Український фотограф Максим Дондюк знімає війну з 2014 року. Він побував у найгарячіших точках, зокрема в Іловайському котлі. На початку повномасштабної війни документував бої на Київщині, а його світлини публікують провідні видання світу. Максим Дондюк працює над довготривалими авторськими проєктами, які є особистими рефлексіями на війну в Україні. Максим розповів про створення світлин із нової «Білої серії», про пошук власної візуальної мови та чому кожен його кадр — це спроба передати ненависть до війни.
— У своїх авторських проєктах, зокрема в «Білій серії», ви показуєте війну через пейзаж. Чому саме такий жанр?
— Я фотографую війну в Україні з 2014 року. Після року зйомок активних бойових дій я вирішив зробити паузу. У 2017 році поїхав колишньою лінією розмежування, де бачив війну, кров та вбивства, де бачив зруйновані будинки та землю, за кожен метр якої воювали. Їздив по цій лінії від Азовського моря до російського кордону декілька разів. Уся ця територія, окрім невеликого шматка біля Нью-Йорку, зараз, на жаль, окупована російськими військами.
Коли приїхав, то усі ці місця виявились нікому не потрібними, вони були спустошені. Натомість поруч були вже якісь відбудовані доми, магазини, блок-пости. Мені це нагадало стан, який був у мене й тих людей, які повернулися з війни. Стан внутрішньої порожнечі, коли ти приїжджаєш з фронту і тебе ніхто не розуміє. Ти запитуєш себе, чому тут досі корупція, або чому тут всі п’ють вино, коли там досі вбивають. Виникає розпач, а також непорозуміння з родичами та друзями.
У 2017 році я зняв серію «Між життям та смертю», де показував наслідки війни через пейзаж. До війни я також використовував ландшафтну фотографію, наприклад у серії про Чорнобиль. Для мене це зручний формат, можливість більш мистецького підходу до фотографії. Я дуже втомився від того, що робив на початку свого творчого шляху, коли працював більше з людьми. Щоправда, повномасштабна війна знову повернула мене назад — перший рік я активно працював із військовими, документував події, співпрацював із журналами. Коли у твій дім приходить війна, тобі вже не до мистецтва. Хтось бере зброю, а хтось камеру і робить все, що можна. Військові борються з російськими солдатами, а для мене це була війна з російською пропагандою.
У якийсь момент зрозумів, що дуже втомився від всього, що роблю на фронті. Ставало все складніше отримати доступ до зйомок бойових дій. Я повернувся до ландшафтної фотографії. Останні дві зими я провів у Донецькій, Харківській та Херсонській областях. Після проєкту про Чорнобильську зону відчуження, я, можна сказати, freak-out щодо мап. Влітку позначив на карті цікаві для мене об’єкти, а взимку виїжджав на зйомку.
Я жив в Ізюмі, Краматорську, за можливості їздив на передову, проте більшість часу чекав на потрібну мені погоду для зйомки «Білої серії». Мені потрібно було декілька сантиметрів снігу, іній, щоб не було сонця. Не так часто в нас усі ці параметри збігаються. Тому я знімав деякі об’єкти по десять, по двадцять разів. Я просто брав машину, їхав у поля, знаючи, що всі вони — заміновані. Намагався ходити стежками, якщо їх помічав. Коли не було погоди, шукав нові потенційно цікаві локації для зйомок. Такий скрупульозний ландшафтний підхід до фото. Для мене це також медитативний підхід, коли я був сам серед поля, зими та морозу, така своєрідна розмова із собою. Для мене ця серія дуже приватна.
«Біла серія» про те, що станеться з людством, якщо ми не припинимо воювати. Вона для мене просто показує, як може виглядати наша планета, якщо ми одне одного повбиваємо через територію, ресурси чи релігію. Це проблема не лише України та Росії, це глобальна проблема людства, тому що ми не можемо зупинитись, не можемо не воювати. Моя нова серія про ненависть до всього, що пов’язане із війною. Війна породжує агресію, вона руйнує життя, природу, техніку.
— Наскільки пов’язані між собою ваші проєкти «Між життям та смертю» і «Біла серія». Чи один є продовженням іншого?
— Відокремити ці дві серії фотографій дуже тяжко. Зрештою, мій проєкт про Чорнобиль також створений за аналогічним підходом. Використав візуальні мови, які дуже перетинаються. Вони наче близнюки. Проте «Біла серія» відрізняється, вона глибша, потужніша, використовую середній формат для зйомок. Ідея зародилась у 2017 році, коли вперше поїхав по місцях, де був у 2014 році разом із військовими. У мене були психологічні проблеми й мені було необхідно повернутись туди, побачити все знову та відрефлексувати події війни.
Проєкти «Між життям та смертю» та «Біла серія» — пов’язані. Проте для зйомок «Білої серії» я використовую середній формат, щоб фотографії можна було роздрукувати розміром три-чотири метри. Бачу цей проєкт для виставок у галереях. Уявіть, заходите в простір і помічаєте такий цікавий ландшафт. Спочатку здається, що це щось красиве, а насправді це наша спотворена естетика. Тому що візуальне мистецтво часто базується на стражданнях, війнах чи релігійних розп’яттях. Коли підходите ближче і ближче до фотографії, то вже бачите руйнування та шрами, які залишає війна.
Упевнений, що люди, які живуть за кордоном і мають зовсім інші проблеми, можливо, і не зрозуміють фотографії «Білої серії». Фотографії будуть ближчі для тих, хто знає, що таке війна та спустошення. Ця серія, мабуть, більше про мене та мій внутрішній світогляд, як сприймаю те, що залишає по собі війна.
— Чому на ваших знімках із «Білої серії» зовсім немає людей?
— Коли знімав серію «Між життям та смертю», мені було дуже важливо передати пустоту, яку відчував сам і яку відчували багато з хлопців, які поверталися з фронту. Коли ти приїжджаєш додому, і в тебе закінчується сенс життя, немає розуміння, що робити далі. Багато військових знову повертаються на фронт, тому що не можуть знайти роботу, їх не розуміють сім’я та друзі. Якщо у військового ПТСР, йому дуже-дуже тяжко всередині.
У 2017 році я намагався візуально зобразити порожнечу, котра була в мені. Я не міг повертатися на фронт і знову знімати, тому поїхав по цій лінії розмежування. Для мене це була терапія через мистецтво. Тоді війна продовжувалась, проте лінія фронту не рухалась, і все наче заморозилось. Зараз, у «Білій серії», ідея інша, оскільки ведуться активні бойові дії. Зараз мені важливо показати, що залишиться після людства. Якщо ми не перестанемо воювати, буде ядерна зима і все вкриється снігом, усе замерзне. Залишаться подекуди зруйновані будинки та заіржавілі танки.
Війна не приносить нічого хорошого. Я просто не вірю, що війна буває хоч з якимось добрим наміром, що війна ведеться за релігію, націю, чи ще якісь ідеали. Людське життя важливіше, ніж клаптик землі. Для мене дуже болюча тема, коли чую, що потрібно воювати, воювати і звільняти усе. Я хотів би знати, скільки хлопців та дівчат повинні ще загинути за це. Наскільки важко і болісно це буде для нашої країни. Наскільки взагалі війна руйнівна для будь-якої країни.
Я знімав війну лише в Україні. Я не воєнний фотограф, який мандрує в інші країни. Мені це не цікаво. Сприймаю війну як людина, як українець, якому це сталося. Я взяв камеру не тому, що вирішив знімати війну, а тому, що ця клята війна прийшла в нашу країну. Я такий ідеаліст-гуманіст і мені це все дуже тяжко.
Світлинами з «Білої серії» намагаюсь показати, що може статися з нашим світом. Ми всі опинимось у руїнах. Таких речей, які зараз фотографую в Україні, багато і в інших країнах, наприклад Афганістані, Чечні. Я не можу зрозуміти сенсу в діях цих країн, які розпочинають війни, таких як РФ, Сполучені Штати та інших. Коли вони приходять на чужу землю і їм щось потрібно. Я не можу знайти відповіді. Натомість я ходив замінованими полями місяцями й просто знімав. Хтось колекціонує різні предмети, хтось — враження. Я ж колекціонував, збирав на білому фоні, закинути речі, які колись були важливими. Танк був важливим, у ньому хтось сидів, цей будинок був важливим, там жили люди. Зараз усе зруйноване та спустошене, як вся наша країна.
— Ідея створити «Білу серію» виникла як наслідок тривалих зйомок війни? Як і коли ви задумували її візуальну мову?
— У даному випадку я усе вирішив ще перед зйомкою. Мені потрібно було купити спеціальну техніку для фотографування панорам, навчитись нею правильно користуватись. Канадський фотограф Едвард Буртинський працює в такому стилі. Він мені допомагав робити панорами, а зараз дуже підтримує мій проєкт.
Усі фотографії серії вирішив робити повністю оригінальними, без значного постпродакшену. Траплялось, що приїжджав удвадцяте до монумента в Ізюмі, а там все одно недостатньо туману, чи сонце виглянуло з-за хмари. І я просто стояв, і не міг зробити фотографію. Глядач бачить один білий кадр. Для нього це виглядає так, наче хтось їхав у автомобілі, зняв фото і поїхав далі. Натомість я два роки до цього знімка робив карту, дві зими жив на Донеччині, проїхав багато кілометрів, щоб спіймати декілька хвилин потрібної мені погоди. Якщо траплялись відповідні умови, я швидко їздив на машині одразу на декілька об’єктів.
— У проєкті «Між життям та смертю», окрім фото, ви додаєте цитати із «Дао Де Цзін. Книга шляху та гідності» Лао-цзи. Чому саме ця книга?
— Після 2014 року я намагався знайти рівновагу в собі. Спочатку шукав способи у західній філософії, деякий час жив у Європі. Потім зрозумів, що мій спосіб мислення та сприйняття світу тяжіє до східного. До 2021 року я багато подорожував по Азії. Мені імпонують даосизм та буддизм, я багато читав відповідної літератури, декілька разів поринав у медитативні практики у храмах.
Мені дуже подобається Лао-цзи, зокрема його книга «Дао Де Цзін». Просто вибрав ті цитати, які найкраще відображають моє ставлення до війни. Лао-цзи пише дуже потужні речі. Наприклад, він говорить про дві країни, які воювали, і одна з них перемогла. Армія, котра вбила тисячі людей, не повинна святкувати, влаштовувати паради чи пити вино. День завершення війни — траурний, оскільки ніхто не може насолоджуватись тим, що хтось вбитий. Навіть незважаючи на те, що вбиті — це вороги. Я іноді шокований, коли бачу в Україні в ресторанах людей, які за сніданком дивляться відео з дронів, як когось вбивають, і відзначають це «смайликом». Найлегше говорити про патріотизм за вечерею у безпечному місці. Я бачив війну, я був двічі поранений, провів багато часу з військовими, але досі не розумію, як можна насолоджуватись вбивством, навіть ворогів.
Можу зрозуміти, коли це трапляється із військовими. Проте мені дивно, коли бачу стільки ненависті у цивільних, які не мають жодного досвіду на фронті. Вони наче прийшли в театр чи кіно. Що це взагалі за ідея, дивитись, як якогось вбивають. Я бачив на фронті більше поваги до ворогів, ніж у віддалених від лінії зіткнень містах. Це просто безглуздя. Я говорю також про повагу, яка часто існує на фронті між військовими по різні боки, навіть враховуючи факт, що вони воюють.
Ненависть та агресія руйнує нас зсередини, випалює нас. Ми почнемо знищувати не лише наших ворогів, але і сім’ю, друзів, зрештою, нашу державу. Коли нами заволодіє ненависть, ми не зможемо просто зупинитися після завершення війни. Ми почнемо шукати нових ворогів, але цього разу серед наших родин, знайомих, усередині нашої країни.
Я намагався донести посил знімків, доповнивши їх виразами Лао-цзи. Бо хто надаватиме сенс моїм словам. Я додав цитати із книги «Дао Де Цзін. Книга шляху та гідності», де Лао-цзи розповідає про війну та про те, як потрібно воювати, коли тобі довелось це робити, коли ворог прийшов у твою країну. Перш за все, людина повинна залишатися гуманістом, навіть під час війни. Зберігати людяність, а не ставати звіром.
— У передмові до вашої виставки «Сучасний український ландшафт» у львівській «Я Галереї», куратор Павло Гудімов пише, що тиша війни є страшнішою від активних дій. Наскільки ви погоджуєтесь із цим висловом?
— Погоджуюсь на сто відсотків. Якщо запитати у хлопців на передку, що для них найгірше, вони скажуть, що тиша. Якщо запитати у штурмовика, що для нього найстрашніше, він скаже, що це невідомість по дорозі на бойові позиції. На воєнних фотографіях та відео ми часто бачимо екшен. Утім це лише десять відсотків війни, решта дев’яносто — це тиша та очікування. Коли їдеш по дорозі, а назустріч тобі не трапляється жодної машини, підсвідомо починаєш хвилюватися, не розумієш, що могло трапитись. Для мене під час зйомок на фронті також найгіршою була тиша. Коли ти чуєш прильоти та постріли, то розумієш, звідки очікувати небезпеку, отримуєш визначеність. Натомість тиша дуже важка. Навіть у місті, після сигналу повітряної тривоги, починаєш жити з думкою, що цього разу можеш загинути саме ти. Очікування й тиша є найгіршими під час війни.
Мої фотографії із «Білої серії» — це не намагання передати тишу, а спроба передати свій внутрішній стан. Мистецтво для мене — це не лише засіб самовираження, а й інструмент для глибокого аналізу та рефлексії. Я прагну створити простір для споглядання, де глядачі стикаються зі складними питаннями, досліджують свої почуття, переосмислюють свої стосунки зі світом та історією; сподіваюсь викликати емоційний та інтелектуальний відгук, надихаючи на глибше розуміння й усвідомлення.
— Світлини «Білої серії» візуально привабливі та красиві. Наскільки фотографія про війну може бути естетичною?
— Якщо людині показувати війну так, як показує вебкамера, демонструвати тіла та «м’ясо», це ніхто не буде дивитись. Потрібно працювати зі свідомістю глядача, адже у всіх є певне візуальне сприйняття, яке базується на мистецтві, живописі. Потрібно заманити глядача у цю пастку, щоб він відкрив, роздивився і потім його свідомість відчула цей хорор війни. У «Білій серії» я використовую цю візуальну естетику, щоб люди підходили ближче та відчували емоції. Люди часто мене запитують, чому мої фотографії такі естетичні та красиві. Завжди запитую їх у відповідь, чому вони це сприймають як щось красиве. Чому фотографії тіл загиблих людей, зруйнованих будинків та понівечених танків можна називати привабливими. Можливо, це проблема всього людства, що ми, дивлячись на зображення страждань, вбивств і війни, сприймаємо їх естетичними. Митці розуміють ці речі та використовують їх для спілкування зі своєю аудиторією. Про цю проблему Сьюзен Зонтаґ багато пише у своїй книзі «Спостереження за болем інших».
— Фотографування війни для вас — це документування та інформування, чи все ж таки мистецтво й естетика?
— Коли розпочалась війна у 2014 році, а потім повномасштабна війна у 2022 році, то спочатку я все ж таки документував події. Утім я завжди намагаюсь паралельно шукати речі, які зможу використовувати для виставок чи як ідею для авторського проєкту. Тому що фотографії поточних подій для журналів можуть друкуватися як міжнародна пропаганда. Однак я не з тих фотографів, які використовують ті самі фотографії одночасно і для публікацій, і для виставок, і для книжок. Коли роблю історії для друку в медіа, водночас намагаюсь створювати для себе кадри іншою візуальною мовою. Інколи намагаюсь поєднувати, проте часто це просто неможливо. Щоб зробити кадр, який мені подобається, інколи доводиться витрачати декілька тижнів, шукати локацію та чекати потрібний момент.
У мене такий підхід до роботи, тому я не вважаю себе фотожурналістом. Якщо не буде доброго світла, вдалої композиції та потрібного поєднання кольорів, я не робитиму фотографію. Або зроблю її машинально і потім не буду ніде її використовувати. Для мене бекграунд, фон фотографії інколи важливіший за те, що на ньому трапилося. Фотожурналісти стежать за об’єктом у кадрі, а тло у них — випадкове. Я обираю фон і чекаю, коли на ньому щось трапиться.
Коли працював над «Білою серією», в якийсь момент зрозумів, що я цілий тиждень знімаю один і той самий танк. В мене вже двісті фотографій цього танка. Іноді зациклюєшся на чомусь, навіть не усвідомлюючи цього. Багато молодих журналістів знімають роботу артилерії, мінометів, ловлять «трубу з вогнем», тобто момент, коли вилітає снаряд. Вони часто не розуміють, що на такі одноманітні за композицією, світлом та сюжетом фотографії вже неможливо дивитися. Потрібно шукати свою мову, себе та свій стиль.
Звісно, неможливо не повторювати себе самого. Зараз я припинив фотографувати якісь військові речі, тому що вже два роки роблю ту саму фотографію, але з різних ракурсів. Таке трапляється у всіх. У такий момент важливо зробити паузу, дистанціюватися, переглянути увесь свій фотоархів, та, якщо є можливість, зробити виставку або книгу.
— Ви фотографували багато подій на початку повномасштабної війни. Розкажіть, будь ласка, про фотографію з обкладинки журналу Time!
— Насправді я не дуже люблю цю фотографію. Однак розумію, чому вона стала обкладинкою журналу. На той момент це було важливо для України, обкладинка привернула до нас увагу.
Я співпрацював із різними журналами з 2014 року, редактори знали мої роботи. На початку 2022 року для мене це був єдиний шлях продовжувати працювати, оскільки фотографувати війну — це дорого. Потрібно знайти місце, де жити, машину, щоб мати змогу їздити в Харків, Запоріжжя, Київ та інші міста. Міжнародні журнали були для мене фінансовою опорою. Усі журнали, з якими співпрацював, — тижневики, мені не потрібно було надсилати фотографії щодня. В мене було багато вільного часу для власних зйомок. Перші чотири місяці я працював сам, без журналістів. У мене була свобода руху та вибору тем. Я поважаю журналістів, якщо вони поважають мою роботу. Я готовий його чекати три години на інтерв’ю, якщо він потім чекатиме мене, коли працюватиму в окопі. Проте якщо журналіст очікує від мене лише зйомки його інтерв’ю в кав’ярнях, ми точно не спрацюємось.
— Повномасштабну війну в Україні знімає дуже багато фотографів, як українських, так і іноземних. Протягом цих двох з половиною років уже сформувалось багато фотографічних штампів та шаблонів. Які, на вашу думку, теми й аспекти війни ще недостатньо зняті? Наскільки складно в галузі фотографії сьогодні створити щось абсолютно нове?
— Ця проблема — глобальна. У 2014 році було те саме. Багато сучасних фотографів цього не пам’ятають, бо в той час ще не займались фотографією. Було лише декілька документальних фотографів, які працювали до війни і, коли розпочались бойові дії, продовжили знімати. Водночас з’явився великий пласт молодих фотографів, які почали працювати для міжнародних новинних агенцій або ж фіксерами для іноземних журналістів та фотографів. Вони ніколи не чули про документальну фотографію чи про фотожурналістку. У 2015 році дев’яносто відсотків цих фотографів зникли. Вони пішли заробляти кошти в гейм-дизайн або ж в айті. Зараз ситуація така ж сама.
Дуже складно сформувати свою власну візуальну мову, коли ти працюєш в інформаційній агенції й повинен кожного дня знімати події та новини. Щось бахнуло і ти одразу туди біжиш. Коли у тебе є лише дві години або п’ять хвилин на зйомку фотографій. Я не дуже вірю, що за таких умов можна виробити власний стиль. Коли фотографи біжать за об’єктом, знімають усе серійною зйомкою, а потім з п’яти тисяч світлин обирають найкраще для агенції. Я не критикую — це робота. Водночас багато фотографів щось роблять за свої кошти, багато їздять, щось шукають і документують. У них може сформуватись власна естетика зйомок та стиль.
Фоторедактор журналу Stern якось сказав мені: «Макс, найлегше, що можна знімати — це війна. Тобі тільки треба мати сталеві яйця». А якщо відправити фотографа у місце, де нічого не відбувається, він нічого не зможе зняти. Він звик фотографувати активні дії на війні, де перебуваєш наче у кіно. Я також через це пройшов. Це нормально. Перший рік ти можеш «молотити», а потім приходить усвідомлення і ти починаєш бачити інші проєкти.
Більшість фотографів, які зараз документують війну, також скоро підуть в іншу професію, яка приноситиме більше коштів. Професія потихеньку відмирає, і лише новинні агенції ще щось платять за знімки. Журнали, з якими я багато співпрацював, наприклад The New Yorker, Time, Stern, Der Spiegel та інші, кожного року урізають бюджет. Протягом року ти можеш отримати від них максимум два замовлення на зйомку. Багато документалістів змінюють роботу.
Існують фотофестивалі в місті Арль — Recontres d'Arles, та у місті Перпіньян — Visa pour l'Image. Обидва фестивалі — документальні, проте це наче два різні полюси. Я був і там, і там. В Перпіньяні фотографи спілкуються про те, хто з них більше днів провів у окопах чи хто більше разів потрапляв під обстріли. Натомість в місті Арль про війну розповідають зовсім з іншої перспективи — я говорю про мистецтво документування. Коли ти працюєш з журналістикою, але це все одно залишається мистецтвом. На фестивалі Recontres d'Arles більше говорять про внутрішній світ, а не лише констатують факти. Фотографії не лише про те, що трапилось чи відбулось, там автори використовують медіум фотографії, щоб донести якусь свою візуальну концепцію або смартконцепцію.
Потрібно знати ці речі, щоб не повторювати когось іншого. Важливо розбиратись у сучасній фотографії, читати критику. Насправді дуже мало фотографів, котрі читають. Я спілкувався з багатьма молодими фотографами, і всі вони для натхнення лише дивляться фотографії колег. А у чому сенс? Дивитися інших фотографів, щоб їх повторювати? Якщо хочеться когось повторювати, варто переглядати фільми Андрія Тарковського чи Теодора Ангелопулоса, читати критику чи філософію мистецтва. Такий підхід дасть набагато більше ідей, аніж перегляд топових фотографій у добірках журналу Time чи агенції Associated Press.
— Розкажіть, будь ласка, а що надихає вас? Які книги любите читати, які фільми дивитесь?
— Мене захоплює східна філософія. Я, мабуть, перечитав уже все що можна на цю тематику. Читаю також західних філософів. Читаю критику й теорію фотографії, літературу про розвиток візуального мистецтва. Можу сказати, що я такий книжковий черв’як. Якщо мені запропонують піти на вечірку чи на пляж, то я краще залишусь вдома із книжкою. Я не п’ю алкоголю, не п’ю каву, мало спілкуюся з іншими, у мене небагато друзів в Україні. Мені ближче бути вдома з дружиною, з близьким колом друзів.
Найкращий режисер для мене — це Теодор Ангелопулос. Він порушував багато складних тем. Його фільми про греків та їхню культуру. Особливо раджу подивитись історичну драму «Трилогія. Луг, що плаче». У ній йдеться про історію Греції на прикладі однієї родини, яка повертається після громадянської війни з Одеси в Грецію. Фільм залишає багато вражень. Після перегляду ми з дружиною можемо ще тиждень його обговорювати.
Мене надихає все, крім фотографії. Менше за все я люблю дивитись фотографії. Звісно, знаходжу цікавих для себе авторів. Наприклад, я просто обожнюю знімки Надава Кандера. Мені подобається працювати з архівними фотографіями. Я це робив у проєкті про Чорнобильську зону відчуження. У мене досі є багато архівів звідти, з якими через війну я навіть ще не почав працювати.
— Чи можна надалі підтримувати увагу до війни в Україні фотографіями?
— Щоденні новини з України не дуже цікавлять людей за кордоном. Всі активно читали про Бучу, підрив дамби Каховської ГЕС тощо, проте нам точно не потрібні такі події. Увага до України може бути прикута лише завдяки потужним та серйозним проєктам. Це можуть бути документальні фільми чи фотографії. Проте наша влада не розуміє — щоб створити масштабний глибокий проєкт, а не пропаганду, потрібно надати доступ і час для зйомок українським та іноземним авторам. У нас дозволено поїхати в престур на добу разом із пресофіцером. Натомість потрібно брати культурні проєкти, мультимедійні проєкти, працювати з кураторами.
У Європі люди постійно ходять в кінотеатри, на виставки. Потрібно з ними спілкуватися через мистецтво. Наша влада повинна усвідомити, що потрібно витрачати кошти на роботу із музейними та галерейними просторами, відправляти митців на артфестивалі. Влада повинна надавати доступ для зйомок, підтримувати документалістів, письменників, митців грантовими програмами, давати свободу для творчості, не контролювати. Культура — важлива.
Усі мої останні інтерв’ю, на жаль, про цензуру та обмеження доступу до лінії фронту. Після матеріалу з Люком Могельсоном про життя наших військових в окопах, який вийшов у журналі The New Yorker, мене викликали на допити в СБУ. В мене немає акредитації від ЗСУ і я не можу продовжувати знімати лінію фронту. Я не вважаю, що війна — це не час для критики влади. Якщо у пацієнта гангрена чи ще якась хвороба, вона не пройде від того, що людині про неї не скажуть. Потрібно говорити про проблеми вголос.
— Розкажіть, будь ласка, про книгу, над якою зараз працюєте.
— Я приїхав у США, щоб до осені закінчити книгу про війну в Україні. Працювати над книгою мені допомагає почесний декан ICP (Міжнародного центру фотографії) Фред Рітчін. Він пише текст до книги, робить інтерв’ю зі мною. Це буде книга про два перші роки повномасштабної війни в Україні, з 2024 року буде одна чи дві фотографії. Книга не лише про війну, але і мої рефлексії на неї. Звісно, там будуть фотографії загиблих, кадри руйнувань, проте моя книга не про активні бойові дії. Думаю, що до всіх моїх робіт можна просто чіпляти лейбл «Медитація». Усі вони про споглядання та усвідомлення. Коли бачу багатьох фотографів, які щось знімають в одному напрямку, обов’язково повернуся в інший бік. Тому у мене Майдан гідності — це панорами. Не можу знімати з усіма.
Усі свої тривалі проєкти робив сам. Мені не потрібно, щоб хтось за мною ходив чи був поруч. Часто перед зйомкою проводжу візуальні дослідження, просто ходжу, роздивляюсь, відчуваю. Фотографія для мене — це про відчуття, про колекціонування емоцій. Книга буде зі світлинами, які знімав ще до «Білої серії». На основі цього авторського проєкту планую зробити окрему книгу.
Матеріал підготувала Катерина Москалюк
Український фотограф Максим Дондюк знімає війну з 2014 року. Він побував у найгарячіших точках, зокрема в Іловайському котлі. На початку повномасштабної війни документував бої на Київщині, а його світлини публікують провідні видання світу. Максим Дондюк працює над довготривалими авторськими проєктами, які є особистими рефлексіями на війну в Україні. Максим розповів про створення світлин із нової «Білої серії», про пошук власної візуальної мови та чому кожен його кадр — це спроба передати ненависть до війни.
— У своїх авторських проєктах, зокрема в «Білій серії», ви показуєте війну через пейзаж. Чому саме такий жанр?
— Я фотографую війну в Україні з 2014 року. Після року зйомок активних бойових дій я вирішив зробити паузу. У 2017 році поїхав колишньою лінією розмежування, де бачив війну, кров та вбивства, де бачив зруйновані будинки та землю, за кожен метр якої воювали. Їздив по цій лінії від Азовського моря до російського кордону декілька разів. Уся ця територія, окрім невеликого шматка біля Нью-Йорку, зараз, на жаль, окупована російськими військами.
Коли приїхав, то усі ці місця виявились нікому не потрібними, вони були спустошені. Натомість поруч були вже якісь відбудовані доми, магазини, блок-пости. Мені це нагадало стан, який був у мене й тих людей, які повернулися з війни. Стан внутрішньої порожнечі, коли ти приїжджаєш з фронту і тебе ніхто не розуміє. Ти запитуєш себе, чому тут досі корупція, або чому тут всі п’ють вино, коли там досі вбивають. Виникає розпач, а також непорозуміння з родичами та друзями.
У 2017 році я зняв серію «Між життям та смертю», де показував наслідки війни через пейзаж. До війни я також використовував ландшафтну фотографію, наприклад у серії про Чорнобиль. Для мене це зручний формат, можливість більш мистецького підходу до фотографії. Я дуже втомився від того, що робив на початку свого творчого шляху, коли працював більше з людьми. Щоправда, повномасштабна війна знову повернула мене назад — перший рік я активно працював із військовими, документував події, співпрацював із журналами. Коли у твій дім приходить війна, тобі вже не до мистецтва. Хтось бере зброю, а хтось камеру і робить все, що можна. Військові борються з російськими солдатами, а для мене це була війна з російською пропагандою.
У якийсь момент зрозумів, що дуже втомився від всього, що роблю на фронті. Ставало все складніше отримати доступ до зйомок бойових дій. Я повернувся до ландшафтної фотографії. Останні дві зими я провів у Донецькій, Харківській та Херсонській областях. Після проєкту про Чорнобильську зону відчуження, я, можна сказати, freak-out щодо мап. Влітку позначив на карті цікаві для мене об’єкти, а взимку виїжджав на зйомку.
Я жив в Ізюмі, Краматорську, за можливості їздив на передову, проте більшість часу чекав на потрібну мені погоду для зйомки «Білої серії». Мені потрібно було декілька сантиметрів снігу, іній, щоб не було сонця. Не так часто в нас усі ці параметри збігаються. Тому я знімав деякі об’єкти по десять, по двадцять разів. Я просто брав машину, їхав у поля, знаючи, що всі вони — заміновані. Намагався ходити стежками, якщо їх помічав. Коли не було погоди, шукав нові потенційно цікаві локації для зйомок. Такий скрупульозний ландшафтний підхід до фото. Для мене це також медитативний підхід, коли я був сам серед поля, зими та морозу, така своєрідна розмова із собою. Для мене ця серія дуже приватна.
«Біла серія» про те, що станеться з людством, якщо ми не припинимо воювати. Вона для мене просто показує, як може виглядати наша планета, якщо ми одне одного повбиваємо через територію, ресурси чи релігію. Це проблема не лише України та Росії, це глобальна проблема людства, тому що ми не можемо зупинитись, не можемо не воювати. Моя нова серія про ненависть до всього, що пов’язане із війною. Війна породжує агресію, вона руйнує життя, природу, техніку.
— Наскільки пов’язані між собою ваші проєкти «Між життям та смертю» і «Біла серія». Чи один є продовженням іншого?
— Відокремити ці дві серії фотографій дуже тяжко. Зрештою, мій проєкт про Чорнобиль також створений за аналогічним підходом. Використав візуальні мови, які дуже перетинаються. Вони наче близнюки. Проте «Біла серія» відрізняється, вона глибша, потужніша, використовую середній формат для зйомок. Ідея зародилась у 2017 році, коли вперше поїхав по місцях, де був у 2014 році разом із військовими. У мене були психологічні проблеми й мені було необхідно повернутись туди, побачити все знову та відрефлексувати події війни.
Проєкти «Між життям та смертю» та «Біла серія» — пов’язані. Проте для зйомок «Білої серії» я використовую середній формат, щоб фотографії можна було роздрукувати розміром три-чотири метри. Бачу цей проєкт для виставок у галереях. Уявіть, заходите в простір і помічаєте такий цікавий ландшафт. Спочатку здається, що це щось красиве, а насправді це наша спотворена естетика. Тому що візуальне мистецтво часто базується на стражданнях, війнах чи релігійних розп’яттях. Коли підходите ближче і ближче до фотографії, то вже бачите руйнування та шрами, які залишає війна.
Упевнений, що люди, які живуть за кордоном і мають зовсім інші проблеми, можливо, і не зрозуміють фотографії «Білої серії». Фотографії будуть ближчі для тих, хто знає, що таке війна та спустошення. Ця серія, мабуть, більше про мене та мій внутрішній світогляд, як сприймаю те, що залишає по собі війна.
— Чому на ваших знімках із «Білої серії» зовсім немає людей?
— Коли знімав серію «Між життям та смертю», мені було дуже важливо передати пустоту, яку відчував сам і яку відчували багато з хлопців, які поверталися з фронту. Коли ти приїжджаєш додому, і в тебе закінчується сенс життя, немає розуміння, що робити далі. Багато військових знову повертаються на фронт, тому що не можуть знайти роботу, їх не розуміють сім’я та друзі. Якщо у військового ПТСР, йому дуже-дуже тяжко всередині.
У 2017 році я намагався візуально зобразити порожнечу, котра була в мені. Я не міг повертатися на фронт і знову знімати, тому поїхав по цій лінії розмежування. Для мене це була терапія через мистецтво. Тоді війна продовжувалась, проте лінія фронту не рухалась, і все наче заморозилось. Зараз, у «Білій серії», ідея інша, оскільки ведуться активні бойові дії. Зараз мені важливо показати, що залишиться після людства. Якщо ми не перестанемо воювати, буде ядерна зима і все вкриється снігом, усе замерзне. Залишаться подекуди зруйновані будинки та заіржавілі танки.
Війна не приносить нічого хорошого. Я просто не вірю, що війна буває хоч з якимось добрим наміром, що війна ведеться за релігію, націю, чи ще якісь ідеали. Людське життя важливіше, ніж клаптик землі. Для мене дуже болюча тема, коли чую, що потрібно воювати, воювати і звільняти усе. Я хотів би знати, скільки хлопців та дівчат повинні ще загинути за це. Наскільки важко і болісно це буде для нашої країни. Наскільки взагалі війна руйнівна для будь-якої країни.
Я знімав війну лише в Україні. Я не воєнний фотограф, який мандрує в інші країни. Мені це не цікаво. Сприймаю війну як людина, як українець, якому це сталося. Я взяв камеру не тому, що вирішив знімати війну, а тому, що ця клята війна прийшла в нашу країну. Я такий ідеаліст-гуманіст і мені це все дуже тяжко.
Світлинами з «Білої серії» намагаюсь показати, що може статися з нашим світом. Ми всі опинимось у руїнах. Таких речей, які зараз фотографую в Україні, багато і в інших країнах, наприклад Афганістані, Чечні. Я не можу зрозуміти сенсу в діях цих країн, які розпочинають війни, таких як РФ, Сполучені Штати та інших. Коли вони приходять на чужу землю і їм щось потрібно. Я не можу знайти відповіді. Натомість я ходив замінованими полями місяцями й просто знімав. Хтось колекціонує різні предмети, хтось — враження. Я ж колекціонував, збирав на білому фоні, закинути речі, які колись були важливими. Танк був важливим, у ньому хтось сидів, цей будинок був важливим, там жили люди. Зараз усе зруйноване та спустошене, як вся наша країна.
— Ідея створити «Білу серію» виникла як наслідок тривалих зйомок війни? Як і коли ви задумували її візуальну мову?
— У даному випадку я усе вирішив ще перед зйомкою. Мені потрібно було купити спеціальну техніку для фотографування панорам, навчитись нею правильно користуватись. Канадський фотограф Едвард Буртинський працює в такому стилі. Він мені допомагав робити панорами, а зараз дуже підтримує мій проєкт.
Усі фотографії серії вирішив робити повністю оригінальними, без значного постпродакшену. Траплялось, що приїжджав удвадцяте до монумента в Ізюмі, а там все одно недостатньо туману, чи сонце виглянуло з-за хмари. І я просто стояв, і не міг зробити фотографію. Глядач бачить один білий кадр. Для нього це виглядає так, наче хтось їхав у автомобілі, зняв фото і поїхав далі. Натомість я два роки до цього знімка робив карту, дві зими жив на Донеччині, проїхав багато кілометрів, щоб спіймати декілька хвилин потрібної мені погоди. Якщо траплялись відповідні умови, я швидко їздив на машині одразу на декілька об’єктів.
— У проєкті «Між життям та смертю», окрім фото, ви додаєте цитати із «Дао Де Цзін. Книга шляху та гідності» Лао-цзи. Чому саме ця книга?
— Після 2014 року я намагався знайти рівновагу в собі. Спочатку шукав способи у західній філософії, деякий час жив у Європі. Потім зрозумів, що мій спосіб мислення та сприйняття світу тяжіє до східного. До 2021 року я багато подорожував по Азії. Мені імпонують даосизм та буддизм, я багато читав відповідної літератури, декілька разів поринав у медитативні практики у храмах.
Мені дуже подобається Лао-цзи, зокрема його книга «Дао Де Цзін». Просто вибрав ті цитати, які найкраще відображають моє ставлення до війни. Лао-цзи пише дуже потужні речі. Наприклад, він говорить про дві країни, які воювали, і одна з них перемогла. Армія, котра вбила тисячі людей, не повинна святкувати, влаштовувати паради чи пити вино. День завершення війни — траурний, оскільки ніхто не може насолоджуватись тим, що хтось вбитий. Навіть незважаючи на те, що вбиті — це вороги. Я іноді шокований, коли бачу в Україні в ресторанах людей, які за сніданком дивляться відео з дронів, як когось вбивають, і відзначають це «смайликом». Найлегше говорити про патріотизм за вечерею у безпечному місці. Я бачив війну, я був двічі поранений, провів багато часу з військовими, але досі не розумію, як можна насолоджуватись вбивством, навіть ворогів.
Можу зрозуміти, коли це трапляється із військовими. Проте мені дивно, коли бачу стільки ненависті у цивільних, які не мають жодного досвіду на фронті. Вони наче прийшли в театр чи кіно. Що це взагалі за ідея, дивитись, як якогось вбивають. Я бачив на фронті більше поваги до ворогів, ніж у віддалених від лінії зіткнень містах. Це просто безглуздя. Я говорю також про повагу, яка часто існує на фронті між військовими по різні боки, навіть враховуючи факт, що вони воюють.
Ненависть та агресія руйнує нас зсередини, випалює нас. Ми почнемо знищувати не лише наших ворогів, але і сім’ю, друзів, зрештою, нашу державу. Коли нами заволодіє ненависть, ми не зможемо просто зупинитися після завершення війни. Ми почнемо шукати нових ворогів, але цього разу серед наших родин, знайомих, усередині нашої країни.
Я намагався донести посил знімків, доповнивши їх виразами Лао-цзи. Бо хто надаватиме сенс моїм словам. Я додав цитати із книги «Дао Де Цзін. Книга шляху та гідності», де Лао-цзи розповідає про війну та про те, як потрібно воювати, коли тобі довелось це робити, коли ворог прийшов у твою країну. Перш за все, людина повинна залишатися гуманістом, навіть під час війни. Зберігати людяність, а не ставати звіром.
— У передмові до вашої виставки «Сучасний український ландшафт» у львівській «Я Галереї», куратор Павло Гудімов пише, що тиша війни є страшнішою від активних дій. Наскільки ви погоджуєтесь із цим висловом?
— Погоджуюсь на сто відсотків. Якщо запитати у хлопців на передку, що для них найгірше, вони скажуть, що тиша. Якщо запитати у штурмовика, що для нього найстрашніше, він скаже, що це невідомість по дорозі на бойові позиції. На воєнних фотографіях та відео ми часто бачимо екшен. Утім це лише десять відсотків війни, решта дев’яносто — це тиша та очікування. Коли їдеш по дорозі, а назустріч тобі не трапляється жодної машини, підсвідомо починаєш хвилюватися, не розумієш, що могло трапитись. Для мене під час зйомок на фронті також найгіршою була тиша. Коли ти чуєш прильоти та постріли, то розумієш, звідки очікувати небезпеку, отримуєш визначеність. Натомість тиша дуже важка. Навіть у місті, після сигналу повітряної тривоги, починаєш жити з думкою, що цього разу можеш загинути саме ти. Очікування й тиша є найгіршими під час війни.
Мої фотографії із «Білої серії» — це не намагання передати тишу, а спроба передати свій внутрішній стан. Мистецтво для мене — це не лише засіб самовираження, а й інструмент для глибокого аналізу та рефлексії. Я прагну створити простір для споглядання, де глядачі стикаються зі складними питаннями, досліджують свої почуття, переосмислюють свої стосунки зі світом та історією; сподіваюсь викликати емоційний та інтелектуальний відгук, надихаючи на глибше розуміння й усвідомлення.
— Світлини «Білої серії» візуально привабливі та красиві. Наскільки фотографія про війну може бути естетичною?
— Якщо людині показувати війну так, як показує вебкамера, демонструвати тіла та «м’ясо», це ніхто не буде дивитись. Потрібно працювати зі свідомістю глядача, адже у всіх є певне візуальне сприйняття, яке базується на мистецтві, живописі. Потрібно заманити глядача у цю пастку, щоб він відкрив, роздивився і потім його свідомість відчула цей хорор війни. У «Білій серії» я використовую цю візуальну естетику, щоб люди підходили ближче та відчували емоції. Люди часто мене запитують, чому мої фотографії такі естетичні та красиві. Завжди запитую їх у відповідь, чому вони це сприймають як щось красиве. Чому фотографії тіл загиблих людей, зруйнованих будинків та понівечених танків можна називати привабливими. Можливо, це проблема всього людства, що ми, дивлячись на зображення страждань, вбивств і війни, сприймаємо їх естетичними. Митці розуміють ці речі та використовують їх для спілкування зі своєю аудиторією. Про цю проблему Сьюзен Зонтаґ багато пише у своїй книзі «Спостереження за болем інших».
— Фотографування війни для вас — це документування та інформування, чи все ж таки мистецтво й естетика?
— Коли розпочалась війна у 2014 році, а потім повномасштабна війна у 2022 році, то спочатку я все ж таки документував події. Утім я завжди намагаюсь паралельно шукати речі, які зможу використовувати для виставок чи як ідею для авторського проєкту. Тому що фотографії поточних подій для журналів можуть друкуватися як міжнародна пропаганда. Однак я не з тих фотографів, які використовують ті самі фотографії одночасно і для публікацій, і для виставок, і для книжок. Коли роблю історії для друку в медіа, водночас намагаюсь створювати для себе кадри іншою візуальною мовою. Інколи намагаюсь поєднувати, проте часто це просто неможливо. Щоб зробити кадр, який мені подобається, інколи доводиться витрачати декілька тижнів, шукати локацію та чекати потрібний момент.
У мене такий підхід до роботи, тому я не вважаю себе фотожурналістом. Якщо не буде доброго світла, вдалої композиції та потрібного поєднання кольорів, я не робитиму фотографію. Або зроблю її машинально і потім не буду ніде її використовувати. Для мене бекграунд, фон фотографії інколи важливіший за те, що на ньому трапилося. Фотожурналісти стежать за об’єктом у кадрі, а тло у них — випадкове. Я обираю фон і чекаю, коли на ньому щось трапиться.
Коли працював над «Білою серією», в якийсь момент зрозумів, що я цілий тиждень знімаю один і той самий танк. В мене вже двісті фотографій цього танка. Іноді зациклюєшся на чомусь, навіть не усвідомлюючи цього. Багато молодих журналістів знімають роботу артилерії, мінометів, ловлять «трубу з вогнем», тобто момент, коли вилітає снаряд. Вони часто не розуміють, що на такі одноманітні за композицією, світлом та сюжетом фотографії вже неможливо дивитися. Потрібно шукати свою мову, себе та свій стиль.
Звісно, неможливо не повторювати себе самого. Зараз я припинив фотографувати якісь військові речі, тому що вже два роки роблю ту саму фотографію, але з різних ракурсів. Таке трапляється у всіх. У такий момент важливо зробити паузу, дистанціюватися, переглянути увесь свій фотоархів, та, якщо є можливість, зробити виставку або книгу.
— Ви фотографували багато подій на початку повномасштабної війни. Розкажіть, будь ласка, про фотографію з обкладинки журналу Time!
— Насправді я не дуже люблю цю фотографію. Однак розумію, чому вона стала обкладинкою журналу. На той момент це було важливо для України, обкладинка привернула до нас увагу.
Я співпрацював із різними журналами з 2014 року, редактори знали мої роботи. На початку 2022 року для мене це був єдиний шлях продовжувати працювати, оскільки фотографувати війну — це дорого. Потрібно знайти місце, де жити, машину, щоб мати змогу їздити в Харків, Запоріжжя, Київ та інші міста. Міжнародні журнали були для мене фінансовою опорою. Усі журнали, з якими співпрацював, — тижневики, мені не потрібно було надсилати фотографії щодня. В мене було багато вільного часу для власних зйомок. Перші чотири місяці я працював сам, без журналістів. У мене була свобода руху та вибору тем. Я поважаю журналістів, якщо вони поважають мою роботу. Я готовий його чекати три години на інтерв’ю, якщо він потім чекатиме мене, коли працюватиму в окопі. Проте якщо журналіст очікує від мене лише зйомки його інтерв’ю в кав’ярнях, ми точно не спрацюємось.
— Повномасштабну війну в Україні знімає дуже багато фотографів, як українських, так і іноземних. Протягом цих двох з половиною років уже сформувалось багато фотографічних штампів та шаблонів. Які, на вашу думку, теми й аспекти війни ще недостатньо зняті? Наскільки складно в галузі фотографії сьогодні створити щось абсолютно нове?
— Ця проблема — глобальна. У 2014 році було те саме. Багато сучасних фотографів цього не пам’ятають, бо в той час ще не займались фотографією. Було лише декілька документальних фотографів, які працювали до війни і, коли розпочались бойові дії, продовжили знімати. Водночас з’явився великий пласт молодих фотографів, які почали працювати для міжнародних новинних агенцій або ж фіксерами для іноземних журналістів та фотографів. Вони ніколи не чули про документальну фотографію чи про фотожурналістку. У 2015 році дев’яносто відсотків цих фотографів зникли. Вони пішли заробляти кошти в гейм-дизайн або ж в айті. Зараз ситуація така ж сама.
Дуже складно сформувати свою власну візуальну мову, коли ти працюєш в інформаційній агенції й повинен кожного дня знімати події та новини. Щось бахнуло і ти одразу туди біжиш. Коли у тебе є лише дві години або п’ять хвилин на зйомку фотографій. Я не дуже вірю, що за таких умов можна виробити власний стиль. Коли фотографи біжать за об’єктом, знімають усе серійною зйомкою, а потім з п’яти тисяч світлин обирають найкраще для агенції. Я не критикую — це робота. Водночас багато фотографів щось роблять за свої кошти, багато їздять, щось шукають і документують. У них може сформуватись власна естетика зйомок та стиль.
Фоторедактор журналу Stern якось сказав мені: «Макс, найлегше, що можна знімати — це війна. Тобі тільки треба мати сталеві яйця». А якщо відправити фотографа у місце, де нічого не відбувається, він нічого не зможе зняти. Він звик фотографувати активні дії на війні, де перебуваєш наче у кіно. Я також через це пройшов. Це нормально. Перший рік ти можеш «молотити», а потім приходить усвідомлення і ти починаєш бачити інші проєкти.
Більшість фотографів, які зараз документують війну, також скоро підуть в іншу професію, яка приноситиме більше коштів. Професія потихеньку відмирає, і лише новинні агенції ще щось платять за знімки. Журнали, з якими я багато співпрацював, наприклад The New Yorker, Time, Stern, Der Spiegel та інші, кожного року урізають бюджет. Протягом року ти можеш отримати від них максимум два замовлення на зйомку. Багато документалістів змінюють роботу.
Існують фотофестивалі в місті Арль — Recontres d'Arles, та у місті Перпіньян — Visa pour l'Image. Обидва фестивалі — документальні, проте це наче два різні полюси. Я був і там, і там. В Перпіньяні фотографи спілкуються про те, хто з них більше днів провів у окопах чи хто більше разів потрапляв під обстріли. Натомість в місті Арль про війну розповідають зовсім з іншої перспективи — я говорю про мистецтво документування. Коли ти працюєш з журналістикою, але це все одно залишається мистецтвом. На фестивалі Recontres d'Arles більше говорять про внутрішній світ, а не лише констатують факти. Фотографії не лише про те, що трапилось чи відбулось, там автори використовують медіум фотографії, щоб донести якусь свою візуальну концепцію або смартконцепцію.
Потрібно знати ці речі, щоб не повторювати когось іншого. Важливо розбиратись у сучасній фотографії, читати критику. Насправді дуже мало фотографів, котрі читають. Я спілкувався з багатьма молодими фотографами, і всі вони для натхнення лише дивляться фотографії колег. А у чому сенс? Дивитися інших фотографів, щоб їх повторювати? Якщо хочеться когось повторювати, варто переглядати фільми Андрія Тарковського чи Теодора Ангелопулоса, читати критику чи філософію мистецтва. Такий підхід дасть набагато більше ідей, аніж перегляд топових фотографій у добірках журналу Time чи агенції Associated Press.
— Розкажіть, будь ласка, а що надихає вас? Які книги любите читати, які фільми дивитесь?
— Мене захоплює східна філософія. Я, мабуть, перечитав уже все що можна на цю тематику. Читаю також західних філософів. Читаю критику й теорію фотографії, літературу про розвиток візуального мистецтва. Можу сказати, що я такий книжковий черв’як. Якщо мені запропонують піти на вечірку чи на пляж, то я краще залишусь вдома із книжкою. Я не п’ю алкоголю, не п’ю каву, мало спілкуюся з іншими, у мене небагато друзів в Україні. Мені ближче бути вдома з дружиною, з близьким колом друзів.
Найкращий режисер для мене — це Теодор Ангелопулос. Він порушував багато складних тем. Його фільми про греків та їхню культуру. Особливо раджу подивитись історичну драму «Трилогія. Луг, що плаче». У ній йдеться про історію Греції на прикладі однієї родини, яка повертається після громадянської війни з Одеси в Грецію. Фільм залишає багато вражень. Після перегляду ми з дружиною можемо ще тиждень його обговорювати.
Мене надихає все, крім фотографії. Менше за все я люблю дивитись фотографії. Звісно, знаходжу цікавих для себе авторів. Наприклад, я просто обожнюю знімки Надава Кандера. Мені подобається працювати з архівними фотографіями. Я це робив у проєкті про Чорнобильську зону відчуження. У мене досі є багато архівів звідти, з якими через війну я навіть ще не почав працювати.
— Чи можна надалі підтримувати увагу до війни в Україні фотографіями?
— Щоденні новини з України не дуже цікавлять людей за кордоном. Всі активно читали про Бучу, підрив дамби Каховської ГЕС тощо, проте нам точно не потрібні такі події. Увага до України може бути прикута лише завдяки потужним та серйозним проєктам. Це можуть бути документальні фільми чи фотографії. Проте наша влада не розуміє — щоб створити масштабний глибокий проєкт, а не пропаганду, потрібно надати доступ і час для зйомок українським та іноземним авторам. У нас дозволено поїхати в престур на добу разом із пресофіцером. Натомість потрібно брати культурні проєкти, мультимедійні проєкти, працювати з кураторами.
У Європі люди постійно ходять в кінотеатри, на виставки. Потрібно з ними спілкуватися через мистецтво. Наша влада повинна усвідомити, що потрібно витрачати кошти на роботу із музейними та галерейними просторами, відправляти митців на артфестивалі. Влада повинна надавати доступ для зйомок, підтримувати документалістів, письменників, митців грантовими програмами, давати свободу для творчості, не контролювати. Культура — важлива.
Усі мої останні інтерв’ю, на жаль, про цензуру та обмеження доступу до лінії фронту. Після матеріалу з Люком Могельсоном про життя наших військових в окопах, який вийшов у журналі The New Yorker, мене викликали на допити в СБУ. В мене немає акредитації від ЗСУ і я не можу продовжувати знімати лінію фронту. Я не вважаю, що війна — це не час для критики влади. Якщо у пацієнта гангрена чи ще якась хвороба, вона не пройде від того, що людині про неї не скажуть. Потрібно говорити про проблеми вголос.
— Розкажіть, будь ласка, про книгу, над якою зараз працюєте.
— Я приїхав у США, щоб до осені закінчити книгу про війну в Україні. Працювати над книгою мені допомагає почесний декан ICP (Міжнародного центру фотографії) Фред Рітчін. Він пише текст до книги, робить інтерв’ю зі мною. Це буде книга про два перші роки повномасштабної війни в Україні, з 2024 року буде одна чи дві фотографії. Книга не лише про війну, але і мої рефлексії на неї. Звісно, там будуть фотографії загиблих, кадри руйнувань, проте моя книга не про активні бойові дії. Думаю, що до всіх моїх робіт можна просто чіпляти лейбл «Медитація». Усі вони про споглядання та усвідомлення. Коли бачу багатьох фотографів, які щось знімають в одному напрямку, обов’язково повернуся в інший бік. Тому у мене Майдан гідності — це панорами. Не можу знімати з усіма.
Усі свої тривалі проєкти робив сам. Мені не потрібно, щоб хтось за мною ходив чи був поруч. Часто перед зйомкою проводжу візуальні дослідження, просто ходжу, роздивляюсь, відчуваю. Фотографія для мене — це про відчуття, про колекціонування емоцій. Книга буде зі світлинами, які знімав ще до «Білої серії». На основі цього авторського проєкту планую зробити окрему книгу.
Матеріал підготувала Катерина Москалюк
UAPP — незалежне обʼєднання професійних українських фотографів, покликане захищати їх інтереси, підтримувати, а також розвивати і популяризувати українську фотографію як важливий елемент національної культури.
Діяльність UAPP охоплює освітні, соціальні, дослідницькі та культурні ініціативами, а також книговидання.
UAPP репрезентує українську професійну фотографію в міжнародному фотографічному співтоваристві та є офіційним членом Федерації європейських фотографів (FEP) — міжнародної організації, яка представляє більше 50 000 професійних фотографів в Європі та інших країнах світу.
