мусимо використовувати всі способи, щоб пробитися через цю «стіну». На жаль, я з тих фотографів, які не вірять, що можна зробити одну фотографію, яка зупинить війну. Однак потайки я дуже сподіваюся, що помиляюсь.
— Що дає вам натхнення продовжувати працювати зараз?
— Настрою немає — усе здається безсенсовним. Проте я часто повторюю вислів: «Все, що зараз відкладене, — це автоматично втрачене». Тож я взяв його собі за гасло, яке змушує мене намагатися мислити і робити щось творче.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредактор: В'ячеслав Ратинський
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
UAPP — незалежне обʼєднання професійних українських фотографів, покликане захищати їх інтереси, підтримувати, а також розвивати і популяризувати українську фотографію як важливий елемент національної культури.
Діяльність UAPP охоплює освітні, соціальні, дослідницькі та культурні ініціативами, а також книговидання.
UAPP репрезентує українську професійну фотографію в міжнародному фотографічному співтоваристві та є офіційним членом Федерації європейських фотографів (FEP) — міжнародної організації, яка представляє більше 50 000 професійних фотографів в Європі та інших країнах світу.
