Збройні сили України відвоювали місто Херсон, райони Херсонської області та частини Миколаївської області у листопаді 2022 року. Події стали результатом південного контрнаступу України, який відбувся завдяки титанічній праці українських військових.
Сьогодні Українська Асоціація професійних фотографів публікує світлини В’ячеслава Ратинського, який знімав артилеристів 43 окремої артилерійської бригади ЗСУ за кілька днів до звільнення Херсона.
За кілька днів до звільнення Херсона я працював із артилеристами 43 окремої артилерійської бригади ЗСУ. Ми тоді ще не розуміли, що Херсон ось-ось буде звільнений. Разом із колегою ми провели 5 днів у селі, де базувались екіпажі двох гігантських самохідних артилерійських установок 2С7 «Піон». Вони стояли в селі Нововоскресенське неподалік лінії фронту в Херсонській області – близько 15-20 кілометрів. Ми спали разом з бійцями в сільській хаті, їли разом, грали в нарди та виїжджали на бойову роботу.
До слова, САУ 2С7 «Піон» – це та зброя, яку описують словами «най» і «аж». Найбільша та надвидовищна машина серед наявних в Збройних силах України. Екіпаж однієї машини складається аж із 9 осіб. Снаряд «Піона» має найбільший калібр серед наявний в українському війську – 203 мм, його вага – 110 кг. Щоб зарядити такий снаряд, треба чотири людини. Максимальна дальність пострілу до 50 км. Сама САУ має розмір доброї сільської хати. Коли їдеш верхи на цьому монстрі, трясеться земля, мешканці села вибігають з хат, аби подивитись, а військові, яких зустрічаєш по дорозі, підстрибують і махають наче діти. Словом, виняткова техніка.
Горизонт палав на 180 градусів навколо села через активний наступ ЗСУ. Ми тоді ще не знали, що йдеться про прорив лінії фронту і про те, що Херсон та весь правий берег Херсонщини за лічені дні буде звільнений. Дехто з бійців припускав, що такий активний фронт – це артилерійська підготовка зі сторони ворога, українська армія відступає, а деякі села уже забрані росіянами і ось-ось вони підуть у контрнаступ. У колективі завжди знайдеться песиміст. Проте виявилось зовсім навпаки.
У перший вечір ми допізна спілкувались з військовими, слухали їхні історії. Тоді я довго говорив із Рибою (навідник Михайло Рибіцький), він розповідав про своє життя, про спорт, про свою сім’ю, за якою страшенно сумує, та про роботу в Антикорупційному суді.
Уже за кілька місяців Михайло та його побратими загинуть під час роботи на Вугледарському напрямку – по їх машині прилетить снаряд. Спокійного сну цим чудовим людям та відважним воїнам.
Ввечері перед виїздом один боєць описував мені минулий виїзд, пояснював, що одразу ж після стрільби, по місцю, звідки велась робота, прилетіли касетні снаряди. Якби вони не встигли «зробити ноги», нікого б не лишилось у живих. Цю історію я мимоволі тримав в голові під час бойових виїздів.
В першу ж ніч нас розбудили: «Бойовий виїзд, ви з нами?». Звісно, ми поїхали. Залізли на броню разом із цілим екіпажем. Я на одну машину, мій колега на іншу. На вулиці темно, хоч виколи око. Все в ту ніч було якось не так. Ми довго їхали на позиції, а коли нарешті доїхали та чекали на координати, під’їхав невідомий автомобіль та став світити на наші машини. Виявилось, що це піхотинці з позицій неподалік. Вони були не раді нашій присутності, бо після стрільби ІПіона» по ним починає летіти усе. Найстрашніше – це касетні снаряди.
Тоді була дуже темна ніч, я все не міг зрозуміти, які налаштування виставити на камері, щоб у потрібний спосіб зловити спалах пострілу. І раптом – БАБАХ! Вистрелила перша машина і швиденько поїхала.
Наша машина все не стріляла, у механізмі щось заклякло, бійці дуже гучно кричали один на одного і смикали за мотузку для пострілу. Це повторювалось досить довго. Поруч зі мною нервово курили заряджаючі. В цей момент я згадав історію про касетні снаряди. Я став оглядати місцевість, шукати ямку, куди можна буде пірнути у випадку обстрілу. А хлопці все не могли вистрелити. Це тривало вічність. БАБАХ! Я не встиг і камери підняти, як мене заганяли назад на машину. Всі їхали понурі та стурбовані. Я теж. Я не зняв постріл.
Під час сніданку всі емоційно обговорювали минулу ніч, а потім хлопці пішли шукати причину поломки. Ми з колегою пішли із ними.
Поки чоловіки ремонтували САУ, на горизонті пролітав вертоліт, а у мене був лише 35 міліметровий об’єктив. Тож я вирішив повернутись до хати, щоб взяти додатковий об’єктив. Поки були вдома, ми почули дуже гучний вибух десь поруч. Раптом всі зірвались на ноги та вибігли на вулицю. «Це приліт, це приліт! – кричали військові. – Мабуть, по машині, там же пацани».
Через короткий час прибіг Риба та його побратим, з яким вони ремонтували САУ. Вони гучно реготали та повторювали: «Це ланцет! Це ланцет, блядь! Не попав, сука!».
«Капа» – командир, який мав славу надзвичайно досвідченого та талановитого артилериста. Він був професійним військовим, закінчив військову академію, а в армії мало не з дитинства. Також Капа відомий як ловелас та колекціонер дівочих сердець.
9 листопада – останній день нашого перебування із хлопцями. Тоді всі були в хорошому гуморі, чекали на нове завдання та координати цілей.
«Док! Док! Дзвони Насті!», – сказав Капа, сидячи на капоті свого командирського позашляховика. Військовий із позивним «Док» ліниво вийняв телефон із кишені, набрав якийсь номер та передав телефон Капі.
«Альо, Настя, хочеш стрельнуть? Ну якщо хочеш, то поїхали постріляємо. Ну як з чого, з «Піона». Приходь – поговоримо», – Капа закінчив діалог з Настею.
Через декілька хвилин прийшла молода дівчина, яка служить в іншому підрозділі, який також дислокувався в Нововоскресенському. Дівчину не довелось довго переконувати і, як тільки надійшли координати, ми пострибали на Піони та помчали до позицій. Капа, Настя і Док поїхали командирським Ніссаном.
Після стрільби ми повернулись на базу, запаркували Піони та Капа вирішив провести для Насті посвяту в артилеристи. Кіптявою із гільзи намазали дівчині обличчя, а самою гільзою вдарили по «м’якому» місцю. У хорошому настрої ми попрощались із хлопцями та поїхали.
Уже через два дні почали надходити новини про звільнення Херсона. На той момент ми були одними з небагатьох фоторепортерів, які працювали на цьому напрямку. Eсі міжнародні новини про успіхи ЗСУ на цьому напрямку, включно із топовими The New York Times, Washington post, The Times та ін., зображували саме нашими фотографіями, зокрема де Настя стріляє із величезної гармати.
В’ячеслав Ратинський – український репортер і документальний фотограф. Народився у місті Житомир. Останні 9 років живе та працює у Києві. Випускник факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка.Публікувався у багатьох українських виданнях (Українська правда, Громадське, Новое время, Фокус, Forbes, Український тиждень, Reporters та інших), а також у низці зарубіжних видань (Time, The Guardian, The Wall Street journal, The Washington post, The Telegraph, Daily Mail, The New York Times, El Pais, Radio Freedom Europe, BBC, Reuters, Der Spiegel).
Соціальні мережі фотографа: Facebook, Instagram
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катерина Москалюк
Більд-редактор: В'ячеслав Ратинський
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
Читайте також: Зворотній відлік у майбутнє. Світлини Євгенія Завгороднього та Андрія Дубчака зі звільненого Херсона
Проєкт реалізується завдяки підтримці ЗМІN.
Збройні сили України відвоювали місто Херсон, райони Херсонської області та частини Миколаївської області у листопаді 2022 року. Події стали результатом південного контрнаступу України, який відбувся завдяки титанічній праці українських військових.
Сьогодні Українська Асоціація професійних фотографів публікує світлини В’ячеслава Ратинського, який знімав артилеристів 43 окремої артилерійської бригади ЗСУ за кілька днів до звільнення Херсона.
За кілька днів до звільнення Херсона я працював із артилеристами 43 окремої артилерійської бригади ЗСУ. Ми тоді ще не розуміли, що Херсон ось-ось буде звільнений. Разом із колегою ми провели 5 днів у селі, де базувались екіпажі двох гігантських самохідних артилерійських установок 2С7 «Піон». Вони стояли в селі Нововоскресенське неподалік лінії фронту в Херсонській області – близько 15-20 кілометрів. Ми спали разом з бійцями в сільській хаті, їли разом, грали в нарди та виїжджали на бойову роботу.
До слова, САУ 2С7 «Піон» – це та зброя, яку описують словами «най» і «аж». Найбільша та надвидовищна машина серед наявних в Збройних силах України. Екіпаж однієї машини складається аж із 9 осіб. Снаряд «Піона» має найбільший калібр серед наявний в українському війську – 203 мм, його вага – 110 кг. Щоб зарядити такий снаряд, треба чотири людини. Максимальна дальність пострілу до 50 км. Сама САУ має розмір доброї сільської хати. Коли їдеш верхи на цьому монстрі, трясеться земля, мешканці села вибігають з хат, аби подивитись, а військові, яких зустрічаєш по дорозі, підстрибують і махають наче діти. Словом, виняткова техніка.
Горизонт палав на 180 градусів навколо села через активний наступ ЗСУ. Ми тоді ще не знали, що йдеться про прорив лінії фронту і про те, що Херсон та весь правий берег Херсонщини за лічені дні буде звільнений. Дехто з бійців припускав, що такий активний фронт – це артилерійська підготовка зі сторони ворога, українська армія відступає, а деякі села уже забрані росіянами і ось-ось вони підуть у контрнаступ. У колективі завжди знайдеться песиміст. Проте виявилось зовсім навпаки.
У перший вечір ми допізна спілкувались з військовими, слухали їхні історії. Тоді я довго говорив із Рибою (навідник Михайло Рибіцький), він розповідав про своє життя, про спорт, про свою сім’ю, за якою страшенно сумує, та про роботу в Антикорупційному суді.
Уже за кілька місяців Михайло та його побратими загинуть під час роботи на Вугледарському напрямку – по їх машині прилетить снаряд. Спокійного сну цим чудовим людям та відважним воїнам.
Ввечері перед виїздом один боєць описував мені минулий виїзд, пояснював, що одразу ж після стрільби, по місцю, звідки велась робота, прилетіли касетні снаряди. Якби вони не встигли «зробити ноги», нікого б не лишилось у живих. Цю історію я мимоволі тримав в голові під час бойових виїздів.
В першу ж ніч нас розбудили: «Бойовий виїзд, ви з нами?». Звісно, ми поїхали. Залізли на броню разом із цілим екіпажем. Я на одну машину, мій колега на іншу. На вулиці темно, хоч виколи око. Все в ту ніч було якось не так. Ми довго їхали на позиції, а коли нарешті доїхали та чекали на координати, під’їхав невідомий автомобіль та став світити на наші машини. Виявилось, що це піхотинці з позицій неподалік. Вони були не раді нашій присутності, бо після стрільби ІПіона» по ним починає летіти усе. Найстрашніше – це касетні снаряди.
Тоді була дуже темна ніч, я все не міг зрозуміти, які налаштування виставити на камері, щоб у потрібний спосіб зловити спалах пострілу. І раптом – БАБАХ! Вистрелила перша машина і швиденько поїхала.
Наша машина все не стріляла, у механізмі щось заклякло, бійці дуже гучно кричали один на одного і смикали за мотузку для пострілу. Це повторювалось досить довго. Поруч зі мною нервово курили заряджаючі. В цей момент я згадав історію про касетні снаряди. Я став оглядати місцевість, шукати ямку, куди можна буде пірнути у випадку обстрілу. А хлопці все не могли вистрелити. Це тривало вічність. БАБАХ! Я не встиг і камери підняти, як мене заганяли назад на машину. Всі їхали понурі та стурбовані. Я теж. Я не зняв постріл.
Під час сніданку всі емоційно обговорювали минулу ніч, а потім хлопці пішли шукати причину поломки. Ми з колегою пішли із ними.
Поки чоловіки ремонтували САУ, на горизонті пролітав вертоліт, а у мене був лише 35 міліметровий об’єктив. Тож я вирішив повернутись до хати, щоб взяти додатковий об’єктив. Поки були вдома, ми почули дуже гучний вибух десь поруч. Раптом всі зірвались на ноги та вибігли на вулицю. «Це приліт, це приліт! – кричали військові. – Мабуть, по машині, там же пацани».
Через короткий час прибіг Риба та його побратим, з яким вони ремонтували САУ. Вони гучно реготали та повторювали: «Це ланцет! Це ланцет, блядь! Не попав, сука!».
«Капа» – командир, який мав славу надзвичайно досвідченого та талановитого артилериста. Він був професійним військовим, закінчив військову академію, а в армії мало не з дитинства. Також Капа відомий як ловелас та колекціонер дівочих сердець.
9 листопада – останній день нашого перебування із хлопцями. Тоді всі були в хорошому гуморі, чекали на нове завдання та координати цілей.
«Док! Док! Дзвони Насті!», – сказав Капа, сидячи на капоті свого командирського позашляховика. Військовий із позивним «Док» ліниво вийняв телефон із кишені, набрав якийсь номер та передав телефон Капі.
«Альо, Настя, хочеш стрельнуть? Ну якщо хочеш, то поїхали постріляємо. Ну як з чого, з «Піона». Приходь – поговоримо», – Капа закінчив діалог з Настею.
Через декілька хвилин прийшла молода дівчина, яка служить в іншому підрозділі, який також дислокувався в Нововоскресенському. Дівчину не довелось довго переконувати і, як тільки надійшли координати, ми пострибали на Піони та помчали до позицій. Капа, Настя і Док поїхали командирським Ніссаном.
Після стрільби ми повернулись на базу, запаркували Піони та Капа вирішив провести для Насті посвяту в артилеристи. Кіптявою із гільзи намазали дівчині обличчя, а самою гільзою вдарили по «м’якому» місцю. У хорошому настрої ми попрощались із хлопцями та поїхали.
Уже через два дні почали надходити новини про звільнення Херсона. На той момент ми були одними з небагатьох фоторепортерів, які працювали на цьому напрямку. Eсі міжнародні новини про успіхи ЗСУ на цьому напрямку, включно із топовими The New York Times, Washington post, The Times та ін., зображували саме нашими фотографіями, зокрема де Настя стріляє із величезної гармати.
В’ячеслав Ратинський – український репортер і документальний фотограф. Народився у місті Житомир. Останні 9 років живе та працює у Києві. Випускник факультету журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка.Публікувався у багатьох українських виданнях (Українська правда, Громадське, Новое время, Фокус, Forbes, Український тиждень, Reporters та інших), а також у низці зарубіжних видань (Time, The Guardian, The Wall Street journal, The Washington post, The Telegraph, Daily Mail, The New York Times, El Pais, Radio Freedom Europe, BBC, Reuters, Der Spiegel).
Соціальні мережі фотографа: Facebook, Instagram
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катерина Москалюк
Більд-редактор: В'ячеслав Ратинський
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
Читайте також: Зворотній відлік у майбутнє. Світлини Євгенія Завгороднього та Андрія Дубчака зі звільненого Херсона
Проєкт реалізується завдяки підтримці ЗМІN.
UAPP — незалежне обʼєднання професійних українських фотографів, покликане захищати їх інтереси, підтримувати, а також розвивати і популяризувати українську фотографію як важливий елемент національної культури.
Діяльність UAPP охоплює освітні, соціальні, дослідницькі та культурні ініціативами, а також книговидання.
UAPP репрезентує українську професійну фотографію в міжнародному фотографічному співтоваристві та є офіційним членом Федерації європейських фотографів (FEP) — міжнародної організації, яка представляє більше 50 000 професійних фотографів в Європі та інших країнах світу.
.jpg)
.jpg)
