Фотографія Костянтина Ліберова зроблена в Серебрянському лісі. “Зима на фронті” – так нехитро підписує фотограф це зображення та й цілу серію. Від Серебрянського лісу до ворожих позицій не більше п'ятдесяти метрів. Це теж з опису фотографії. Але і без опису я розумію близькість ворога. Бо я бачу міномет. Я бачу його в момент, коли зі ствола виштовхнулася міна. В момент, коли корпус плити передає імпульс відбою в землю. В момент, коли сніг піднімається вгору, моторошно нагадуючи скляну кулю зі штучним снігом, яку щойно потрусили. Погляд минає це снігове мерехтіння і я бачу, що калібр міномета невеликий, а сам міномет виставлений для стрільби по майже вертикальній траєкторії. Тож до ворожих позицій не більше п'ятдесяти метрів. Я знаю це, бо знаю що таке міномети. Знаю, які вони бувають. Знаю про те, що вони скорострільні, легкі, прості в застосуванні. Знаю про потужність пострілу та траєкторію польоту мін. Знаю, що міномети вражають закриті ворожі позиції. А ще знаю про акустичну травму. І коли дивлюсь на руки бійця на передньому плані фотографії, думаю, чи може він чути тишу. Коли ж помічаю порожню банку з-під енегетика, яка лежить на засніженій долівці бліндажа, згадую, що знаю і те, що енергетики довше ніж вода не замерзають при мінусовій температурі, бо в них надто багато цукру
Я майже певна, що це не моє унікальне знання. Про міномети і їхню дальність ураження знають і ті, хто сплів маскувальну сітку, яка накриває бліндаж на фотографії.
Втім, між мною і Серебрянським лісом більше 700 кілометрів. І більше 10 годин дороги. І мій надлишок знання не розмикає рамку фотографії. Все, що я знаю, я почула від ветеранів, прочитала в воєнних репортажах і поезії військових, побачила на фотографіях. Зокрема і на цій, де мить вловлена і затримана, а отже приречена на відтворення і переживання, засвідчує, що те, що я бачу існує насправді. Відбувається щодня, кожної миті. Коли працює ворожа артилерія, коли злітають ворожі дрони, коли цілиться ворожий снайпер. Коли настає ніч, коли починається ранок, коли падає сніг.
Ми вдячні work.ua за підтримку фотографічної спільноти та допомогу в підсиленні українських голосів.
Олена Гусейнова — українська письменниця, радіоведуча, радіопродюсерка. З 2016 року працює на Радіо Культура (Суспільне). Наразі є головною редакторкою Редакції радіотеатру та літературних програм. З 26 лютого 2022 року Олена працювала ведучою у прямому ефірі цілодобового інформаційного радіомарафону на Українське радіо (Суспільне). Авторка двох поетичних книжок "ВІдкритий райдер" (2012), "Супергерої" (2016). Пише есеїстику та малу прозу.
Костянтин і Влада Ліберови – подружжя фотографів з Одеси. Свій шлях почали 4 роки тому, зосередившись спочатку на творчіх та емоційних лавсторі. За декілька років стали одними з найбільш впізнаваємих фотографів у сфері та перейшли до активної викладацької діяльності, мають тисячі вдячних учнів по всьому світу.На початку війни в Україні змінили вектор своєї роботи, зосередившись на художній документалістиці: їх фотографії з гарячих точок України стають вірусними в соціальних мережах, набираючи сотні тисяч репостів, їх публікують впливові ЗМІ, такі як BBC, Welt, Vogue, Forbes, а також беруть до своїх соціальних мереж Президент України та інші високопоставлені особи.
Читайте також: “Наша витримка мусить бути тривалою”. Олена Гусейнова аналізує фото тижня
UAPP — незалежне обʼєднання професійних українських фотографів, покликане захищати їх інтереси, підтримувати, а також розвивати і популяризувати українську фотографію як важливий елемент національної культури.
Діяльність UAPP охоплює освітні, соціальні, дослідницькі та культурні ініціативами, а також книговидання.
UAPP репрезентує українську професійну фотографію в міжнародному фотографічному співтоваристві та є офіційним членом Федерації європейських фотографів (FEP) — міжнародної організації, яка представляє більше 50 000 професійних фотографів в Європі та інших країнах світу.
.jpg)
