Оксана Парафенюк: «Фактично усі історії, над якими працюю, – про війну»

Українська фотографка Оксана Парафенюк розповіла, чому досі не зневірилась у фотожурналістиці, хоч камера примушує відчувати війну глибше, та чому продовжує документувати події в Україні, хоча часто знімає дуже вразливі історії.

‍

«Вау, щось таке цікаве роблю сама»

Вперше фотографія у моєму житті з’явилась ще у дитинстві. Коли ми з сестрою були маленькими, батьки любили знімати на плівку. Ми жили в гуртожитку, і мама з татом проявляли й друкували знімки у маленькій комірчині. У нас дуже багато чорно-білих друкованих фотографій з того часу – величезна коробка. Мамин брат також захоплювався фотографією. Це не була основна професія дядька, але він мав професійну камеру й велике зацікавлення. Він іноді нас фотографував. Пригадую, коли мені було років десять чи одинадцять, дядько попросив мене зняти його, маму й бабусю. У нього був великий Nikon, тримати його було важко, і всі фото вийшли із заваленим горизонтом. Звісно, тоді я не вирішила стати фотографкою, але мені закарбувався той момент – вау, щось таке цікаве роблю сама.

На перших курсах університету в одного з друзів була невеличка, одна із перших, цифрова камера. Я спробувала нею познімати і мені сподобався сам процес. Вирішила, що хочу купити маленьку камеру. На той момент батьки перестали робити сімейні фото, смартфона ще не було, тобто фотографія ніяк не була присутня в моєму житті.

Я вчилась і частково працювала в офісі Програми імені Фулбрайта. Почала збирати свою зарплату, щоб купити фотоапарат. Я довго не могла вирішити, яку камеру купити, і зрештою накопичила достатньо грошей на напівпрофесійну дзеркальну камеру. Все почалося з інструкції до фотоапарата, потім почала більше цікавитись техніками зйомки й роботами інших фотографів. Тоді мене не цікавила фотожурналістика, натомість я знімала портрети друзів, натюрморти, пейзажі, тобто щось більш творче та у вільний час.

Фотографія для мене була як хобі. Я купила плівковий фотоапарат, пробувала сама проявляти й друкувати знімки. У дядька була велика колекція фотокниг відомих фотографів. Він жив у Харкові, час від часу приїжджав у справах у Київ. Коли дізнався, що мене цікавить фотографія, почав привозити мені фотокниги. Це була чудова нагода, оскільки в той час практично не було місць, де можна було б погортати альбоми з фотографіями. Дядько привозив їх зі Сполучених Штатів, коли їздив туди на стажування. Підживлював мій інтерес до фотографії.

‍

«Фотожурналістика та документальна фотографія виявились мені найближчими»

Фотожурналістика розпочалась для мене з 2013 року, з початком Революції Гідності. Так склалось, що я почала працювати фіксеркою з іноземними журналістами. Перше невеличке завдання було на Майдані з фотографами – своєрідний вступ у фотожурналістику для мене. Працювала з журналістами в Києві, потім почала їздити на Донбас. На Майдані я трішки знімала, хоча була дуже невпевнена у собі. У мене є подруга Еміне, яка навчалась в Америці на фотожурналістиці й знала багатьох фотографів, які приїжджали знімати тогочасні події в Києві. Ми всі разом ходили увечері в бари, знайомились, розмовляли, і мені тоді видавалось, що я ніколи не зможу працювати як вони.

Моя база у фотожурналістиці накопичилась під час роботи в полі з іноземними журналістами. Тоді я познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком – Бренданом Гоффманом. Я бачила процес роботи фотожурналіста зсередини, його комунікацію з редакторами, відбір фотографій. Важливо мати когось – друга чи ментора, хто зможе підказати ці моменти. Утім, становлення у професії все одно залежить від фотографа, ніхто не буде ходити й робити за когось знімки.

