«Такі кадри мають бути використані на суді в Гаазі, але вони «за межею» для публікації в ЗМІ». Як українські фотодокументалісти захищають правду про війну

Повномасштабна війна, яка почалася 24 лютого 2022 року, — черговий епізод російської агресії, що безкарно триває віками.
У відповідь на анексію Криму у 2014 році й окупацію частини Донецької та Луганської областей Росія отримала санкції від ЄС. Однак це була недостатня міра, щоб зупинити кремлівську владу в її бажанні окупувати всю Україну. Український народ зламав загарбницькі плани Кремля — маленька воєнна спецоперація, що мала тривати три дні, переросла в найбільший з часів Другої світової війни збройний конфлікт в Європі, який триває вже понад три роки. 

Ретроспектива першого місяця великої війни та спростування брехливих наративів і фейків, що супроводжували напад на Україну, можливі завдяки роботі українських фотодокументалістів, які від початку фіксують вторгнення загарбницької армії.

‍

«Це був початок справді «дикої» війни на виживання моєї країни» 

Щоб виправдати свій невмотивований повномасштабний напад, росіяни посилили обстріли на сході України, провокуючи українських військових на відповідь.
«За висновком українського командування, противник підступно вів артилерійський вогонь із населених пунктів та розміщував свої артилерійські системи поблизу житлових будинків — «такими діями ворог намагається змусити підрозділи Збройних сил України відкривати вогонь у відповідь, щоб у подальшому звинуватити українських захисників в обстрілах мирних мешканців»», — розповідає «Новинарня».

21 лютого 2022 року на прохання так званих «губернаторів» псевдореспублік ДНР та ЛНР президент РФ Володимир Путін підписав укази про визнання їх незалежності й «забезпечення підтримки миру в них за допомогою ЗС РФ». («Газета.ру»). 
А вже 24 лютого президент РФ оголосив про початок «спеціальної воєнної операції» на Донбасі, посилаючись на статтю 51 ООН та договори між так званими ДНР, ЛНР і РФ. Путін заявив, що рішення про так звану «СВО» прийнято через загострення ситуації на Донбасі з боку українських силовиків. Мовляв, через загрозу вторгнення України цивільне населення звідти тимчасово евакуюють до Росії. 

Увесь цей час під приводом військових навчань росіяни стягували техніку й живу силу до кордонів України. 24 лютого 2022 року російська армія перетнула держкордон України, наступаючи на сході, півдні та півночі. 

‍

‍

Представники кремлівської влади в підтримку так званої «СВО» один за одним робили гучні заяви. Директор Служби зовнішньої розвідки РФ Наришкін стверджував, що Росія була змушена захищатися: «Спеціальна воєнна операція швидко відновить мир в Україні й допоможе запобігти потенційному масштабному воєнному конфлікту в Європі». Постійний представник РФ в ООН Небензя з міжнародного майданчика заявляв, що Росія не має планів окупувати Україну.

‍

‍

«Небензя: Ми не плануємо окупацію України. Ціль спецоперації — захист людей, котрі протягом 8 років зазнавали знущань та геноциду з боку київського режиму. Для цього необхідно здійснити демілітаризацію та денацифікацію України».
На зустрічі в Туреччині 10 березня 2022 року міністр закордонних справ РФ Лавров описав передумови війни як «ситуацію, що створювала пряму загрозу безпеці Російської Федерації», при цьому заперечив вторгнення російської армії до України.

Пропагандисти називали причини для проведення «СВО».

‍

‍

«Три основні причини «операції Z»:

1. Україна розробляла ядерну зброю.
2. В Україні розміщені американські лабораторії біологічної зброї.
3. Готувалась масована атака на Донбас».

Перетнувши кордон з Білорусі та Росії, російські війська рухались у бік Києва. У перший день вторгнення росіяни планували використати місто Гостомель як плацдарм для входу до столиці де, захопивши стратегічно важливий аеропорт «Антонов», готувались приймати літаки з десантом і технікою. Кремль сподівався швидко заволодіти українською столицею.

Пропагандистська інформагенція «РИА Новости» заздалегідь підготувала переможний матеріал «Наступ Росії і нового світу», який автоматично опублікувався 26 лютого. Стаття розповідала про новий переділ світу та про «українське питання», а також транслювала окупаційні плани, завуальовані фразами «повернення України в лоно Росії».

Портал Depo.ua розповідає, що пізніше статтю видалили, але вона збереглась у кеші. 
У цій статті стверджується, мовляв, невирішене українське питання — це питання національної безпеки Росії, але найголовніше — втрата України — це втрата частини фундаменту, відмова від своєї історії. Інакше, говорить автор статті, Росія «мусила б погодитися з божевільними версіями про те, що «тільки Україна це і є справжня Русь». Вороже медіа стверджує, що відтягувати розв'язання цього питання — значить пізніше воювати з Атлантичним блоком.

‍

‍

«Тепер цієї проблеми немає — Україна повернулася до Росії. Це не означає, що буде ліквідовано її державність, але вона буде перезаснована, повернена у свій природний стан частини русского міра. У яких межах, у якій формі буде закріплено союз із Росією (через ОДКБ та Євразійський союз чи Союзну державу Росії та Білорусі)? Це буде вирішуватись вже після того, як буде поставлена ​​крапка в історії України як анти-Росії. Поза тим — завершується період розколу російського народу».

‍

‍

Фотокореспондент Андрій Дубчак згадує Київ у перші дні повномасштабного вторгнення: «[...]Аналізував новини та чутки і був впевнений, що шансів вистояти у міста немає. Що Київ скоро буде оточений, і що тут буде «Сталінград». Я хотів це показати світу. Але було реально страшно, бо це вже була не Операція об'єднаних сил на сході. Це був початок справді «дикої» війни на виживання моєї країни. І я знав, що багато з тих, кого я знаю, помруть. І я, можливо, теж…».

Наступ супроводжувався шквальними обстрілами по всій країні. В Україні ввели воєнний стан з комендантською годиною і встановили блокпости. 

Тим часом Росія наступала не лише технікою та особовим складом. Окрім танків і ракет, ворог озброївся фейками й дезінформацією для масового впливу на українців, які з жахом зустріли війну у себе вдома. 
Ворожа риторика наступу перших тижнів звучала переможно: український народ не збирається воювати, люди тікають з країни, ЗСУ не чинять опору, всі військові сили розбиті, лише «укрпропаганда створює видимість спротиву, поширюючи фейки». 
Російська армія наступала в образі «визволителів», очікуючи доброзичливого прийому. «Визволяти» український народ росіяни зібрались від «нацистської хунти», яка нібито захопила й тримає його в заручниках. Пропагандисти закликали українських військовослужбовців складати зброю та переходити на сторону «визвольної армії». Міноборони РФ обіцяла українцям безпечні шляхи евакуації.

‍

‍

«Дорогі кияни! Зауважте, що всі ці дні вас змушували сидіти в укриттях, призводили до стресу, обшукували та розстрілювали авто, затримували на вулицях та вбивали з однією метою — виявити диверсантів, котрі нібито були направлені в столицю для вбивства Зеленського».

Щоб захистити столицю, ЗСУ підривали мости, зокрема зруйнували міст між Бучею та Ірпенем. Під обстрілами, без світла, тепла й зв'язку ірпінці намагалися виїхати з міста власними силами та з допомогою волонтерів. З 3 березня запрацювали «зелені» коридори. Евакуювали мешканців Ірпеня й навколишніх містечок військові територіальної оборони від зруйнованого Романівського мосту. 

Своєю чергою російська пропаганда поширювала дезінформацію про те, що евакуація з Ірпеня — це лиш піар влади. 

‍

‍

«Спочатку ЗСУ розбомбили міст. Потім влада міста 4 дні тягнула з евакуацією. Сьогодні дали добро на виїзд. Загнали людей під міст. Чекали західних журналістів та Порошенка. Тепер це — фото дня. Про те, що міст може в будь-який момент впасти — це взагалі нікого не хвилювало».

Насправді ж росіяни обстрілювали евакуаційні шляхи, часто зриваючи евакуацію. 5 березня 2022 року російський обстріл пошкодив залізничну колію, зірвавши евакуацію залізницею.

‍

‍

Уродженець Ірпеня, фотодокументаліст Максим Дондюк розповів у своєму інстаграмі, як насправді проходила евакуація і чому люди ховалися під мостом: «Ця серія світлин передає ситуацію, яка сталася на підірваному мосту через річку Ірпінь. Тисячі людей стояли під мостом, на задньому плані місто у вогні, солдати допомагали людям евакуюватися, і в цей момент російська армія безжально всіх розстрілювала. Мертві тіла були повсюди, люди весь час падали на землю і згиналися від страху перед обстрілом. Вони намагалися втекти від російської армії, яка вбивала їх у їхньому місті та продовжувала переслідувати їх мінами та артилерією, навіть коли вони перейшли міст.[...]».

Майже після кожного скоєного воєнного злочину російської армії проти цивільних українців роспропаганда у своєму інфопросторі розповідала про обстріли Донбасу з боку українських військових, щоб змістити вектор розмов у медіа. Для поширення подібних маніпуляцій пропагандистка Юлія Вітязєва використала обкладинку американського журналу Time з фотографією евакуації української родини з Ірпеня. Цю світлину зробив Максим Дондюк.

‍

‍

«Кіра та Кристина Жук з Горлівки, вбиті Україною — для читачів журналу Time це було занадто великим потрясінням. Та і що їм та Горлівка. Вони напевно навіть не підозрюють, що вона існує».

Подібні маніпуляції мали на меті змістити акценти й відвернути увагу від злочинів російської армії, сплутати ролі жертви і агресора у цій війні.

Тотальний опір українців і поява в медіа інформації про перші злочини російської армії змусили пропагандистів перекладати відповідальність за воєнні злочини на українські сили оборони. Мовляв, «київський режим» використовує місцеве населення як живий щит; столичні жителі бояться виходити на вулицю, бо неонацисти роздали всім зброю. Переконували, що Київ накрила хвиля мародерства та вбивств.

‍

‍

«З Києва пишуть, що місцеві українські диверсанти починають влаштовувати вибухи у дворах житлових будинків. З метою створити дезінформаційну картинку для західних ЗМІ та залякати населення».

‍

‍

«Просто тримайте в голові, що озброєні до зубів українські нацисти, яких загнали в глухий кут, можуть почати вбивати цивільне населення України й видавати їх жертвами російської агресії».

Насправді з 1 січня 2022 року по всій Україні створювалися підрозділи територіальної оборони ЗСУ як підготовка опору населення можливій російській агресії. Запрацювали центри національного спротиву, де для цивільних проводили тренінги з тактичної медицини та базовий військовий вишкіл. 

‍

‍

Українська фотографиня Юлія Кочетова так описує людей, які від початку стали на захист Батьківщини за покликом серця: «Захисники. Кияни приєднуються до територіальної оборони — місцевих загонів, які патрулюють вулиці та захищають місто. Серед них — люди з будь-яким військовим минулим. Це те, що мене найбільше зворушує — коли людина миру стала людиною війни. Це не ваша робота, але це ваш вибір — захищати своє місто. Захищати свій народ. Захищати свою землю [...]».

Ворожа армія не очікувала спротиву від українців. Російські військові здавалися в полон, а на українських шляхах палали колони російської техніки. Українці в містах і селищах виходили на мітинги, намагаючись зупинити російські колони. Подекуди чоловіки голіруч зупиняли й розвертали танки. Це дуже не подобалось пропагандистам. Вони закликали своїх військових бути жорстокими до цивільних, намагалися приховати власні втрати і спростувати здобутки українських захисників. 

‍

‍

«Серед пропагандистських фейків легенда про «привид Києва», заяви про загибель 11 тисяч російських солдатів всього за 11 днів боїв та повідомлення про те, що російські війська нібито намагались порушити стабільність ядерних матеріалів в Чорнобилі та Запоріжжі». («Украина.ру»).

‍

‍

Фотограф Сергій Коровайний розповідає історію спротиву, яка насправді відбувалася не лише на північному напрямку: «Поки українські сили боролися, щоб вибити російські війська з Київської області, українські селяни вздовж автошляху 7 боролися по-своєму: скеровували українську артилерію по життєво важливому шляху, який Росія намітила для свого нападу на столицю. Ризикуючи життям, селяни ділилися з місцевою владою порадами та геолокацією, перетворивши шосе, що проходить між російським кордоном і Києвом, на велику логістичну поразку для Москви. Розвіддані, які вони збирали, допомагали українським військовим знищувати численні російські підрозділи. Ця стратегія показала жорстокий український опір, оскільки селяни поставили себе та свої домівки на лінію фронту, перетворивши тихе сільське життя на непросте, а часом і смертельне співіснування з російськими військами».

Київ вдалося втримати силами українських захисників, які не дали висадитись елітному десанту в Гостомелі, не пропустили росіян через Ірпінь та Мощун. Протягом місяця тривала війна за столицю, частина області була зайнята росіянами. Наприкінці березня ЗСУ почали витісняти російські війська із зайнятих територій Київщини. 2 квітня 2022 року українські оборонці деокупували всю Київську область.

«Перегрупування військ» та «жести доброї волі» — так російське керівництво називало втечу своїх військових з північного напрямку. 

‍

‍

«МО РФ: на Київському та Чернігівському напрямках відбувається планове перегрупування військ, всі основні завдання ВС Росії на Київському та Чернігівському напрямках виконані».

«Очевидно, що плану повністю захопити Україну не було. Жертви росіянам зовсім не потрібні для того, щоб постати перед своїм населенням як визволителі, в не окупанти, — написала пропагандистка Юлія Вітязєва у своєму телеграм-каналі. — Київ можна було брати за три дні, перетворивши Україну в руїни та не залишивши нічого живого. Але це не наш метод».

‍

«Я навіть не уявляю, як було в цьому місці, коли йшли обстріли й бої»

Причиною тотальних руйнувань у Київській області пропаганда називала намагання ЗСУ її відвоювати, таким чином знімаючи відповідальність зі своєї армії. Стверджувала, що боронити Україну не потрібно, а руйнування цивільної інфраструктури відбувається саме через опір.

‍

‍

«Зруйновані храми на околицях української столиці — наслідки «деокупації», як називають українські пропагандисти повернення частини Київської області під український контроль. Цьому передували нелюдські обстріли ЗСУ, в тому числі й православних храмів. Цілеспрямовано. Прямим наведенням. Це їхня тактика — знищувати все, що перестає бути Україною». (Новинний сайт E-News).

Кремль поширював фейки про те, що звірства під Києвом вчиняли не російські військові, а бойовики ісламського батальйону «Крим»; що кадри руйнувань в Києві — це результат роботи української ППО, а решта — зрежисовані постановки «київського режиму». 

‍

‍

«Нешановні українські кінематографісти! Якщо ви вже залучаєте до свого постановчого знімання людей старшого віку, то робіть своє кіно більш схожим на правду! Щоб зусилля цих бідолашних не були марними! Літня жінка САМА спускається по сходах з будівлі, що палає, а светр у неї на голові та решта одягу — чисті. Тільки руки ледь брудні».

На світлинах фотографа, керівника пресцентру ГУ ДСНС України у Києві Павла Петрова задокументований обстріл житлової багатоповерхівки в Оболонському районі Києва, що стався 14 березня 2022 року. Внаслідок влучання ворожого снаряда загорілась і частково зруйнована будівля, двоє людей загинуло. З обстріляного будинку працівники ДСНС тоді врятували 15 людей, а 63 особи евакуювали.

‍

‍

Павло Петров емоційно прокоментував у соцмережах злочин росіян проти цивільних: «Київ. Оболонь. Зараз. Внаслідок ворожого обстрілу загинули мирні люди. Це житловий будинок!!!».

Водночас численні злочини, скоєні російською армію в Київській області, вдалося задокументувати тільки після деокупації. Українські та міжнародні фотодокументалісти зайшли у звільнені містечка й села разом з підрозділами ЗСУ. Їхні світлини розлетілись іноземними медіа. Так світова спільнота дізналася правду про характер цієї війни.
Військових і медійників зустріли понівечені обстрілами міста й села з розграбованими будинками, масовими похованнями та вбитими цивільними, які лежали просто неба. Автошляхи були всіяні розстріляними цивільними автомобілями й російською військовою технікою. Майже кожен будинок став місцем злочину. За місяць окупації Бучі там загинули тисячі людей. Сексуального насилля зазнавали навіть діти.

Російська влада назвала це провокацією, в той час як демонструвала світу свої «благі наміри для ведення переговорів».

‍

‍

««Бучанська різня» була частиною української спецоперації з дегуманізації Росії з метою отримання зброї та введення нових санкцій. Однак з таких дрібниць поступово і складається загальна картина».
Пропагандисти намагалися спростувати інформацію, що надходила з деокупованих територій. Криваві події в Бучі вони називали «постановчими». 
Один з численних фейків про події в окупованій Бучі заявляє, що тіла виглядають так, ніби їх убили нещодавно. 

‍

‍

«Буча. Руки. Вірніше долоні. Вони рожеві. Звернулася з питанням до спеціаліста. Відповідь: Після трьох діб колір шкірних покривів з урахуванням температури навколишнього середовища стає яскраво-жовтого кольору. Тут колір долонь відверто рожевий, тільки пальці почали набувати жовтого відтінку, але це пов'язано з відтоком крові з судин, пальці зморщились».

Однак якщо роздивитись світлину з різних ракурсів, це твердження виявляється безпідставним. Український фотодокументаліст Михайло Палінчак побував у Бучі разом з батальйоном тероборони Києва. Він зробив світлини чоловіка із зав'язаними руками з різних ракурсів.

‍

‍

Після деокупації Київщини події в Бучі стали головною темою іноземних медіа. 
«Детектор медіа» розповідає про розслідування звірств у Бучі від Associated Press та The New York Times, які вийшли в листопаді й грудні 2022 року.  
Розслідування, яке для Associated Press підготували Еріка Кінец, Олександр Сташевський і Василіса Степаненко, доводить факт полювання російських військових на людей за списками російських спецслужб. Розслідування The New York Times підтверджує тезу про навмисні, сплановані вбивства українців російськими військовими, що є частиною системної політики Росії проти України.

Міста й селища Київщини героїчно прикрили собою столицю. Шлях до Києва для росіян лежав через Бородянку, Ірпінь і Мощун. Їх нещадно обстрілювала російська армія. 
Деякі населені пункти були знищені обстрілами майже повністю. Колись затишні містечка Бородянка та Ірпінь — серед найбільш зруйнованих на Київщині. Там відбувались жорстокі бої, бомбардування з літаків, обстріли з артилерії. Під завалами багатоповерхівок у Бородянці загинуло понад 40 мешканців. Російські військові не давали розбирати завали будинків, розстрілюючи людей із вогнепальної зброї. 

А кремлівська влада традиційно відкидала всі звинувачення.

‍

‍

«Нагадую: ЗС РФ знищують в Україні тільки воєнну інфраструктуру, твердження про бомбардування Києва та інших міст — брехня. Україні терміново потрібно закрити небо й у такий спосіб втягнути у війну НАТО. І якщо для цього їм знадобиться знищити половину України — вони це зроблять».

‍

‍

Уродженець Бородянки, фотограф Георгій Іванченко розповів, яким побачив свій рідний край після його звільнення: «Моя рідна окружна з рестораном «У Саші», батьківським магазином запчастин та постійним рухом перетворилось в забуття, попіл, в ніщо. Центр міста розвалений, будинок культури з похилившоюся головою Тараса Григоровича з осколком в лобі, схиляє бюст в сторону згорівших, зруйнованих будинків, де під завалами до сих пір трупи цивільних, які думали, що в безпеці [...]».

‍

‍

Український візуальний оповідач Олексій Фурман розповідає, що вирішив документувати Київщину з дрона, щоб краще показати масштаби руйнувань: «Коли я фотографував Київ, я зрозумів, що дуже важко показати масштаби руйнувань фотографіями із землі. Щоб дати уявлення про те, наскільки зруйнований квартал чи село, часто потрібна вища точка огляду. Ось чому я вирішив роздобути дрон, щоб мати можливість брати його з собою туди, де я буваю. Сьогодні фотографував в Бучі та Ірпені. Руйнування в Ірпені, де ми вже побували, безпрецедентні. Цілий район приватних будинків майже повністю зруйнований. Сусідні житлові будинки дуже сильно пошкоджені, зі слідами масових пожеж. Я навіть не уявляю, як було в цьому місці, коли йшли обстріли й бої».

Але на цьому резонансні події на Київщині не закінчилися. Чорнобильська АЕС, на якій 1986 року сталася найбільша за всю історію ядерної енергетики катастрофа, стала ще одним місцем злочину російської армії. Росіяни увійшли на територію станції з Білорусі в перший день вторгнення, взявши в заручники близько 300 людей, які перебували на станції. 
Понад місяць окупації ЧАЕС — тривожний час не лише для українців, а й для всієї Європи. Однак пропаганда подавала цю подію як рятівну.

‍

‍

«На ЧАЕС все спокійно і під контролем. Від цього факту українських неонацистів буквально трясе. За те, що мавп позбавили можливості висмикнути чеку у цієї «гранати», Європа має вклонитися Росії. Хоча обійдемося без вдячності. Головне, що тепер можна спокійно спати хоча б з цього приводу».

Перебуваючи в зоні відчуження, окупанти, наповнювали мішки для укріплень радіоактивним піском, копали голіруч заражені радіацією ґрунти. 
31 березня 2022 року, обікравши станцію та замінувавши територію навколо неї, росіяни залишили зону відчуження. 

‍

‍

Державне агентство України з управління зоною відчуження повідомляло про розграбовані та знищені офіси й лабораторію Інституту проблем безпеки АЕС. Росіяни вивезли комп’ютери, оргтехніку; розбили або знищили лабораторне обладнання та вимірювальні пристрої. Джерела випромінення й частина палива з лабораторій, ймовірно, були вивезені «на сувеніри».

Український документаліст В’ячеслав Ратинський документував режимний об’єкт навесні 2023 року, через рік після звільнення від окупантів. Він розповів Українській асоціації професійних фотографів, як почувалися працівники станції рік потому:

‍

‍

«Працівники АЕС тепер, крім річниці катастрофи, з жахом згадують окупацію, — розповідає В’ячеслав, — вони провели весь місяць окупації в заручниках у росіян. У жахливих умовах без їжі й часто з обмеженим доступом до води. У мене було враження, що навіть через рік після окупації вони досі переживали все, що сталося, і були у досить пригніченому стані».

‍

«Це не ваша робота, але це ваш вибір — захищати своє місто. Захищати свій народ. Захищати свою землю»

Минуло три роки боротьби, хоробрості та болю. Протягом останніх років цілі «спецоперації» звучали так: захопити весь Донбас, демілітаризувати південь України; Росія воює з НАТО, а не з Україною. Проте Росія не змогла досягти жодної із заявлених на початку вторгнення цілей.

‍

‍

«Поки лише можна констатувати, що за три роки відбулась остаточна фашизація української влади: під забороною російська мова, фактично поза законом канонічна православна церква, повністю зачищена опозиція, по всій країні прокотились погроми пам'ятників, пов'язаних з Росією, її історією, наукою та культурою». («Украина.ру»).

З початку повномасштабного вторгнення Росія намагається змусити Україну до миру на власних умовах через тактику терору: удари по енергосистемі, масовані обстріли, нічний дроновий терор, показові удари по цивільних об'єктах, показові страти українських військових, які потрапили в полон.

‍

‍

«Розмова про гуманний характер СВО неминуче затинається на питанні, чи виправдана подібна стратегія, адже подібний стиль ведення бойових дій обов'язково впливає на загальний хід операції та на її темпи». («Украина.ру»).

‍

‍

Росія маніпулює питанням мирних домовленостей, щоб торгуватись загарбаними територіями й виграти час на нову фазу війни. Так було і з Мінськими домовленостями, які Росія сама ж саботувала.

Небензя, який на початку наступу заявляв на міжнародній арені, що Росія не планує окупацію українських територій, тепер заявляє протилежне.

‍

‍

«Україна назавжди втратила ДНР, ЛНР, Херсонську та Запорізьку області, констатував Небензя».

Кремль вдається до тактики, яку він застосовував на початку агресії проти України у 2014 році — виставляє жертву агресором. Росіяни намагаються обманути увесь цивілізований світ миротворчими гаслами, схилити захід до засудження опору, що чинять українці агресору. Пропаганда переконує, що продовження війни вигідне тільки владі в Києві. 

‍

‍

«Проблема денацифікації в тому, що її повна реалізація буде можлива лише там, де не буде влади Зеленського, або його прямих політичних спадкоємців». («Украина.ру»).

Однак Україні не потрібні мирні угоди, не підкріплені жодними гарантіями безпеки. Адже загарбницька війна, яку розв'язала Росія проти українців, насправді має на меті знищення української ідентичності.

‍

‍

«До початку спецоперації вважалося, що русофобія в українців — справа виключно львівської, неонацистської та бандерівської частини, але події СВО показали, що цей світогляд проріс глибше. Це виводить спецоперацію на новий рівень завдань, де замість одного окремого ворожого політичного режиму доводиться мати справу з таким же ворожим населенням». («Украина.ру»).

Криваві події березня 2022 року на Київщині — нагадування світу, хто жертва, а хто агресор у цій війні, який нарешті має бути покараний. 
Спільними зусиллями Сил оборони, рятувальників, волонтерів і простих українців вдалося протистояти армії РФ, втримати столицю й визволити область. На їхніх плечах Україна тримається вже три роки. А на плечах українських фотодокументалістів тримається правда про цю війну. 

‍

‍

«Найстрашніше, що я побачив під час роботи Київщиною, було в той же перший день нашої роботи, 2 квітня. Це був відрізок житомирської траси між Мрією і Милою, «дорога смерті». Спалені автівки, поряд з ними обгорілі тіла людей, — ділиться спогадами Олексій Фурман. — Обабіч дороги лежала купа з тіл, які, вірогідно, росіяни намагалися спалити. Я зробив кадр, але не публікував — такі кадри мають бути використані на суді в Гаазі, але вони «за межею» для публікації в ЗМІ». 

‍

‍

‍

Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Яна Євменова
Більдредакторка: Ольга Ковальова
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар