Правила бійцівського клубу: фотопроєкт Олександра Магули про футбольних фанатів України

Продовжуємо ділитись документальними проєктами фіналістів в рамках щорічної грантової підтримки документальних фотографів, що реалізується UAPP за підтримки International Press Institute.Сьогодні у фокусі уваги документальний проєкт Олександра Магули про футбольних фанатів України.

Навколофутбольний рух завжди був в авангарді патріотичної спільноти України.  Бувши фанатом ти відстоюєш честь колективу, свого футбольного клубу, рідного міста, а отже і честь своєї країни — це загальні установи в яких виховується кожне покоління цієї, здавалося б, девіантної субкультури. Ці принципи залишались непохитними перед лицем внутрішнього ворога Януковича та зовнішнього ворога у вигляді Росії. Безпрецедентний приклад дієвості цих принципів був тим, що фанатський рух, володіючи великим ступенем самоорганізації, одним з перших у 2014 році вирушив на війну в якості, тоді ще, добровольчих підрозділів, військова спадщина яких, відома сьогодні на весь світ. Полк “Азов” НГУ, спецпідрозділ “Kraken” ГУР МО, 3 ОШБр ЗСУ — лише найвідоміші військові формування у витоків яких, стояли футбольні хулігани.

Для мене це особиста історія довжиною в 8 років. Історія про зміну поколінь футбольних фанатів. Ті хто були молодими та голодними до бійок і двіжу у 2016, стали ветеранами великої війни у 2024, готові передавати свій досвід молоді. Групові тренування та «зарниці», доповнилися стрільбами та тренуваннями з тактики бою в міській забудові. Бажаючи зберегти державу та виховати покоління сильних, дорослі змушені готувати своїх дітей до війни.

‍

‍

‍

‍

‍

‍

‍

‍

‍

‍

‍

Багато моїх друзів зі школи та міста ходили на футбол, вболівали за харківський “Металіст”, дорослішаючи, деякі з них, наважувались вступити в “фірму” (угруповання). Футбольними фанатами стають із різних причин. По-перше, це відчуття єднання: вас багато, ви сила. За твоєю спиною будуть твої вірні друзі, що б не сталося. Багато «фірм» мають велику історію, ще з кінця 90-х, ця спадщина приваблює молодь, адже ти можеш стати частиною чогось, що було до тебе. По-друге, це мода. Коли тобі п’ятнадцять і ти приходиш на стадіон уперше, то бачиш людей, які круто одягнені, дехто їздить на дорогій машині. Ти хочеш бути схожим на них. По-третє, декому просто подобається битися. Так було до початку повномасштабного вторгнення, сьогодні ж у світі невизначеності, страху та хаосу, хоч і спрощений, через війну, але все той же фанатський рух дає підліткам чітке розуміння за ким вони йдуть і до чого готуються. Тепер це непросто мода, це спосіб знайти промінь та орієнтир в жорстокому світі, який заглибився в темряву і не жаліє навіть дітей.

‍

‍

‍

‍

‍

‍

‍

Для мене, особисто, розумінням невідворотної трансформації фанатського руху України прийшло зі смертю Ігоря Рудого. В той момент я був на Донбасі, прокинувшись зранку від дзвінка свого друга, я зрозумів, що маю будь-що приїхати в Харків і попрощатись з Ігорем. Він не був першим футбольним фанатом, який загинув на цій війні, але був важливою людиною для сімʼї мого хрещеного батька і не менш важливою частиною AFC, фірми з якою я провів найбільше часу. Фірми серед учасників якої я зустрів людей, які стали моїми друзями.

‍

‍

‍

‍

AFC або Army First Capital — одна з найстаріших фірм харківського навколофутболу, вони не були великою бандою або блоком з різними “молодіжками” (фірми створені з підлітків, підконтрольні старшим фірмам), скоріш родиною яка несла фанатський спадок з 1996 року.

‍

‍

На кладовищі до могили останнім підходить Ілля Боксерчик, я познайомився з ним коли йому було 16 і його тільки взяли в “фірму”, зараз йому 20 і він, як і Рудий, доброволець “Трикутника” (так деякі між собою називають “Kraken”). Ілля поправляє прапор фірми над могилою Ігоря, деякий час дивиться на фотографію, прощається, йде.

Трохи менше ніж за рік після смерті Ігоря я зустрінусь з Анею, його дружиною. Говорячи про Ігоря, Аня розповість, що саме формувало його світогляд, перед тим як він вирушив на війну.

‍

‍

— Як ти ставилась до його захоплення навколофутболом?
— Першочергово, коли ти про це чуєш, ти думаєш: «Навіщо? Навіщо це потрібно?» Він починав мені пояснювати: «Ти не розумієш, це ж атмосфера, ти їздиш на виїзди, ти проводиш час зі своїми хлопцями.» Він подавав мені це більше не як хуліганство, а як захід, клуб по інтересах. Хтось в шахи грає, а хтось їздить бʼється. Загалом він намагався не сильно мене в це заглиблювати, адже знав що я до цього не зовсім позитивно ставлюсь.

— Коли він доєднався до війська, ви говорили про його мотивацію? Що саме їм рухало?
— В нього була єдина мотивація, це захист сімʼї та землі. Скільки ми з ним про це не розмовляли, він завжди мені казав: «Я захищаю тебе, захищаю бабусю та захищаю нашу землю». Це і була його головна мотивація.

— Коли прийшло усвідомлення того, що відбувається?
— Перший раз мені стало по справжньому страшно в березні 22 року. Коли загинули його перші побратими. Коли він телефонував мені в цьому стресі, коли стались перші смерті людей, яких він знав. Тоді я перший раз усвідомила, що з ним теж щось може статись. Прийшло усвідомлення, яка трагедія сталась з всією Україною.

— На твій погляд, які зовнішні фактори сформували його, як особистість коли він зростав?
— Я думаю одне з перших,  це все-таки виховання. Його мати була чудовою людиною, дякувати богу я встигла з нею познайомитись, перед її смертю. Вона була дуже мʼякою та доброю людиною, думаю, що саме від неї Ігор перейняв риси доброти та допомоги іншим. Друге це оточення в підлітковому віці. Він розповідав мені різні моменти про AFC, що хлопці були проти алкоголю, проти куріння та наркотиків. Сама ідеологія була це здоровий спосіб життя, тому він і пішов на бокс. Також мені здається важливу роль зіграв 2014 рік, тому що хлопці захищали ОДА. Захист Харкова, як ідея, вже була тоді. Тобто тоді він перейняв цю ідею захисту землі, а ідею захисту родини він перейняв від своєї матері. Все це повʼязано.

‍

‍

‍

‍

Ми зростали з Денисом на одному районі. Коли я починав знімати фанатський рух, Денис був ще молодим і тільки починав заглиблюватись у двіж, який став світовизначальним в його житті. Він з тих хлопців, з ким однолітки не хочуть конфліктувати в дитинстві. Завжди веселий, енергійний, подорослішавши почав захоплюватись філософією стоїцизму.

«Сум для слабаків та йолопів, поки живі треба радіти» — сказав він мені колись. Я бачив його по справжньому спустошеним лише раз, коли він ховав близького друга – Кирила Баяна. Нещодавно з іншими побратимами Денис започаткував Харківську спортивну Академію імені Баєва Кирила Андрійовича, названу на честь загиблого друга.

Молодь любить Дениса, слухається і поважає, він дає настанови між спарингами та допомагає підвестись коли їм боляче. Відвідуючи з ними один з матчів їх мініфутбольного клубу, один з малих підійшов до мене і жартуючи, з дитячою наївністю, вказуючи на Дениса сказав: «я його особистий охоронець, слідкую, щоб все було чьотко». На одному з тренувань своєї я запитав Дениса:

— Вони тебе якось називають?

— Ну Кузею кличуть, Денисом, інколи називають мене атец.