‍

‍

На стиль фотографування впливає багато речей: твоє уявлення про життя, книги, які читаєш, інші фотографії й фотографи, на чиї роботи ти дивишся і якими захоплюєшся. Я люблю ходити в музеї, роздивлятись картини, усе це накладає відбиток на фотографію. Брендан значно посилив моє зацікавлення фотожурналістикою. Він допоміг мені зрозуміти, як компонувати кадр, в якому багато людей, розповідав про мову тіла у фотографії, ми могли годинами дивитись та обговорювати роботи інших фотографів, митців. Проте у нас іноді розходились думки про етичні речі, тобто коли варто знімати, а коли – ні. Часто я не робила фотографію, тому що це мені видавалось неправильним, боялась занадто порушити кордони іншої людини. Брендан казав, що у такому випадку я просто не зможу робити свою роботу…

‍

‍

Декілька років я працювала фіксеркою, але сама не фотографувала. Я вирішила, що це доволі безвідповідально – брати свій фотоапарат і знімати паралельно з іншим фотографом. Іноді про це жалкую, оскільки зараз взагалі немає кадрів з багатьох важливих подій і місць на Донбасі. Проте роботу фіксеркою я сприймала як тимчасову і хотіла робити щось своє. Я зрозуміла, що більше мене в житті ніщо так не цікавить, як фотографія. Процес роботи наштовхнув на вибір напрямку – фотожурналістика та документальна фотографія виявились мені найближчими. Я ніколи не хотіла знімати фешн чи весілля, а коли фотографувала своїх друзів чи пейзажі, не могла уявити, що фотографія може стати кар’єрою. Коли ж побачила на власні очі, як працюють фотожурналісти, відчула, що я теж зможу.

‍

«Фоторедактора не налякала відсутність публікацій»

Найперший мій проєкт був про пам’ять, втрачений дім, спогади – колажі з нових фотографій та знімків із сімейного альбому. У Житомирській області є місто Коростишів, звідки родом моя мама. Це моє улюблене місце в Україні, і ми часто туди влітку приїжджаємо. Поруч з нашим будинком є санаторій, на території якого ми в дитинстві гуляли. Коли у 2014 році на сході України розпочалася війна, у санаторій приїхало багато переселених з Донбасу людей. Я увесь час думала про те, що Коростишів – це дуже особливе для мене місце, близьке мені по духу, звідки моє коріння. Проте для людей, які втратили всі свої рідні місця, цей санаторій не має такого значення, як для мене.

Я вирішила познімати санаторій та як у ньому живуть внутрішньо переміщені родини. Мені пощастило одразу познайомитися з сім’єю – дві сестри Юля і Ліля, а в однієї з них вже двоє своїх дівчат-донечок. Вони зацікавились і ми вирішили щось разом створити. Фотографувала їх у місцях, де були зняті мої дитячі фотографії — у мене залишилося багато дитячих фотографій з Коростишева. Я зробила серію колажів: виріза́ла нові фотографії і вставляла їх в мої старі знімки. Хотіла показати, що люди втратили все і перемістилися в інший світ. Найбільш важливим був навіть не результат, а сам процес роботи над цим проєктом. Ми разом ходили по місцях нашого з сестрою дитинства, я розповідала про Коростишів – нове для них місто. Сподівалась, що таким чином воно їм більше сподобається, стане ріднішим. А вони розповідали мені про своє дитинство на Луганщині.

https://www.oksanaparafeniuk.com/wooden-box-of-photographs

‍

‍

Другий мій проєкт привів до подальших асайментів для різних медіа. У 2016 році за кількістю медалей на Паралімпійських іграх Україна зайняла третє місце у світі. Я майже нічого не знала про паралімпійців, і мене вразив цей факт. Особливо на тлі того, що в Україні для людей з інвалідністю зроблено не так і багато. Я почала досліджувати цю тему детальніше і наштовхнулась на інформацію про голбол. Це командна гра для людей з вадами зору або незрячих. В інтернеті знайшла телефон тренерки й подзвонила. Вона виявилась дуже відкритою до співпраці, і я протягом двох років їздила знімати голбол. Цей проєкт став у пригоді, коли знайома журналістка порадила мене фоторедактору великого медіа. Він подивився, що в мене немає публікацій, але його не налякала відсутність досвіду. Фоторедактор запитав, що можу йому показати, і я надіслала фотопроєкт про голбол – так розпочалась моя робота фотожурналістки.

https://www.oksanaparafeniuk.com/goalball-field-of-vision

‍

‍

Я не була впевнена, що фотографія приноситиме достатній дохід і до початку 2022 року регулярно працювала фіксеркою та продюсеркою. Співпрацювала з NBC й отримувала багато замовлень від різних медіа як фотографка. Під час вторгнення я була на шостому місяці вагітності, і хоч дуже активно працювала до 24 лютого, все змінилось після. Я повинна була шукати більш безпечні місця та історії, а вже через кілька місяців взяла перерву для народження та догляду за сином. Після повернення я вирішила працювати лише фотографкою, і поки виходить сфокусуватись тільки на цьому. 

‍

«Мені важливо залишатись тут, в Україні»

Нещодавно розмовляла зі знайомим, який працює для міжнародних гуманітарних організацій, і ми говорили, що було б ідеально, якби не було війни й у нас взагалі не було б роботи. Я не хочу припиняти фотографувати, просто приводи для зйомок занадто складні. Ніколи серйозно не думала, ким буду працювати, якщо не фотографкою. Можливо, я б хотіла бути інструкторкою із дайвінгу та фотографувати під водою. Від фотографії не втечеш:)

Мене часто запитують, чи хочу знімати конфлікти й війни за кордоном. На ранніх етапах роботи в мене були такі амбіції. Проте зараз я фотографую життя під час війни у своїй країні, й для мене це обов’язок і бажання розповісти світу, що тут відбувається. Я поки не хочу їхати в іншу країну, в якій контекст подій знаю недостатньо глибоко, і пробувати щось там знімати. Мені важливо залишатись тут, в Україні.

‍

‍

На початку роботи фотографкою знімала дуже різні теми – це могли бути репортажі на Донбасі або портретні фото у Києві. Коли почалась епідемія коронавірусу, фотографувала пов’язані з нею історії. А останні роки – тільки війна. Я практично не знімаю на самому фронті, а документую вплив війни на життя людей. Працюю як фрилансерка, багато знімаю для видання The Washington Post, одного з перших міжнародних медіа, з яким я співпрацювала, тут розпочалась моя співпраця з міжнародними медіа. Я у добрих стосунках із фоторедакторами цього видання, і коли маю декілька замовлень, у пріоритеті ставлю The Washington Post. За місяць до вторгнення мені подзвонила їхня тодішня фоторедакторка і запропонувала постійну співпрацю, щоб я була на ротації та висвітлювала події війни. На той момент я вже чекала дитину і сказала, що не зможу працювати там, де небезпечно. Було незвично, що вони запропонували таку роботу саме мені, адже для таких зйомок The Washington Post зазвичай наймають фотографів, з якими співпрацювали довгі роки та разом висвітлювали складні теми.

‍

‍

Важко сказати, за які теми я ніколи не візьмусь. Не взялась би за матеріали, які б могли погіршити ситуацію людей чи навіть якось їм нашкодити. Люди, які опиняються у складних життєвих обставинах, не завжди усвідомлюють ризики, які можуть виникнути через їхні висловлювання чи публікації у медіа. В цілому, практично немає тем, від яких би я відмовилась, для мене це радше питання про те, який підхід до зйомки кожної теми обрати.

Оскільки я не працювала рік після початку повномасштабного російського вторгнення, мене не кличуть знімати на фронті. Та якби пропозиції були, я б сильно задумалась, їхати чи ні — на це запитання дуже складно відповісти, особливо коли є маленька дитина. У багатьох колег, з якими працюю, або взагалі немає дітей, або поки що немає, тому такі рішення не однакові для всіх. Матеріали з фронту дуже важливі, але потрібно ретельно оцінювати ризики.

‍

‍

«Увесь час думаю, як люди можуть жити далі після втрати близьких»

У мене є дві зйомки, про які досі думаю кожен день. Перша зйомка була майже рік тому, коли в Одесі дрон влучив у будинок і загинула мама з чотиримісячним немовлям. Тато і дворічна донька вижили, оскільки на момент атаки були в іншій кімнаті. Ми з журналістами зустрічалися з родиною загиблої, знімали зруйнований будинок, і це було дуже важко. У мене маленький син, і те, що загинув чотиримісячний хлопчик, зробило цю історію для мене ще складнішою. Батько дитини дістав з-під завалів пустушку, на ремінці якої було написано «baby». Відмив її від крові й залишив собі на пам’ять. Я зробила фотографію пустушки і дуже сильно розплакалась. Під час таких зйомок зазвичай тримаєшся, бо в людей горе, і ти даєш їм простір бути емоційними, робиш свою роботу. Того разу я не змогла стриматись. Маму з хлопчиком знайшли в обіймах, вона, напевно, годувала його грудьми, і вони разом спали. Такі деталі дуже сильно в голові засідають.

‍

‍

Друга історія сталась у вересні 2024 року, коли у Львові внаслідок атаки загинули дружина й три доньки Ярослава Базилевича. Коли це сталося, ми робили іншу, також дуже гірку історію у Харкові – про дівчинку, яка загинула від обстрілу в парку. Потім були зйомки у лікарні Полтави, куди привезли поранених через обстріли людей. Зрештою ми поїхали знімати історію про Базилевичів. З Ярославом ми зустрілись у домі його батьків. Ми навіть не сподівались, що він вийде до нас і так довго розповідатиме. Він людина неймовірного духу та сили. Нам усім було дуже важко. У мене є родичі у Львові, у них в домі є схожі речі, меблі, і з’явилось відчуття, що ця трагедія відбулася з кимось дуже близьким. Ярослав тримався, проте в його очах був такий неосяжний біль. Після інтерв’ю ми просто ревіли усією командою. У той же день у наймолодшої доньки Ярослава Емілії мав бути день народження, і ми попросили дозволу зробити декілька фотографій на цвинтарі здалеку, щоб не заважати й не турбувати.

‍

‍

Я часто згадую про ці дві родини, особливо під час атак, думаю, чиє життя зруйнує обстріл сьогодні. Дуже складно редагувати фотографії після таких зйомок – усі спогади знову оживають. Після цих історій я довго не могла нормально функціонувати – увесь час думала, як люди можуть жити далі з такою втратою. Це історії, зняті не на лінії фронту, але це були дуже складні для мене матеріали.

‍

«Я не хочу працювати фотожурналісткою, якщо повністю втрачу здатність співчувати»

Іноді видається, що фотографії не можуть змінити ситуацію в Україні. Проте є сподівання, що хтось за кордоном щось прочитає й більше дізнається про нашу країну. Хочеться вірити, що ці матеріали допоможуть підтримці України, а іноземцям допоможуть краще зрозуміти, що у нас відбувається, що матеріали засвідчать злочини РФ. Переважно я працюю з американськими медіа, і наші матеріали бачать мільйони людей, високопосадовці. Проте я не знаю напевне, чи наші статті мали вплив на прийняття якихось рішень щодо України.

Я знімала матеріал про операції на обличчі для військових. Дивилась на роботу лікарів і думала, що ці люди виконують дійсно важливу роботу, яка має відчутний результат і вплив на людські життя. У мене немає зневіри у тому, що журналістика важлива. Вона важлива, але, на відміну від хірургії, ти ніколи не зможеш одразу відчути цей ефект. На ситуацію можна вплинути завдяки тривалій роботі багатьох медійників. Ти просто відчуваєш себе маленькою частинкою цієї величезної місії – доносити аудиторії, що відбувається в реальності.

‍

‍

Однак аудиторії складно сприймати й дивитися фотографії з війни впродовж такого тривалого часу: зруйновані будинки, понівечені долі військових і цивільних. У якийсь момент на це вже не вистачає ресурсу. З одного боку, виклик – це зберегти емпатію до цих подій. Я не хочу працювати фотожурналісткою, якщо повністю втрачу співчуття. З іншого боку, повне занурення в емоції на зйомках просто не дозволить працювати, тому під час фотографування я тримаю себе в руках, а вже після роботи емоції накривають. Щоб продовжувати працювати, важливо тримати своє ментальне здоров’я на достатньому для функціонування рівні й робити фотографії так, щоб аудиторія зацікавилася, щось відчула, щось зробила. Викликів дуже багато.

‍

«Війна, так чи інакше, присутня всюди в нашій країні»

Під час війни я працюю над чутливими темами. Ми із командою The Washington Post робили серію матеріалів про відновлення військових після різного роду поранень на фронті. Один проєкт був про повернення до інтимного життя після уражень на фронті, інший – про військових, які втратили зір. Про те, як бути батьком, коли ти не можеш бачити своєї дитини. Знімали про складні поранення на обличчі, відновлення після яких займають роки.

‍

‍

Мене, як жінку-фотографку, часто наймають робити історії про жінок. Ця тема мені цікава – навіть коли роблю матеріали, де історія жінки не є центральною, намагаюсь помічати їхні долі. Нещодавно робили з колегами великий репортаж про жінок, які їздять до чоловіків на фронт.

‍

‍

Для мене важливі матеріали про дітей. Хотілось би більше поїздити й побачити, як війна впливає на дітей в Україні. Мова не лише про малюків, які залишились разом із батьками недалеко від лінії фронту, але і про родини на заході України. Війна, так чи інакше, присутня всюди в нашій країні.

‍

‍

Через те, що часто фокусуюсь у роботі на темі жінки, я отримала грант від спільноти Women Photograph. Хоч я фотожурналістка, та коли думаю про власний проєкт, мені важливо відійти від традиційної документальної фотографії. Світлини для гранту хочу зробити якось інакше, вийти за рамки самої фотожурналістики й поки роздумую над ідеєю. Мені зараз складно відволіктись від потоку роботи. Та коли живеш у війні з маленькою дитиною, то завжди постає запитання – використати вільний час на власний проєкт чи все ж таки важливіше провести його з сином.

У мене є різні ідеї щодо довготривалих проєктів, насправді в Україні є дуже багато історій. Але зараз непросто сфокусуватись на чомусь одному. Поки війна в активній фазі й стається багато подій, складно зосередитись лише на одній темі. Ми не знаємо, коли та як закінчиться війна, але її вплив ми відчуватимемо ще дуже довго. І, відповідно, будемо це показувати через візуальні історії.

Після народження дитини я дуже мучилася тим, що не працюю, не фотографую і не роблю жодного, хоча б малесенького, внеску в інформування про війну. Брендан тоді казав, що зараз усі працюють в шаленому темпі й рано чи пізно втомляться, а іноземні фотографи поїдуть з України, щоб знімати інші війни чи катастрофи. Чоловік мав рацію, у мене зараз багато роботи.

‍

«Фотожурналістки відмовляються від материнства, тому що це руйнує можливість працювати»

У світі загалом спостерігаються зміни на краще у фотожурналістиці. Наприклад, є така організація як Women Photograph та інші, які вголос говорять про те, що більшість фотографій були зняті чоловіками із західного світу. Зараз фоторедактори пропонують зйомки багатьом жінкам-фотографкам. Хоча це теж трішки дивно, коли тебе наймають виключно на історії про жінок. Звісно, жінці, яка, наприклад, зазнала насилля з боку чоловіків, буде комфортніше працювати із фотографкою, проте жінки-фотографки можуть знімати й всі інші теми.

Після російського вторгнення у нас в країні змінилось відношення до фотожурналістів загалом. Люди почали розуміти, що фотографія – це важливо, стали відкритішими до зйомок. Раніше було набагато важче переконати людей сфотографуватися.

‍

‍

У мене був страх – якщо з’явиться дитина, ніхто не братиме мене на довготривалі зйомки, які передбачають поїздки. Я хвилювалась, що взагалі не матиму роботи. В інтерв’ю я боялась розповідати, що вагітна. Я читала розмови з жінками-фотографками й розуміла, що народження дитини впливає на кар’єру. Декотрі фотожурналістки відмовляються від материнства, тому що це частково руйнує можливість віддатись такій вимогливій професії на повну. Вагітність і народження дитини впливають на кар’єру в будь-якій сфері. Втім, дитина підростає, і ти потроху повертаєшся до роботи. Багато залежить від підтримки твоєї сім’ї. Якщо є з ким залишити дитину на декілька днів, можна погоджуватись на різні зйомки та відрядження.

‍

«Важливо мати перед очима успішні випадки»

Я часто намагаюсь зрозуміти, чому я так довго не наважувалась працювати фотожурналісткою. Десять років тому й більше у цій професії працювали переважно чоловіки, часто впевнені у собі чоловіки. Я не відчувала, що зможу добре влитися у цей колектив. Деякі колеги-чоловіки ставились до жінки з камерою не надто серйозно. Коли у колі мого регулярного спілкування залишились колеги, з якими мені комфортно, думок про невпевненість у собі значно поменшало. Слова підтримки від фотографів, яких поважаєш, завжди надихають працювати далі. Допомагає рухатись далі також комунікація з фоторедакторами, які замовляють зйомки та цінують мою роботу.

У багатьох дівчат впевненість у собі ще з дитинства не на найвищому рівні через виховання, ставлення до жінок в суспільстві, довгу історію гендерної нерівності. Потрібно багато працювати, щоб переконати себе у власних силах. Важливо мати перед очима успішні випадки, на які можна орієнтуватися і розуміти, що все можливо.

‍

‍

Коли запитують про жінок-фотографок, якими надихаюсь, згадую про Лін Джонсон (Lynn Johnson), яка тривалий час знімала для National Geographic. Ми з нею познайомились не у фотографічному середовищі, а в університеті. Я працювала в Міддлберійському коледжі в США у школі французької, а Лін вивчала французьку й ми мали змогу щосуботи ходити на каву і спілкуватися. Мені дуже імпонують її фотографії та довготривалі проєкти, особливе ставлення до життя й делікатна робота з людьми, яких фотографує. Коли розпочалось повномасштабне вторгнення, вона багато мені писала й підтримувала.

Дуже подобається проєкт Керолін Дрейк (Carolyn Drake) про інтернат, маю її фотокнигу, та інші новіші її проєкти «Men Untitled» та «Knit Club». Протягом років у неї трансформується візуальна мова, вона увесь час знаходить нові способи для оповіді. Мені це цікаво, оскільки також хочеться спробувати інший підхід до сторітелінгу.

У мене є подруга Марта Іванек – канадійка з української діаспори, яка тривалий час жила в Україні. У неї дуже м’який, теплий підхід до людей і до фотографії.

Анастасія Тейлор-Лінд поєднує фотографію із поезією. Мені дуже імпонує її підхід і розуміння того, що фотографія може бути більш комплексною. Насправді є дуже багато хороших фотографів, яких я просто одразу не згадала.

Мене мотивують історії, які знімають інші фотографи в Україні. Наприклад, дуже зачепив проєкт Лінсі Аддаріо про дівчинку з онкологічним захворюванням. Її фото справді занурюють тебе у світ і переживання цієї родини. 

https://www.nytimes.com/2024/10/04/world/europe/ukraine-war-children-cancer.html

‍

‍

«Якби можна було пожертвувати кар’єрою, щоб не було війни, щоб не було усіх цих зйомок, я б сто відсотків на це пішла»

Не впевнена, що в Україні є теми жіночі та чоловічі, і наскільки виправданий такий підхід. Є теми, в яких героям зйомки комфортніше від того, що ти – жінка. Наприклад, пологи чи різні вразливі історії. Проте це також залежить від людини – не з кожною жінкою-фотографкою буде комфортно, і навпаки. Тут ідеться більше про людські якості, ніж про стать. Нещодавно я знімала матеріал про жінок, які в окупації пережили сексуальне насильство від російських військових. Мене найняли не лише тому, що я жінка, а й через те, що часто знімаю чутливі теми. Проте перекладачем для журналістів був чоловік. Він, як мені здалось, не створював дискомфорту, бо дуже делікатно поводився. Особисто у мене немає відчуття, що я не змогла б зняти якусь тему лише через те, що я жінка.

Дякую за цікаве питання про те, чи я б досягла більшого у професії, якби була чоловіком. Мабуть, що так, але це не єдина причина. Чесно кажучи, не знаю, що більше вплинуло на мою самооцінку – бідність у 90-ті роки, те, що я була дівчинкою, чи перфекціонізм. Я б точно досягла більшого як чоловік, якби народилася у Сполучених Штатах. Якби була чоловіком в Україні, можливо, було б простіше стати частиною спільноти фотожурналістів і раніше почати фотографувати. Знімати й не боятися, що знімеш гірше, ніж хтось інший.

Для мене питання в тому, якби я була чоловіком, чи раніше зрозуміла б, що мені подобається, і чи більше прислухалася б до себе, вірила в себе. Можливо, я не витратила б роки життя на навчання спеціальності, якою взагалі не займаюсь (я вивчала в університеті інформаційні технології). А ще якби у школі була можливість більше дізнатись про різні професії, якби був більший вибір того, чим насправді цікаво займатись.

Коли розповідаю людям про свою роботу, не хочу, щоб їм здавалось, що кар’єра для мене – це найважливіше. Насправді якби можна було пожертвувати кар’єрою, щоб не було війни, щоб не було усіх цих зйомок, я б сто відсотків на це пішла.

Народження дитини вплинуло і на кар’єру Брендана. Він теж працював менше, бо хотів бути поруч з нами, хотів часто бачити дитину та взагалі перестав знімати на фронті. Однак на мене це вплинуло більше, бо я майже рік не працювала. 

‍

«В іноземних колег, на відміну від нас, є життя поза війною»

Мені вдається поєднувати особисте життя з роботою, тому що ми з чоловіком добре розуміємо одне одного. Він також фотожурналіст. Я народила сина в Польщі, але ми майже одразу повернулися в Україну. Мені було непросто, адже я дуже за нього хвилююсь під час повітряних тривог. Це значно впливає на мою продуктивність. Під час великих масованих атак, ми спускаємось в метро, а під час нічних атак дронів ми спимо в коридорі, бо кожну ніч проводити в метро практично неможливо.

Ми з чоловіком вирішили жити в Києві й працювати в Україні, проте складнощів додає наше рішення не залишати сина на ніч з кимось, окрім нас двох. Я не хочу перекладати цей стрес на когось іншого – маму, сестру, няню. Якщо ми з чоловіком одночасно отримуємо асаймент не в Києві, хтось із нас відмовляється від роботи. Хтось іде на поступки, а потім ми міняємось. Проте за таких умов складно наважитись на довготривалий складний проєкт, бо він буде займати багато сил та енергії і я менше часу проводитиму з дитиною. 

Іноді фотожурналістам потрібно на довгий час залишити дітей і їхати працювати.  Проте деякі іноземні фотожурналісти, які їдуть у країни, де йде війна, не мусять хвилюватись за безпеку своїх дітей, оскільки залишають їх у мирній країні. Ми ж, українські журналісти, живемо в інших реаліях, і це дуже впливає на емоційний стан і продуктивність роботи.

Для жінок-фотографок найбільші ризики – це, напевно, фізична безпека та ментальне здоров’я. Дуже складно жити й працювати в країні, де йде війна. Я не можу собі дозволити детокс від мобільного телефона та соцмереж, оскільки потрібно моніторити, чи не почалась тривога. У мене є цей страх, що телефон буде далеко і я не почую сповіщення про початок тривоги. Особливо, коли я поруч з дитиною.

На роботі знімаю війну, але, коли повертаюсь додому, все одно залишаюсь у цьому ж контексті. Іноземні журналісти можуть повернутися в дім, де безпечно і де можна перезавантажитись від війни. Звісно, повністю це не вдається, оскільки війна залишає глибокий слід у кожному. Проте в іноземних колег, на відміну від нас, є життя поза війною.

‍

‍

«Наросла емоційна броня»

Зміни, які відбуваються під час війни, поступові, і тому одразу непомітні. Пригадую перші місяці після вторгнення, коли ми були ще в Польщі. Я постійно моніторила новини, дивилась фотографії та відео колег з України. Кожного дня відбувались жахливі події, які просто шокували. Таких новин у нас не поменшало, проте зараз мені вже трохи легше перемикнутися на роботу чи домашні справи. Фотографії з поховань загиблих цивільних та військових, зруйнованих будинків, поранених вражають так само, проте здатність організму відновлюватися після цих емоцій підвищилася. Мабуть, наросла емоційна броня. Проте сподіваюсь, що не втратила здатності співпереживати.

Відновитись після складних зйомок мені допомагає час, який проводжу з сином. Коли читаю йому вголос дитячі книжки, перестаю думати про все інше. Раніше я не дуже любила готувати, а тепер цей процес допомагає перемкнутись від роботи також.

Допомагають відновлюватись і заняття у басейні. Мені здається, що перебування у воді чи під водою добре відволікає від усіх думок. До повномасштабного вторгнення я спробувала дайвінг і це було єдиним заняттям, яке допомогло забути всі хвилювання. Декілька місяців тому в мене була нагода поїхати на відпочинок і продовжити курс дайвінгу. У Києві я записалася в басейн, хоча набагато більше люблю плавати у відкритій воді.

Нещодавно записалась на уроки акварельного малювання. Під час війни творче сприйняття реальності кудись пропало через увесь стрес і негативні емоції. Можливо, малювання допоможе розворушити щось усередині та з’явиться бажання творити.

Нам з чоловіком багато знайомих радили сфокусуватись на власній історії та зробити фотопроєкт. Утім в нас немає з першого дня вторгнення майже жодної фотографії, навіть в телефоні. Потім ми почали фотографувати родину і в книзі «War and Love» видавництва Fotoevidence вийшла друком наша сімейна історія. З часом назбиралось багато фотографій сина Луки. Я роздрукувала їх чорно-білими й вирішила вишивати на фотографіях. Зробила три фотографії – і вийшло доволі цікаво. Не знаю, чи мені вийде зробити з цього проєкт, чи це буде медитативний процес вишивання, результат якого побачить лише моя родина.

‍

«З часом фотографія стала роботою, через яку набагато глибше відчуваю війну»

‍

‍

Раніше я любила просто ходити з фотоапаратом, шукати кадри, моменти. Зараз фотографія стала роботою, через яку я набагато глибше відчуваю та бачу війну і сподіваюсь розповісти ці історії іншим. Я не так часто беру камеру в руки просто так, для власного задоволення, хіба тільки коли знімаю сина. Фотографувати життя людей – це спосіб глибше зануритись у події, проаналізувати й розповісти іншим. Я ціную коли отримую фідбеки на свою роботу – у цьому дуже допомагає Instagram. Люди пишуть, що їх зачепило, яка історія їх вразила. Дуже надихають відгуки людей, яких фотографувала. Героям історій важливо, коли матеріали з ними опубліковані, і просять привезти їм журнал чи газету. Протягом останніх років люди зрозуміли, що робота журналістів та фотографів допомагає інформувати світ про війну в Україні, і їм потрібно бути почутими й мати змогу розповісти свою історію для медіа. Коли відчуваю, що моя робота важлива для людей, це справді мотивує та надихає працювати далі.

‍

‍

‍

Оксана Парафенюк — незалежна фотографка, яка живе і працює в Києві, де досліджує прояви людської стійкості та гідності серед людей, які стикаються з труднощами. Її основний інтерес полягає у дослідженні творчих підходів у документальній фотографії. 

Окрім власних проєктів, Оксана співпрацювала та публікувала свої роботи у The Washington Post, The New York Times, Time, Le Monde, Der Spiegel, NBC News, BuzzFeed News, The Wall Street Journal, Al Jazeera English, Rest of World, U.S. News & World Report, Newsweek, MSF Doctors Without Borders, UN Women, УВКБ ООН, L'Oeil de la Photographie та інших.

Оксана була інструктором у фототаборі National Geographic у Молдові у травні 2023 року. Вона є членкинею Women Photograph та The Journal Collective.
Оксана отримала ступінь магістра з французької/франкофонної цивілізації, культури та суспільства в коледжі Міддлбері, де вона була нагороджена стипендією Кетрін Девіс за мир. Авторка вільно володіє англійською, французькою та українською мовами. 

Особистий сайт та інстаграм фотографки

‍

Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредакторка: Ольга Ковальова
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар