«Мистецтво війни, або Правила догляду за автоматом» та інші проєкти Дмитра Купріяна

Дмитро Купріян — фотограф, військовослужбовець і митець, а також новий учасник Української асоціації професійних фотографів, який бачить красу навіть у найскладніших обставинах. Його об’єктив фіксує не лише моменти війни, а й її наслідки для людей, місць та історії. У цьому інтерв’ю для УАПФ Дмитро розповідає про свої унікальні проєкти, шлях від медіа до мистецтва та як фотографія допомагає зберігати пам’ять і переосмислювати реальність.

Проєкти Дмитра: 

«Катовані» — фото, присвячені проблемі катувань та насильства в українській міліції.

«Fragments of War» («Осколки війни») — сканограми осколків, що символізують зв’язок людей і нову реальність.

«36 видів Говерли» — серія фотографій, натхненна гравюрами японського художника Кацусіки Хокусая, що переосмислює символіку Говерли.

«When the war is over»  — проєкт із проєкціями написів на розбомблені будівлі, що змушує задуматися про закінчення війни.

Сканограми для проєкту про «банальність агресії» — метафора буденності насильства у сучасному світі.

«Дім»  — серія, яка досліджує переосмислення людського середовища через поєднання пейзажів і архітектури.

«Мистецтво війни, або Правила догляду за автоматом»  — проєкт, що через чорно-білі фотографії розповідає про щоденні монотонні дії військових, необхідні для виживання, натхненний книгою "Мистецтво війни" Сунь Цзи.

‍

— Розкажіть, ким ви себе зараз позиціонуєте? Фотографом, документалістом, військовослужбовцем, чи маєте інше визначення?

— Наразі я військовослужбовець, хоча паралельно займаюся мистецтвом, зокрема фотографією. Для мене як митця дуже важливо отримувати різноманітний досвід, і не лише теоретичний, наприклад, із книжок. Досвід служби в армії відкрив для мене нові горизонти: інша спільнота, інше середовище. Це можливість спостерігати, досліджувати, виносити щось унікальне з цього досвіду. Зараз я працюю над тим, щоб переосмислити цей військовий досвід через призму фотографії.

‍

— Як довго фотографія є частиною вашого життя? Це хобі чи професія?

— Фотографією я займаюся з 2008 року, коли вже почав працювати над проєктами. До цього теж був дотичний до фотографії — працював у різних інформаційних агентствах: спочатку в УНІАН, перед ним — в «УРА-інформ», а ще раніше — у газеті «Пенсійний кур'єр». У якийсь момент навіть мав досвід роботи в жовтій пресі. Бігав за Тіматі, знімав його, а одного разу отримав на горіхи від охоронців Філіпа Кіркорова. Це був досвід, який точно не забувається.

‍

— Ви були папараці?  

— Так, можна сказати й так. 

‍

— Ви починали в медіа, а потім перейшли в мистецтво. Як цей перехід відбувався у вашому житті? 

— Я звільнився з кількох медіа, де працював, і в той час познайомився з козаками з чайки «Спас» (козацький човен, збудований і спущений на воду 2006 року — ред.). Ми планували перейти Атлантичний океан, а перед тим ходили в Грузію і назад. Це був період пошуку: я повернувся до Києва, роботи не було, і потрібно було вирішувати, що робити далі. Тоді я задумався, як розвивати фотографію, куди рухатись далі. Почав дивитися, що роблять інші, осмислювати нові підходи, проєктне мислення, дослідження.

‍

‍

Ідея проєкту прийшла від мого адвоката Олега Веремеєнка, який допомагав мені в суді після конфлікту з охороною Кіркорова. Він розповів про американський проєкт Innocence Project, де переглядають несправедливі вироки. Ми вирішили створити щось подібне в Україні, і так вийшов проєкт «Катовані». Я досліджував справи людей, які потрапили до в’язниць через сфабриковані звинувачення, особливо в період із 2000 по 2010 роки, бо ці дані ще можна було знайти. Цей проєкт став для мене важливим етапом.

‍

— Що саме ви фотографували в рамках цього проєкту? Як це відбувалося візуально? 

— Я намагався візуально пов’язати людей із місцями, де їм інкримінували злочини чи де вони переживали ключові моменти свого життя. Наприклад, ми виїжджали на місця, де їх катували, або де, за версією слідства, нібито стався злочин.

‍

‍

Також були моменти, коли людина щойно вийшла з тюрми — і ми знімали її там, де вона починає нове життя, наприклад, будує дім.

‍

‍

Іноді доводилося фотографувати безпосередньо у тюрмах, якщо людина досі перебувала там. Навіть якщо місце катувань було недоступним, я намагався передати історію через ті обставини, у яких людина жила чи перебувала на той момент. 

‍

‍

— Які меседжі ви хотіли донести через цей проєкт? Для чого, на вашу думку, ця робота була потрібна?

— Основний меседж полягав у тому, щоб показати масовість і поширеність нелюдського поводження в міліції того часу. Це торкалося багатьох людей: у кожного могли знайтися знайомі, сусіди чи друзі, які зазнали катувань або стикнулися з несправедливістю. Міліція та слідчі часто фабрикували справи, отримували з цього свої «бонуси», і це стало системним явищем.

‍

‍

Моя мета не була побороти цю проблему через фотографію, але я прагнув привернути до неї увагу. Мої роботи використовували під час різних акцій і заходів. Наприклад, їх демонстрували під час Врадіївської ходи на Майдані Незалежності, на форумах у Львові, де збиралися прокурори, адвокати та студенти. Також фотографії виставляли в Домі кіно та навіть на заходах при ООН, присвячених правам людини. Це був спосіб зафіксувати проблему, донести її до ширшої аудиторії та залишити візуальну спадщину для тих, хто готовий боротися за зміни.

‍

— Цей проєкт ви реалізовували за часів міліції чи вже поліції? Як ви оцінюєте його з позиції 2025 року? Чи змінилися ваші погляди на ту роботу?

— Цей проєкт я реалізовував у період, коли ще була міліція — з 2009 до 2013 року. Це був соціальний проєкт, спрямований на привернення уваги до проблеми. Я не можу сказати, що він змінив систему, але тоді я робив те, що вважав важливим і потрібним. Знімав, документував, коментував.

Зараз, із відстані 2025 року, я дивлюся на цю роботу й розумію, що найперше країна дійсно дуже змінилася, у нас вже інша поліція, але багато питань все ще залишаються актуальними. Що стосується взаємодії з міліцією, мене часто запитували, чи намагалися вони якось на мене тиснути. Ні, ніколи не дзвонили і не виходили на зв’язок. Зараз це навіть здається водночас смішним і сумним.

‍

— Як з'явилася ідея створити проєкт «36 видів Говерли»? Скільки разів ви були на Говерлі? 

— На Говерлі я був 5 разів, але у походи ходив 21 раз. Ідея створення проєкту виникла ще у 2008 році, коли я побачив книгу японського митця Кацусіки Хокусая «36 видів Фудзі». Тоді я подумав, чому б не зробити щось подібне про Говерлу? Але реалізацію я відклав аж до 2017 року. Тоді я вперше вирушив на Говерлу вже в рамках цього проєкту.

‍

‍

Назва «36 видів Говерли» — це пряма апеляція до роботи Хокусая. У моїх фотографіях є багато візуальних посилань на його стиль: гора посередині кадру, середній і передній плани. Спочатку я створив 38 фотографій, але згодом залишив лише ті, які справді відповідали моєму баченню. Проєкт для мене став своєрідним відпочинком і способом переключитися на щось прекрасне після важких соціальних тем.

‍

‍

— Яка Говерла на ваших фотографіях? Чи знімали ви її з різних ракурсів і як працювали над технічною частиною проєкту?

— На моїх фотографіях Говерла показана по-різному, але насправді її не можна побачити з усіх боків. Хоч це найвища точка України, вона лише на 40–50 метрів вища за сусідні вершини Чорногірського хребта. Її видно з певних точок: зі сторони Лазещини, самого хребта чи сусідніх вершин. Але часто вид на гору закривають інші вершини, ліси чи місцевість. Тому мені доводилося експериментувати: шукати струмки, цікаві локації, щоб знайти новий погляд на Говерлу.

Одна з перших фотографій, наприклад, показує віддзеркалення Говерли у вузькому струмочку на полонині Кукул. Хоч цей струмок дуже вузький — лише 10–15 сантиметрів — проте виглядає як широка річка знімку.

‍

‍

Але знайти унікальні ракурси було складно, адже полонини часто одноманітні: на одній корови, на іншій — вівці.

На відміну від проєкту Хокусая «36 видів Фудзі», який описав всю Японію через символ гори, з Говерлою це зробити неможливо. Її видно лише в Карпатах, тому вона може відображати тільки цей регіон, а не всю Україну, яка є дуже різноманітною.

Щодо технічної частини, це чорно-білі фотографії, надруковані в темній кімнаті звичайним збільшувачем. Друком займався спочатку Артем Янець, а згодом Олег Сухапаров. Далі я вручну розфарбовував фотографії олійними фарбами. Лише одна з них була розфарбована аквареллю. Останню фотографію я переробляв у 2022 році, вже перебуваючи у військкоматі. Це був мій спосіб завершити проєкт навіть у таких умовах.

‍

‍

— Чому вам захотілося домалювати фотографії, додати кольорів? Що вас до цього спонукало?

— Це був своєрідний метод самозаспокоєння, сповільнення, процес, який дозволяв глибше зануритися в роботу. Я хотів створити методичну апеляцію до гравюр Кацусіки Хокусая, де кожна деталь створюється дуже ретельно: вирізаються дощечки, вони складаються, і якщо щось не збігається, доводиться починати заново. Для мене це був новий метод, якого я хотів навчитися.

Багато хто порівнював мою техніку з харківською школою фотографії, і, можливо, візуально вона чимось схожа. Але водночас я відчуваю, що ця робота значно точніша й має інший наратив, інше смислове наповнення.

‍

— Чи є проєкти з періоду до вашої нинішньої служби в ЗСУ, які ви хотіли б виділити? Як вони допомагають розділити ваш життєвий і творчий шлях на етапи?

— Насправді складно розділити життя на етапи, адже творчість і військова служба йшли паралельно. До теперішньої мобілізації я вже був в армії у 2015–2016 роках, коли проходив службу у військах зв’язку. У цей період і після нього я знімав проєкти, зокрема присвячені війні. Один із таких проєктів — Fragments of War («Осколки війни»), де я створював чорно-білі фотографії, на яких ледве видимі осколки — фрагменти, які об’єднували людей у нову реальність. Мій друг, фотограф Макс Дондюк, побачив ці роботи й підштовхнув мене до того, щоб я описував ситуації, в яких знаходив ці осколки, і людей, які були поруч. Так з’явилася навіть саморобна книга.

‍

‍

Після демобілізації ми з Максом поїхали на Донбас. Там він працював над своїм «Білим проєктом», а я створював проєкт, де на розбомблені будинки проєктував написи українською та англійською: «Коли закінчиться війна?» або «When the war is over?». Це були своєрідні інсталяції, які я документував через фотографії. Один із прикладів — написи на розбомбленому будинку профспілок чи пенсійного фонду в центрі Лисичанська. Пам’ятаю, як увечері під час роботи повз нас проїхала поліція — вони зупинилися, подивилися, але нічого не сказали й поїхали далі. У результаті вийшло 11 чи 14 фотографій.

‍

‍

Ще один проєкт, над яким я працював, — це сканограми ганчірок для чищення зброї. Цей проєкт став метафорою «банальності агресії» за аналогією до концепції «банальності зла» Ханни Арендт. Я описував, як агресія вкоренилася у повсякденному житті й стала прийнятним способом вирішення конфліктів, навіть побутових справах. Проєкт мав дві частини: для світового глядача (зі світовими прикладами агресії) та для української аудиторії (з описами випадків агресії до дітей, тварин, у побуті тощо).

Ці проєкти стали для мене способом дослідити, зафіксувати й осмислити реальність, у якій ми живемо.

‍

— Гугл пише, що ви повернулися до військової служби вже на самому початку повномасштабного вторгнення. Як це відбувалося і як розвивалася ваша служба до сьогодні?

— Гугл трохи помиляється — я прийшов до військкомату не на другий день, а вже вранці 24 лютого. О 6:15 мені зателефонували, а о 6:30 я вже був у військкоматі. Перші 10 місяців я служив у роті охорони, виконуючи завдання з охорони військкомату. Також ми проводили військові ритуали поховання: несли труну, віддавали хрест, згортали прапор, стріляли салют. Ці ритуали були максимально зосереджені на повазі до загиблих і їхніх родин. Але це був важкий період, бо ми часто відчували безсилля, перебуваючи в тилу.

Рівно через 10 місяців, наприкінці грудня 2022 року, мене перевели до 30 механізованої бригади, де я став командиром взводу. Спочатку ми пройшли злагодження, а потім нас вивели на позиції біля траси Е40. Це був непростий час: ми тільки починали вчитися діяти в бойових умовах. Перший штурм був дуже невдалий, але наступний став успішнішим. Тоді ми частково звільнили територію та відбили позиції. Під час другого штурму мене поранили: невеликий осколок потрапив у лоб, пробило долоню та стегно. Ці поранення я навіть не одразу помітив. Мене евакуювали, місяць я лікувався й реабілітувався вдома.

Після повернення я взяв участь ще в семи штурмах на тому ж напрямку. Паралельно ми іноді виконували завдання з оборони. Це були виснажливі місяці: контузії, багаторазове глушіння від вибухів. Наприкінці 2023 року через проблеми зі здоров’ям я попросився на іншу посаду. Мене перевели на посаду пресофіцера в тій самій бригаді. Там я пропрацював 11 місяців.

Півтора місяця тому мене перевели до 158 бригади, де я й зараз є пресофіцером.

‍

— Під час служби з вами був фотоапарат? Вдавалося фотографувати чи було не до цього?

— Так, фотоапарат був зі мною майже завжди. Коли ми сиділи в обороні, був час для зйомки — це допомагало відволіктися. На штурми я також брав камеру, навіть якщо це здавалося незвичним, адже інші брали додаткові боєкомплекти чи провізію. Знімав мало: переважно перед штурмом або на точках зосередження.

‍

‍

Пізніше, коли став пресофіцером, фотографія вже стала частиною моїх обов’язків. Я знімав багато тренувань, портретів військових і повсякденного життя бригади. Зараз у новій бригаді знімаю менше, адже ми лише формуємося.

‍

‍

— Чи плануєте ви об’єднати ці фотографії в проєкт? Маєте вже якусь концепцію для них?

— Так, зараз усе складається в проєкт під назвою «Мистецтво війни, або Правила догляду за автоматом». Це про щоденні монотонні дії, необхідні для виживання і досягнення успіху: чистка автомата, тренування, приготування їжі. Назва апелює до книги «Мистецтво війни» Сунь Цзи, але в сучасному контексті. Проєкт на стадії підготовки.

‍

‍

— Ви фотографуєте цей проєкт на плівку? Які технології використовуєте?

— Так, я знімаю на плівку. Спочатку це була Fomapan, але якість залишала бажати кращого: чорного бракувало, тональність слабка. Зараз перейшов на іншу плівку, яку пушу до 1600 ISO, щоб вистачало чутливості. Знімаю багато дублів, тому витрачається багато плівки, але це мій улюблений інструмент.

‍

— Плануєте розмальовувати чи домальовувати фотографії для проєкту «Мистецтво війни, або Правила догляду за автоматом»?

— Ні, цей проєкт не передбачає розмальовування. Я публікую фотографії серіями по три кадри: один кадр як слово, два — як речення, а три — як абзац. Це дозволяє створювати візуальні історії, де кожна фотографія додає щось до розповіді, наприклад, про артилерію чи процес роботи на позиціях.

‍

‍

— Чому ви обираєте чорно-білі фотографії, а не кольорові?

— Чорно-біла фотографія виглядає лаконічно, класично та видаляє все зайве. Кольорова плівка потребує багато обробки, якою я не хочу займатися через складність і витрати. Крім того, чорно-білий стиль краще передає мій задум.

‍

— Як відбувається відбір фотографій у проєкті? Чи маєте вже фінальний набір?

— Зараз у мене є 299 фотографій, але багато з них дублюються сюжетно чи ідейно. Потрібно буде ще раз усе передивитися й обрати найкраще. Я не дуже люблю цей процес, але це важливо для створення цілісного проєкту. Моя попередня робота з Говерлою показала, наскільки виснажливим може бути відбір, тому намагаюся не поспішати.

‍

— Розкажіть про фотографії чи проєкти, менш відомі, але важливі особисто для вас. Є такі?

— Так, є серія фотографій із чайки «Спас». Це особисті спогади про дні, коли я виходив у море, працював із командою, ремонтував човен чи навчав дітей. Людям ці фотографії часто здаються нецікавими, але для мене вони дуже важливі. Також є роботи, де я вчився розфарбовувати чорно-білі фотографії — це був тренувальний процес, але вони теж мають для мене значення.

‍

‍

Є проєкт «Дім». Він про людське середовище існування: на красиві пейзажі я проєктував частини будівель, щоб люди переосмислювали свої вподобання щодо житла. Цей проєкт показує, як мистецтво допомагає виходити за межі звичних уявлень і змушує переосмислювати життєві цінності.

‍

‍

— Ви згадали про 21 професію у своєму житті. Чи фотографія завжди була поруч?

— Так, фотографія завжди йшла поруч. Я працював водієм, начальником транспортного цеху, столяром, реставрував меблі. Навіть коли займався іншими справами, фотографія залишалася частиною мого життя й зрештою стала тим, чим я займаюся донині.

‍

— Які поради ви б дали початківцям, які хочуть стати фотографами чи знайти себе у фотографії?

— Це довгий і складний шлях. Спочатку легко навчитися знімати хороші одиничні кадри — можна пройти курси, знімати репортажі, весілля чи предмети. Але якщо хочете займатися мистецтвом, це потребує тривалої роботи над собою і надивленості. Як казав Віктор Марущенко, треба переглядати багато фотографій, щоб розвинути смак і знайти власний стиль. Це процес, який може зайняти роки. Головне — бути готовим до розчарувань і постійно рухатися вперед. А ще пам’ятайте: успіхи інших повторити неможливо, але можна уникнути їхніх помилок. 

‍

‍

‍

Дмитро Купріян — народився в Києві в 1982 році. Працював над темою катувань, знімаючи проєкт про насильство та його наслідки в українській міліції («Катовані»). Розвиваючи тему насильства у широкому сенсі, робить проєкти про війну в Україні («Осколки війни», «Банальність агресії» та «Коли закінчиться війна»). Пізніше перейшов до теми діалогу як засобу примирення і знімав відео, де пропагує його необхідність. У відео автор намагається показати, що єдиний спосіб розв'язання проблем і непорозумінь у суспільствах є діалог в усіх його проявах: вербальному, субвербальному, фізичному тощо. У 2015 році через агресію Росії проти України був призваний із запасу на військову службу, під час якої також знімав і працював над проєктами про війну. Надалі зосередився на темах людського середовища існування та самоідентифікації людини у суспільстві. Автор серії фотографій «36 видів гори Говерли», присвяченої гравюрам Кацусіки Хокусая. Зараз в лавах ЗСУ.   Соцмережі фотографа: Інстаграм та Facebook. 

‍

Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Віра Лабич
Більдредакторка: Ольга Ковальова
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар