Можемо документувати момент і документувати наслідки, і не самий лише наступний день, а все, що відбувається після, усе, у що виливається і перетворюється зафіксований момент.
Автори, фотографи, ілюстратори — будь-яка людина, яка свідчить про дійсність власних міст чи регіонів, показує цю дійсність стриманішою. Коли в’їжджаєш до міста, яке щойно обстріляли, або до міста, яке щодня маліє під натиском фронту, око природно вихоплює щось вражаюче, щось громіздке й очевидне навіть без метафори. У погляді локальних документалістів значно більше простоти, невигадливої пересічності, за що читач, слухач чи глядач інколи може й не схопитися одразу. Бо хто іще не бачив тріщин і проштрикнути наскрізь будинок? Особливо в таких містах як Херсон чи Харків. Тільки от окрім падіння снарядів тут існують миті, коли ні снаряд, ні ракета — не летять. Тут є секунди, у яких люди грають у шахи на лавці. І навіть секунди, у які люди не забивають вікна дошками. Окрім миті втрати, тут панує постійність втрати.
Цей знімок зробив херсонський фотограф Іван Антипенко після чергового нічного артилерійського обстрілу в перші тижні листопада. Іван чув вибухи зі свого будинку, як чує більшість обстрілів. Цей — стався неподалік. Можливо, між Іваном та ударом не було й кілометра. Можливо, якби тої ночі в його квартирі ночував хтось із немісцевих колег-фотографів, вони би й поїхали туди одразу. Але Іван був один, і, дозволю собі припустити, — дозволив собі доспати й поїхав туди вдень.
На місці вже працювали комунальники. На одному із балконів він побачив чотирьох молодих хлопців, які просто курили, жартували і з тих жартів сміялися. Іван Антипенко називає це доволі звичною річчю: отак стояти й фаталістично жартувати про те, що тут щодня відбувається. Просто сміятися і курити.
Потім Іван побачив, як один із хлопців перейшов в іншу кімнату побитої квартири, саме в ту, у яку залетів снаряд, і просто собі сів покурити в цій дірі. Ми не знаємо, може це навіть і його кімната. Або кімната людей, яких він знав. Або й не знав. Це просто чергова мить херсонської буденності.
«Люди живуть, курять, сміються, їздять на тролейбусах, ходять на роботу. А вночі вас обстрілюють і ви йдете допомагати, бо то ж квартира вашої знайомої чи маминої подруги, та й будь-кого, від чийого житла у вас у кишені тепер є ключі. Багато людей виїхало звідси, залишивши комусь свої ключі: треба ж поливати інколи квіти», — говорить Іван. Поливати квіти чи забити діру, яку пробив снаряд.
Ми з Іваном говоримо з позицій двох дуже прив’язаних до регіону людей про те, як працювати в місцях, які добре знаєш: чи ми часом не спрощуємо картину тим, що надто багато контексту залишається в нас самих? Коли я обираю не описувати чернігівські руїни знову і знову, я роблю місту краще чи гірше? Цей обстріл Херсону можна сьогодні проспати чи ні? Бувши завжди на місці, ми маємо більше простору для маневру чи не маємо взагалі?
Коли в перший місяць після деблокади Чернігова мої іноземні колеги вчергове виставляла мене на тлі руїни й запитували, яка нині ситуація в місті, я відповіла десь так «Ну, учора я викликала таксі. Так от, до міста вже повернулися таксисти, які знають, як закінчити війну, тому, підозрюю, усе налагоджується». Тоді колеги з Іспанії не надто зрозуміли мій жарт і, призупинивши запис, попросили мене говорити трохи серйозніше та тривожніше. Сьогодні на мої подібні історії про Чернігів іноземні колеги не вирячують здивовані очі, а сміються зі мною.
Чи світ уже побачив достатньо розбитих вікон? Кому ще показати наші тріщини?
Фото: Іван Антипенко
Текст: Віра Курико
Можемо документувати момент і документувати наслідки, і не самий лише наступний день, а все, що відбувається після, усе, у що виливається і перетворюється зафіксований момент.
