«Мрію зробити фото останнього прильоту по Харкову і знати, що це закінчилося, і далі мир», — Іван Самойлов

Іван Самойлов — харківський фотодокументаліст і новий учасник Української асоціації професійних фотографів. Зараз Іванові 23, а фіксувати наслідки обстрілів він почав ще три роки тому, у 20-річному віці. У розмові з нами Іван розповідає про свій шлях у фотографії, моральні межі роботи під час «прильотів» і проєкти, над якими працює зараз і мріє реалізувати в майбутньому.

‍

Знайомство з фотографією: без романтики, але з пристрастю

Любов Івана Самойлова до фотографії не має якоїсь класичної «історії захоплення з першої фотокамери». Все сталося доволі буденно — але саме в цьому випадку і народилась справжня пристрасть.

«Мені було десь сімнадцять, — згадує Іван, — у мого вітчима з’явилася дзеркальна камера, він теж був фотолюбителем. І я такий: о, круто, можна щось познімати».

‍

‍

Тоді Іван багато часу проводив у спільнотах, де обговорювали стріт-фото й ділилися знімками. Цей візуальний світ його зачепив. Хлопець почав все більше гуляти вулицями Харкова з камерою в руках, намагаючись щось зловити у кадрі — хоч каже, що тодішні фото були «дуже поганими». Він надихався роботами Олександра Чекменьова й поступово пробував себе в різних жанрах — від стріт-фото до зйомок мітингів і акцій та документування життя міста. Але справжнє усвідомлення і системна робота, каже Іван, почалися лише у 2022 році: «Мені здається, що тільки тоді я почав знімати щось дійсно змістовне, ближче до професійного рівня».

Хоч останні півтора року Іван Самойлов активно працював як фотожурналіст, сам себе він поки що так не називає. 

«Я не хочу закріплювати за собою це звання, — пояснює Іван. — Мені цікава фотографія — не тільки журналістська чи документальна. Хочеться рухатися в інший, концептуальніший бік. Поки що це лише перші кроки, але, можливо, в майбутньому буде щось більше».

‍

‍

Зараз Іван працює стрингером для агентства AFP, а також співпрацює з Getty Images. Крім того, знімає відео у команді  локального харківського медіа «Люк», а також працює для благодійних організацій. 

Сьогодні Іван Самойлов все ще навчається — на четвертому курсі Харківської державної академії культури, де опановує операторську майстерність. Але зізнається: поєднувати навчання з фотожурналістикою у прифронтовому місті — завдання складне.

«Навчання вже давно, чесно кажучи, практично немає. Усе онлайн. А як можна вчити операторську справу онлайн? Це ж треба знімати в полі, у студії, на майданчику», — каже він.

‍

‍

Не менш складно і морально витримувати тиск реальності — обстріли, недосипання, постійна тривога. 

«Восени прям летіла трошки кукуха», — відверто зізнається Іван. Тоді він працював у «Ґвара медіа» — локальному виданні, яке фокусується на документуванні кожного «прильоту» в місті. Навіть якщо це «всього лише» вибиті вікна. І така тотальна фіксація кожної травматичної події поступово виснажила.

«Останні три місяці було відносно тихо у Харкові, я навіть трохи відпочив. Але останні дні, здається, знову динаміка... Тож не знаю, як буде далі», — додає він.

‍

‍

Шлях до змістовної фотографії: перехідний 2022-й

Свій шлях у документальній фотографії Іван Самойлов почав у 2022 році — але спочатку не як професіонал, а як першокурсник без акредитації та досвіду.

«Я був у Харкові до кінця березня, — згадує він. — Тоді в мене не було нічого: ані акредитації, ані нормальної техніки. Лише телефон. Пробував щось знімати, але результат був слабкий».

Потім були евакуація та складні сімейні обставини. І тільки влітку 2022-го він повернувся до міста — вперше поїхав на Північну Салтівку разом з одногрупником, у якого була «кіношна» акредитація. Побачене там стало для Івана справжнім шоком.

‍

‍

«Я взагалі до того ніколи не був на Північній Салтівці. Це був інший світ. І ось я приїжджаю туди — вперше бачу цей район, і одразу в такому стані… Це дуже вразило». 

Саме тоді почали з’являтися перші осмислені знімки — вулиці Харкова, його рідний район, руйнування, буденність після обстрілів. Ці кадри стали основою документального мініпроєкту, який Іван подав на програму для молодих фотографів Odesa Photo Days. З цього все й закрутилося.

‍

‍

«Зараз той проєкт здається мені простим. Але на той момент це був справжній прорив. Дуже круто, що Odesa Photo Days його просували, і роботи навіть побували на виставках. Це дало мені нормальне портфоліо, резюме, якусь першу опору», — каже він.

Попри це, ще тривалий час знімки залишалися «в столі». Іван продовжував самотужки ходити на місця «прильотів», фіксувати наслідки, але не публікував їх. Лише з 2023 року він почав працювати у «Ґвара медіа» — і це стало новою точкою відліку в його професійному розвитку.

«Майже два роки я пропрацював там. І саме там, я б сказав, реально набив руку», — додає фотограф.

‍

‍

Тихі трагедії: репортажі, що лишаються в голові

Серед багатьох фоторепортажів, зроблених за останні роки, Іван вирізняє один особливо важкий — як емоційно, так і морально.

«У 2023 році в Харкові тривалий час було відносно спокійно. Здавалося, що все ніби стабілізувалося, навіть у Києві часом було гучніше. У багатьох було відчуття, що війна ніби “зупинилась”, — згадує він. — Але восени все змінилося. І тоді стався удар по селу Гроза — по похорону військового. Це була одна з найчутливіших моїх зйомок».

‍

‍

Іван приїхав до села на поховання жертв трагедії. Він фотографував родичів у сльозах, розриті могили, мовчазні обличчя. Фотограф каже, що це була складна зйомка, одна з тих, які не просто знімаєш — а потім ще довго проживаєш під час обробки.

«Мабуть, слава Богу, що я не був там у перший день, — зізнається Іван. — Мої колеги працювали там у перший день і розповідали, що тоді по всьому селу валялися шматки тіл. Це було б дуже важко витримати».

‍

‍

Іван каже, що з технічного боку у 2024 році він вже «набив руку». З’явилися знімки, за які не соромно, з якими він впевнено може працювати далі. Але ціна цієї впевненості — глибокий досвід документування людського болю.

Іноді найсильніші репортажі виростають із тиші — з неочевидних історій, що розгортаються не на фронті, а просто під ногами, в серці міста.

‍

‍

«Восени я знімав одну родину, яка живе в підвалі в самому центрі Харкова. Ці герої і цей фоторепортаж теж закарбувалися в пам’яті», — пригадує Іван Самойлов.

Родина мешкає у напівзруйнованому будинку. Їхня квартира постраждала під час обстрілів, тож тепер вони живуть у підвалі — облаштованому власноруч. Чоловіку, який тримає все на своїх плечах, близько 70 років. Разом із ним — його дружина та донька, які мають психічні порушення.

«Він — єдиний, хто більш-менш тримається. Дуже спокійний, зібраний. Повністю організував їм побут у підвалі», — каже Іван.

Фоторепортаж із цього місця набув резонансу — його опублікували, зокрема, The Guardian, а також інші великі медіа.

«Я ходив до них двічі. І кожного разу відчував, що це історія, яку треба показувати», — додає фотограф.

‍

Документування Харківщини 

Хоч Іван і не їздив глибоко на Донбас, обсягу роботи на Харківщині вистачало з головою. Куп’янськ, Вовчанськ, Золочів, Циркуни — він бував у багатьох гарячих точках регіону.

Одним із найнебезпечніших досвідів став репортаж із Куп’янська. Тоді Іван разом із колегою приїхав на місцевий ринок, де за кілька хвилин до початку зйомки почали спілкуватися з жінкою, яка згодом потрапила під обстріл.

‍

‍

«Ми стояли, розмовляли з нею, я намагався щось пофотографувати, хоча атмосфера там була напружена. Люди ставилися до камер з ворожістю — і зрозуміло чому. І ось ми щойно завершили розмову, відходимо буквально на сто метрів — і прилітає. КАБ півторатонний. Просто в ринок», — розповідає Іван.

Після вибуху вони відійшли до волонтерів — була загроза повторного удару. А за деякий час повернулися. Жінка, з якою вони розмовляли, вціліла, її доставили до лікарні. 

«Це був той випадок, коли на мить пізніше — і нас би просто не стало», — зізнається фотограф.

Ще одна історія, яка глибоко врізалась у пам’ять, сталася у вересні 2023 року. Іван знімав звичайний соціальний репортаж — міжнародні благодійники допомогли родині відновити квартиру у Харкові, зробили ремонт, придбали меблі. Іван відзняв матеріал, усе виглядало спокійно, позитивно.

А через тиждень — новина про обстріл. Адреса знайома.

‍

‍

«Я відкриваю повідомлення й розумію, що це той самий будинок. Той самий під’їзд. Нову квартиру повністю знищено вдруге», — каже він. Люди врятувались лише тому, що спустилися в укриття. 

«Ні квартири, ні речей. Все у проваллі. Знову», — додає Іван.

‍

На місці події: як працює інтуїція фотографа під обстрілами

На запитання про емоційне виснаження Іван відповідає з паузами. Каже, що це складне питання — і відповідь на нього теж непроста.

«Не знаю, чи можна це назвати флешбеками, — міркує він, — але так, буває, повертаєшся додому після зйомки, ввечері чи вже вночі, і просто берешся за голову. Сидиш і думаєш: "Боже…". А потім зранку встаєш, наче виспався, і йдеш працювати далі. Це стало рутиною. На жаль».

Про дистанціювання він говорить обережно. Зізнається, що не завжди вдається розмежовувати роботу і співчуття. Але людяність для нього завжди залишається в пріоритеті.

‍

‍

«Якщо раптом поруч немає нікого, хто може допомогти пораненим, звісно, ти повинен відкласти камеру. Це навіть не обговорюється. Але мені поки що щастило — завжди був хтось поруч: медики, військові, волонтери», — каже Іван.

Він додає: якщо дозволити собі бути занадто емпатичним, можна легко з'їхати з глузду. А працювати ж треба далі.

«Початок 2024 року був просто щоденним циклом: зйомка — обробка — тривога — знову зйомка. Останні кілька місяців стало трохи спокійніше, і я відчув це майже як відпустку. Але всі ми розуміємо, що це ненадовго».‍

‍

Про зйомку «прильотів»

Робота фотожурналіста під час обстрілів — це завжди сукупність миттєвих рішень, інтуїції та знання місцевого контексту. Іван Самойлов розповідає: усе починається з моніторингу — телеграм-канали, місцеві чати, повідомлення від друзів. Особливо важливо бути уважним до деталей.

«Якщо пишуть, що влучило в землю, ніхто не постраждав — ну окей, якщо дадуть адресу, поїду. Якщо ні — то й не варто, — пояснює він. — Але от був випадок, сидимо з друзями, п’ємо каву… або, може, не зовсім каву. І тут чуємо — «шахед» десь поруч. Відкриваємо вікно — бачимо спалах, другий, третій! Я такий: "Ну все, точно треба їхати"».

‍

‍

Нічна зйомка — окрема історія, каже Іван: все складніше знайти, орієнтуватись доводиться на дим, на повідомлення в чатах, часом просто — на інтуїцію. «Буває, виїжджаєш на одну вулицю — диму вже нема. Їдеш на іншу — і знову в нікуди. А іноді — буквально за п’ять хвилин від дому, і всі вже пишуть: «Тут усе тряслося. Їдь на 23 Серпня, стопудово там».

На місці прильоту успішність роботи фотографа значно залежить від швидкості його роботи.

«Якщо приїхав у перші 5–10 хвилин — ще можна встигнути щось відзняти. Але якщо спізнився — уже стрічки, поліція, не пускають. Колись я вагався, а потім зрозумів: треба просто йти впевнено, показувати акредитацію і працювати. Ніхто за тебе цього не зробить», — розповідає він.

Що саме знімати — окреме питання, тут починається особиста межа, моральна відповідальність фотографа.

«У всіх у нас є зйомки "в стіл". Ми всі вже це бачили за три роки. Я не думаю, що треба показувати фрагменти тіл. Якщо це було бойове ураження, і видно, що загинули військові — я не знімаю. Або знімаю, але не публікую. Це вже питання внутрішньої цензури. Людяність ніхто не скасовував», — каже Іван.

‍

Перший концептуальний проєкт

Один із проєктів, над яким Іван працює зараз, народився не з обстрілу, а з тиші.

«Я просто гуляв містом, хотів потрапити на дах зруйнованого будинку — подивитися на краєвид, щось, можливо, пофотографувати. А коли спускався, випадково зайшов у квартиру. Вірніше, в те, що від неї залишилось. І побачив щось кольорове на підлозі… Підійшов ближче — а це фотоальбом».

‍

‍

То була родинна історія, зафіксована в десятках дитячих фотографій. Весь архів присвячений одній дівчинці.

«Коли я його відкрив, мене глибоко пройняло. Мурашки по шкірі. Здається, вона зараз уже мого віку. І я вирішив, що точно маю це зберегти. Може, колись зроблю проєкт, де поєднаю її фото з власними дитячими. Але це ще не готово», — каже Іван.

‍

‍

Іван опублікував лише один пост в інстаграмі — але справжня робота ще попереду. Архіви лежать вдома, розкладені по всій залі. Іван дивиться на них і думає, як усе це оформити. Як зберегти пам’ять. Поки він працює лише з цим матеріалом. І не поспішає запускати нові проєкти, навіть попри великий архів обстрілів.

«Можливо, колись, коли все завершиться — ну, принаймні буде пауза. Не крапка, а кома. Щоб трохи передихнути. І тоді, можливо, з'явиться інший проєкт. Але поки що я — тут. І працюю з тим, що має сенс саме зараз».

‍

«Для мене українська документальна фотографія — це передусім Чекменьов і Глядєлов» 

Івану Самойлову — 22. Він ще навчається, ще шукає себе у форматах, ще формує власну візуальну мову. Але вже має за плечима чималий досвід фотозйомки і продовжує знімати.

На запитання про колег, які його надихають, Іван говорить чесно:

«Я маю віддати належне Георгію Іванченку — Джорджу. Я не зовсім здатен на те, що здатен він. Два місяці провести в Бахмуті — це, мабуть, не мій шлях, але він справді крутий. Дуже його поважаю. Подобається стиль київського фотографа Назара Фурика, у нього такий свій погляд. І, звісно, Роман Пилипій. Я слухав його artist talk — дуже надихає. Та й загалом — є багато сильних фотографів у нас. Але для мене українська документальна фотографія — це передусім Чекменьов і Глядєлов. Це мій маркер».

Іван згадує також Лізу Войтенко, чия рання творчість була для нього важливою. А ще — всіх тих старших, чиї роботи відкрив ще на початку шляху: Єфрема Лукацького, багатьох українських фотожурналістів «старої школи».

‍

Фотографія мрії 

На фінальне питання — яку фотографію він ще хотів би зробити — Іван відповідає:

«Мабуть, я б хотів зняти фото останнього прильоту по Харкову. Щоб знати: все. Більше не буде. Що місто і область нарешті залишаться в мирі й спокої. І я більше не муситиму це знімати».

‍

‍

Він погоджується з Романом Пилипієм, який днями сказав: жодна фотографія не зупинила війну. Але десь глибоко в душі Іван усе одно має цю надію.

Поступово змінюється і його візуальний стиль. Зараз — менше м’якого світла, більше кінематографічності. Є зміни і в обробці, і в композиції.

«Коли дивлюся на свої фото річної давнини — бачу: композиції банальні. Зараз я б так не зняв. І це добре. Значить, я росту. Фотографи завжди себе "булять", але головне — знімати більше, дивитись більше. І розвиватись», — підсумовує Іван.

‍

‍

‍

Іван Самойлов — фотодокументаліст із Харкова, фіксує наслідки повномасштабного вторгнення у своєму рідному місті на області. Працює з іноземними фотоагентствами: AFP та Getty Images. Інстаграм фотографа. 

‍

Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Віра Лабич
Більдредакторка: Ольга Ковальова
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар