Увага! Матеріал містить чутливу інформацію, а фотографії — сцени жорстокості, які можуть вас шокувати.
Уранці 8 квітня 2022 року РФ вдарила балістичною ракетою Точка-У по залізничній станції міста Краматорськ. Від початку повномасштабної російсько-української війни вокзал у місті був найбільшим пунктом для евакуації людей із районів ведення бойових дій.
Уночі проти 5 квітня 2022 року російські війська здійснили авіаналіт на шляхопровід поруч зі станцією Барвінкове в Ізюмському районі на Харківщині. Виїзд по залізниці з міст Слов’янськ, Краматорськ і Лиман був перекритим. Три евакуаційні поїзди у Слов’янську та Краматорську виявились заблокованими і пасажирів розмістили на вокзалі Краматорська. Сотні людей перебували на станції у момент атаки. Унаслідок удару загинула 61 людина, а 121 – отримала поранення.
Сьогодні Українська асоціація професійних фотографів публікує фотографії та спогади Анатолія Степанова про наслідки ракетного удару по станції Краматорськ. На прохання автора, текст зберігаємо у авторській редакції.
“Я виходив вже з квартири, щоб їхати в Рубіжне до Нацгвардійців, коли з вулиці пролунав віддалений вибух, після якого почулося часте торохкотіння. Бах, бах, бах - так, ніби десятки баскетбольних м’ячів скачуть по підлозі спортзалу… З балкону на восьмому поверсі було чітко видно хмарки диму, що піднімалися у старому місті. В голові промайнула думка, що прилетіло в районі вокзалу, але в це не хотілося вірити. Вже декілька днів з вокзалу йшли евакуаційні потяги і там завжди було багато людей. Сирена швидко спо
нукала до руху. По дорозі на вокзал стало очевидно, що сталося щось жахливе. З усіх кінців Краматорська, обганяючи одна одну, у бік вокзалу неслись машини швидкої допомоги та евакуаційні військові бусіки.
Ближче до вокзалу сумнівів не залишилося. Люди бігли назустріч цілими сім`ями. На привокзальній площі пожежники гасили палаючі авто, біля проходу на перон складали перших поранених. Здавалося, що тут зібрався весь медичний персонал міста. Військові медики і просто солдати бігли до вокзалу. Невеличкий майданчик біля воріт швидко заповнювався пораненими. Люди стогнали, хтось непритомнів на очах, з перебитих ніг дівчини цабеніла кров і збиралась калюжками на асфальті. Поруч завантажували у швидку літню жінку із закривавленими губами. Військовий медик кричав на шокованих поліцейських. Зойки навколо. Я намагався це все знімати… Просто здійснював механічні дії. Як у мареві піднімав камеру, натискав, опускав, знову піднімав, натискав… На пероні вже не було живих людей. Тільки розкидані речі, перемазані кров`ю, валізи, дитячі іграшки. В очі впала розмазана кривав пляма, ніби велетенським пензлем хтось провів по асфальту. Через колії рятівники виносили тіла на ношах. Хлопчик років десяти на лавочці… З того дня пройшло вже більше ніж півтора роки, але я весь час його згадую. Його обличчя… Підборіддя, губи, а далі просто світла ганчірочка замість обличчя… Мабуть він нічого не відчув, ні болі, ні переляку. Залізо вмить невблаганно обірвало його маленьке життя.
«Пульс, є пульс!» - поліцейський схиляється до літньої жінки. Закинута голова, воскова шкіра… Двоє військових намагаються допомогти йому. «Все!» - коротко, ніби видихає, поліцейський. Всі піднімаються і відходять від неї. Хвилина. Хвилина від надії до вироку.
Поруч жінка стоїть біля мертвих тіл і набирає номер телефона чоловіка. Видно в цьому місці розірвався боєприпас і людей жахливо понівечило. Вона хоче переконатись, що то його тіло, може десь в кишені задзвонить телефон… Вона лише на декілька хвилин відійшла і от таке сталося… Під парканом на лавочці тремтить маленький той-тер`єр. Уламок наскрізь пробив песику верхню щелепу. Перелякані очки, закривавлене хутро. Поруч до невпізнанності понівечене тіло хазяїна. Якась дівчина забирає собаку. Повз тіла ведуть молоду жінку, яка б`ється в істериці.
Поліція вже оговталася від шоку і журналістів починають випроваджувати з перонів. Виходжу на площу перед вокзалом. На клумбі біля ялинок в землю зарився двигун від ракети Точка У. В очі впадає надпис великими білими літерами російською «ЗА ДЕТЕЙ», що видніється на її залишках. Всі потроху оговтуються. Тіла, багато тіл, накритих брезентом, лежать біля вокзалу. Люди, що зібралися для евакуації, тепер розбіглися по прилеглих вулицях і дворах. На вулиці, що веде до вокзалу, бачу на лавочці молоду пару з дитиною. Вони сидять обійнявшись з порожніми поглядами. Вони просто відійшли поїсти…”
Анатолій Степанов – український фотожурналіст, документує війну в Україні з 2014 року.
У 2004 році закінчив курс у школі Віктора Марущенка. Відтоді працював у сфері професійної фотографії як фрілансером, так і штатним фотографом. Працює фотокореспондентом агенції AFP; мав публікації в журналах: National Geographic, Spiegel, Stern, Time та інших.
Фотографував Євромайдан. 1 грудня 2013 року, під час штурму вулиці Банкової, «беркутівці» побили Анатолія: розбили голову, поламали руку, розтрощили техніку[1].
У 2014 році почав фотографувати війну на території Донецької та Луганської областей. Автор фотопроєкту «Незалежні» (м. Чикаго, США), один із операторів фільму «Моя війна. Два життя Василя Сліпака» (2017).
Учасник колективних та персональних фотовиставках в Україні, Німеччині, Франції, США.
Соціальні мережі фотографа:
Instagram
Facebook
Нагадаємо, що Українська асоціація професійних фотографів започаткувала цикл матеріалів, присвячених ключовим подіям російської війни проти України, де публікує спогади та світлини українських документальних фотографів.
Проєкт реалізовується завдяки підтримці ЗМІN.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредактор: В'ячеслав Ратинський
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
Увага! Матеріал містить чутливу інформацію, а фотографії — сцени жорстокості, які можуть вас шокувати.
Уранці 8 квітня 2022 року РФ вдарила балістичною ракетою Точка-У по залізничній станції міста Краматорськ. Від початку повномасштабної російсько-української війни вокзал у місті був найбільшим пунктом для евакуації людей із районів ведення бойових дій.
Уночі проти 5 квітня 2022 року російські війська здійснили авіаналіт на шляхопровід поруч зі станцією Барвінкове в Ізюмському районі на Харківщині. Виїзд по залізниці з міст Слов’янськ, Краматорськ і Лиман був перекритим. Три евакуаційні поїзди у Слов’янську та Краматорську виявились заблокованими і пасажирів розмістили на вокзалі Краматорська. Сотні людей перебували на станції у момент атаки. Унаслідок удару загинула 61 людина, а 121 – отримала поранення.
Сьогодні Українська асоціація професійних фотографів публікує фотографії та спогади Анатолія Степанова про наслідки ракетного удару по станції Краматорськ. На прохання автора, текст зберігаємо у авторській редакції.
“Я виходив вже з квартири, щоб їхати в Рубіжне до Нацгвардійців, коли з вулиці пролунав віддалений вибух, після якого почулося часте торохкотіння. Бах, бах, бах - так, ніби десятки баскетбольних м’ячів скачуть по підлозі спортзалу… З балкону на восьмому поверсі було чітко видно хмарки диму, що піднімалися у старому місті. В голові промайнула думка, що прилетіло в районі вокзалу, але в це не хотілося вірити. Вже декілька днів з вокзалу йшли евакуаційні потяги і там завжди було багато людей. Сирена швидко спо
нукала до руху. По дорозі на вокзал стало очевидно, що сталося щось жахливе. З усіх кінців Краматорська, обганяючи одна одну, у бік вокзалу неслись машини швидкої допомоги та евакуаційні військові бусіки.
Ближче до вокзалу сумнівів не залишилося. Люди бігли назустріч цілими сім`ями. На привокзальній площі пожежники гасили палаючі авто, біля проходу на перон складали перших поранених. Здавалося, що тут зібрався весь медичний персонал міста. Військові медики і просто солдати бігли до вокзалу. Невеличкий майданчик біля воріт швидко заповнювався пораненими. Люди стогнали, хтось непритомнів на очах, з перебитих ніг дівчини цабеніла кров і збиралась калюжками на асфальті. Поруч завантажували у швидку літню жінку із закривавленими губами. Військовий медик кричав на шокованих поліцейських. Зойки навколо. Я намагався це все знімати… Просто здійснював механічні дії. Як у мареві піднімав камеру, натискав, опускав, знову піднімав, натискав… На пероні вже не було живих людей. Тільки розкидані речі, перемазані кров`ю, валізи, дитячі іграшки. В очі впала розмазана кривав пляма, ніби велетенським пензлем хтось провів по асфальту. Через колії рятівники виносили тіла на ношах. Хлопчик років десяти на лавочці… З того дня пройшло вже більше ніж півтора роки, але я весь час його згадую. Його обличчя… Підборіддя, губи, а далі просто світла ганчірочка замість обличчя… Мабуть він нічого не відчув, ні болі, ні переляку. Залізо вмить невблаганно обірвало його маленьке життя.
«Пульс, є пульс!» - поліцейський схиляється до літньої жінки. Закинута голова, воскова шкіра… Двоє військових намагаються допомогти йому. «Все!» - коротко, ніби видихає, поліцейський. Всі піднімаються і відходять від неї. Хвилина. Хвилина від надії до вироку.
Поруч жінка стоїть біля мертвих тіл і набирає номер телефона чоловіка. Видно в цьому місці розірвався боєприпас і людей жахливо понівечило. Вона хоче переконатись, що то його тіло, може десь в кишені задзвонить телефон… Вона лише на декілька хвилин відійшла і от таке сталося… Під парканом на лавочці тремтить маленький той-тер`єр. Уламок наскрізь пробив песику верхню щелепу. Перелякані очки, закривавлене хутро. Поруч до невпізнанності понівечене тіло хазяїна. Якась дівчина забирає собаку. Повз тіла ведуть молоду жінку, яка б`ється в істериці.
Поліція вже оговталася від шоку і журналістів починають випроваджувати з перонів. Виходжу на площу перед вокзалом. На клумбі біля ялинок в землю зарився двигун від ракети Точка У. В очі впадає надпис великими білими літерами російською «ЗА ДЕТЕЙ», що видніється на її залишках. Всі потроху оговтуються. Тіла, багато тіл, накритих брезентом, лежать біля вокзалу. Люди, що зібралися для евакуації, тепер розбіглися по прилеглих вулицях і дворах. На вулиці, що веде до вокзалу, бачу на лавочці молоду пару з дитиною. Вони сидять обійнявшись з порожніми поглядами. Вони просто відійшли поїсти…”
Анатолій Степанов – український фотожурналіст, документує війну в Україні з 2014 року.
У 2004 році закінчив курс у школі Віктора Марущенка. Відтоді працював у сфері професійної фотографії як фрілансером, так і штатним фотографом. Працює фотокореспондентом агенції AFP; мав публікації в журналах: National Geographic, Spiegel, Stern, Time та інших.
Фотографував Євромайдан. 1 грудня 2013 року, під час штурму вулиці Банкової, «беркутівці» побили Анатолія: розбили голову, поламали руку, розтрощили техніку[1].
У 2014 році почав фотографувати війну на території Донецької та Луганської областей. Автор фотопроєкту «Незалежні» (м. Чикаго, США), один із операторів фільму «Моя війна. Два життя Василя Сліпака» (2017).
Учасник колективних та персональних фотовиставках в Україні, Німеччині, Франції, США.
Соціальні мережі фотографа:
Instagram
Facebook
Нагадаємо, що Українська асоціація професійних фотографів започаткувала цикл матеріалів, присвячених ключовим подіям російської війни проти України, де публікує спогади та світлини українських документальних фотографів.
Проєкт реалізовується завдяки підтримці ЗМІN.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредактор: В'ячеслав Ратинський
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
UAPP — незалежне обʼєднання професійних українських фотографів, покликане захищати їх інтереси, підтримувати, а також розвивати і популяризувати українську фотографію як важливий елемент національної культури.
Діяльність UAPP охоплює освітні, соціальні, дослідницькі та культурні ініціативами, а також книговидання.
UAPP репрезентує українську професійну фотографію в міжнародному фотографічному співтоваристві та є офіційним членом Федерації європейських фотографів (FEP) — міжнародної організації, яка представляє більше 50 000 професійних фотографів в Європі та інших країнах світу.
.jpg)
.jpg)
%20(1).jpg)