Автори, фотографи, ілюстратори — будь-яка людина, яка свідчить про дійсність власних міст чи регіонів, показує цю дійсність стриманішою. Коли в’їжджаєш до міста, яке щойно обстріляли, або до міста, яке щодня маліє під натиском фронту, око природно вихоплює щось вражаюче, щось громіздке й очевидне навіть без метафори. У погляді локальних документалістів значно більше простоти, невигадливої пересічності, за що читач, слухач чи глядач інколи може й не схопитися одразу. Бо хто іще не бачив тріщин і проштрикнути наскрізь будинок? Особливо в таких містах як Херсон чи Харків. Тільки от окрім падіння снарядів тут існують миті, коли ні снаряд, ні ракета — не летять. Тут є секунди, у яких люди грають у шахи на лавці. І навіть секунди, у які люди не забивають вікна дошками. Окрім миті втрати, тут панує постійність втрати.
Цей знімок зробив херсонський фотограф Іван Антипенко після чергового нічного артилерійського обстрілу в перші тижні листопада. Іван чув вибухи зі свого будинку, як чує більшість обстрілів. Цей — стався неподалік. Можливо, між Іваном та ударом не було й кілометра. Можливо, якби тої ночі в його квартирі ночував хтось із немісцевих колег-фотографів, вони би й поїхали туди одразу. Але Іван був один, і, дозволю собі припустити, — дозволив собі доспати й поїхав туди вдень.
На місці вже працювали комунальники. На одному із балконів він побачив чотирьох молодих хлопців, які просто курили, жартували і з тих жартів сміялися. Іван Антипенко називає це доволі звичною річчю: отак стояти й фаталістично жартувати про те, що тут щодня відбувається. Просто сміятися і курити.
Потім Іван побачив, як один із хлопців перейшов в іншу кімнату побитої квартири, саме в ту, у яку залетів снаряд, і просто собі сів покурити в цій дірі. Ми не знаємо, може це навіть і його кімната. Або кімната людей, яких він знав. Або й не знав. Це просто чергова мить херсонської буденності.
«Люди живуть, курять, сміються, їздять на тролейбусах, ходять на роботу. А вночі вас обстрілюють і ви йдете допомагати, бо то ж квартира вашої знайомої чи маминої подруги, та й будь-кого, від чийого житла у вас у кишені тепер є ключі. Багато людей виїхало звідси, залишивши комусь свої ключі: треба ж поливати інколи квіти», — говорить Іван. Поливати квіти чи забити діру, яку пробив снаряд.
Ми з Іваном говоримо з позицій двох дуже прив’язаних до регіону людей про те, як працювати в місцях, які добре знаєш: чи ми часом не спрощуємо картину тим, що надто багато контексту залишається в нас самих? Коли я обираю не описувати чернігівські руїни знову і знову, я роблю місту краще чи гірше? Цей обстріл Херсону можна сьогодні проспати чи ні? Бувши завжди на місці, ми маємо більше простору для маневру чи не маємо взагалі?
Коли в перший місяць після деблокади Чернігова мої іноземні колеги вчергове виставляла мене на тлі руїни й запитували, яка нині ситуація в місті, я відповіла десь так «Ну, учора я викликала таксі. Так от, до міста вже повернулися таксисти, які знають, як закінчити війну, тому, підозрюю, усе налагоджується». Тоді колеги з Іспанії не надто зрозуміли мій жарт і, призупинивши запис, попросили мене говорити трохи серйозніше та тривожніше. Сьогодні на мої подібні історії про Чернігів іноземні колеги не вирячують здивовані очі, а сміються зі мною.
Чи світ уже побачив достатньо розбитих вікон? Кому ще показати наші тріщини?
Фото: Іван Антипенко
Текст: Віра Курико
UAPP — незалежне обʼєднання професійних українських фотографів, покликане захищати їх інтереси, підтримувати, а також розвивати і популяризувати українську фотографію як важливий елемент національної культури.
Діяльність UAPP охоплює освітні, соціальні, дослідницькі та культурні ініціативами, а також книговидання.
UAPP репрезентує українську професійну фотографію в міжнародному фотографічному співтоваристві та є офіційним членом Федерації європейських фотографів (FEP) — міжнародної організації, яка представляє більше 50 000 професійних фотографів в Європі та інших країнах світу.
.jpg)
