Олександр Гіманов нещодавно став членом Української асоціації професійних фотографів. Він — одеський фотокореспондент, який не лише знімає події, а й пише тексти, розповідає про свій шлях у фотографії, професійні виклики та цінність кожного кадру в часи війни.
«Я прийшов у журналістику через фотографію. Писати мені завжди складніше, але фотографія — це моя любов і пристрасть», — розповідає Олександр. Спочатку він працював як відеооператор, але з часом усвідомив, що інколи світлина здатна захоплювати моменти швидше й глибше, ніж текст чи відео. «Фотографія дає швидкий відгук, і в цьому її сила», — каже Гіманов.
Згодом фотограф почав знімати не лише новини, але й розробляти власні репортажі на різноманітні теми. Деякі проєкти були глибшими, як-от його історичні фоторозвідки, або моменти міського життя: «Я б назвав це проєктами, а скоріше замальовками. Просто виходив у будь-який район Одеси, фотографував і спілкувався з місцевими мешканцями про їхнє життя».
З розвитком суспільно-політичних подій в країні його фотографічний стиль поступово еволюціонував до складних фоторепортажів.
Гіманов ділиться, що з часом його погляд на фотографію змінився, особливо після початку російсько-української війни у 2014 році, і пізніше — з повномасштабним вторгненням у 2022 році. Розповідає, що тепер у фокусі його уваги найважливіші події, які в основному стосуються війни: «Після 2022 року акцент змінився, і мені вже не цікаві багато тем, які були цікавими до цього, як, наприклад, культурні події».
Зміни торкнулися і стилю його фотографій. Каже, почав знімати портрети людей, усвідомлюючи, наскільки важливо зафіксувати особисті історії, які можуть обірватися в будь-який момент: «До того я не робив портрети, скажімо так. А тепер ловлю себе на думці, що хочу зафіксувати і людину, бо, на жаль, часи такі, що людини може не стати».
Олександр каже, що більшість його робіт зараз — це репортажі, і саме цей жанр дозволяє йому найкраще передавати реальність. У своєму підході до репортажної фотографії він приділяє велику увагу цілісності історії. Кожна історія для фотографа — це не просто набір кадрів, а візуальна розповідь із початком, розвитком і завершенням. При цьому важливо, щоб кадри гармоніювали між собою: «Мені подобається римувати фотографії у фоторепортажі. Коли ти скролиш, то наступна фотографія повинна перекликатися з попередньою — по кольору, по композиції, по ритму».
З досвідом Олександр навчився обмежувати кількість фото у своїх репортажах, концентруючись лише на найважливішому: «Спочатку в репортажах було по 70 фото... Але тепер краще розумію, що не все потрібно. У підсумку залишаю максимум 10–15 фотографій».
Кожен репортаж Гіманова мусить мати свою динаміку і яскраву завершальну фотографію. «Перша фотографія має зачепити, а остання — стати знаком оклику історії», — додає він.
Фотографія для Олександра Гіманова вже стала частиною його буденності й особистою відповідальністю. Він вважає, що навіть у складних умовах важливо продовжувати документувати події, особливо коли це стосується трагедій і наслідків війни: «Документування наслідків російських обстрілів, на жаль, стало рутиною. Ти приїжджаєш на місце, фіксуєш цю реальність, цю трагедію».
З перших днів повномасштабного вторгнення Олександр документував наслідки війни в Херсонській та Миколаївській областях. Він згадує, як його вразили масштаби руйнувань, які війна залишила після себе.
«Це було жахливо, що якесь гарне заможне село стало розбитим вщент. Просто вщент, і десь худий пес, який нікого не підпускає, продовжує сидіти на ланцюгу, — говорить фотограф. — Такі сцени, як затоплення Херсона та руйнація Каховської греблі, глибоко вразили своєю безглуздістю і жорстокістю, яку довелося фіксувати для історії, звісно пропускаючи через себе».
.jpeg)
Гіманов із теплом згадує один з репортажів 2020 року, який став для нього особливим. Це була історія не про воєнні дії чи екстремальні події, а про звичайний захід для безпритульних в Одесі, що закінчився хепі-ендом.
«У нас в Одесі для безхатьків працює одна з християнських місій. Вона ставила намет і там годували та відігрівали людей, які потрапили у складні життєві обставини. Туди прийшли багато безхатьків. Серед них була п’яна жінка з п’ятирічним хлопчиком. Він був занадто світлим для такого місця. Це був разючий контраст. Ця дитина не мала б бути у такому місці», — згадує фотограф.
Знімок хлопчика серед безпритульних зачепила не тільки фотографа, а і його колегу-журналістку настільки, що згодом вона разом із чоловіком усиновила цю дитину. «Це історія про силу фотографії. Ти дійсно не знаєш, чим закінчиться подія, куди ти приїхав працювати», — каже Олександр.
До війни Гіманов часто знімав море, знаходячи в ньому нескінченне джерело натхнення. Але під час війни його погляд на море змінився. «Фотографувати море стало для мене складно. Здавалося, що це недоречно, коли навколо стільки болю й трагедій. Але з часом я зрозумів: море — це частина нас. Хоч воно й асоціюється у мене зі святом».
Олександр сподівається, що колись зможе так само безтурботно фотографувати море і людей біля нього.
«Море ніколи не буває однаковим. Це, напевно, найскладніший об'єкт для фотографування, бо його постійний рух вимагає уваги й терпіння. Ну і фотографуючи море ти набиваєш руку».
Свою роботу Гіманов вважає більше ніж професією — на його думку, це передусім відповідальність перед країною. Тому його фото — це не лише засіб донести інформацію до світу, а й спосіб зберегти історію. Водночас фотограф визнає, що лишатися абсолютно об’єктивним у цій справі неможливо.
«Репортаж ніколи не буде об’єктивним, бо кожен фотограф будує кадр через власне сприйняття. Але в цьому і є магія фотографії — вона передає те, що важливе саме тобі», — каже Олександр.
Важливу роль у зйомці, на його думку, відіграють емоції фотографа до того, що він знімає, адже «що тобі подобається, ти сфотографуєш краще… і передаси цю історію сильніше». Однак Олександр Гіманов скептично ставиться до ідеї, що фотографія здатна змінити світ, хоч і визнає її вплив: «Гарно, якщо мою фотографію десь хтось побачить і сам зміниться, і щось для себе вирішить»
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Віра Лабич
Більдредактор: В'ячеслав Ратинський
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
Олександр Гіманов нещодавно став членом Української асоціації професійних фотографів. Він — одеський фотокореспондент, який не лише знімає події, а й пише тексти, розповідає про свій шлях у фотографії, професійні виклики та цінність кожного кадру в часи війни.
«Я прийшов у журналістику через фотографію. Писати мені завжди складніше, але фотографія — це моя любов і пристрасть», — розповідає Олександр. Спочатку він працював як відеооператор, але з часом усвідомив, що інколи світлина здатна захоплювати моменти швидше й глибше, ніж текст чи відео. «Фотографія дає швидкий відгук, і в цьому її сила», — каже Гіманов.
Згодом фотограф почав знімати не лише новини, але й розробляти власні репортажі на різноманітні теми. Деякі проєкти були глибшими, як-от його історичні фоторозвідки, або моменти міського життя: «Я б назвав це проєктами, а скоріше замальовками. Просто виходив у будь-який район Одеси, фотографував і спілкувався з місцевими мешканцями про їхнє життя».
З розвитком суспільно-політичних подій в країні його фотографічний стиль поступово еволюціонував до складних фоторепортажів.
Гіманов ділиться, що з часом його погляд на фотографію змінився, особливо після початку російсько-української війни у 2014 році, і пізніше — з повномасштабним вторгненням у 2022 році. Розповідає, що тепер у фокусі його уваги найважливіші події, які в основному стосуються війни: «Після 2022 року акцент змінився, і мені вже не цікаві багато тем, які були цікавими до цього, як, наприклад, культурні події».
Зміни торкнулися і стилю його фотографій. Каже, почав знімати портрети людей, усвідомлюючи, наскільки важливо зафіксувати особисті історії, які можуть обірватися в будь-який момент: «До того я не робив портрети, скажімо так. А тепер ловлю себе на думці, що хочу зафіксувати і людину, бо, на жаль, часи такі, що людини може не стати».
Олександр каже, що більшість його робіт зараз — це репортажі, і саме цей жанр дозволяє йому найкраще передавати реальність. У своєму підході до репортажної фотографії він приділяє велику увагу цілісності історії. Кожна історія для фотографа — це не просто набір кадрів, а візуальна розповідь із початком, розвитком і завершенням. При цьому важливо, щоб кадри гармоніювали між собою: «Мені подобається римувати фотографії у фоторепортажі. Коли ти скролиш, то наступна фотографія повинна перекликатися з попередньою — по кольору, по композиції, по ритму».
З досвідом Олександр навчився обмежувати кількість фото у своїх репортажах, концентруючись лише на найважливішому: «Спочатку в репортажах було по 70 фото... Але тепер краще розумію, що не все потрібно. У підсумку залишаю максимум 10–15 фотографій».
Кожен репортаж Гіманова мусить мати свою динаміку і яскраву завершальну фотографію. «Перша фотографія має зачепити, а остання — стати знаком оклику історії», — додає він.
Фотографія для Олександра Гіманова вже стала частиною його буденності й особистою відповідальністю. Він вважає, що навіть у складних умовах важливо продовжувати документувати події, особливо коли це стосується трагедій і наслідків війни: «Документування наслідків російських обстрілів, на жаль, стало рутиною. Ти приїжджаєш на місце, фіксуєш цю реальність, цю трагедію».
З перших днів повномасштабного вторгнення Олександр документував наслідки війни в Херсонській та Миколаївській областях. Він згадує, як його вразили масштаби руйнувань, які війна залишила після себе.
«Це було жахливо, що якесь гарне заможне село стало розбитим вщент. Просто вщент, і десь худий пес, який нікого не підпускає, продовжує сидіти на ланцюгу, — говорить фотограф. — Такі сцени, як затоплення Херсона та руйнація Каховської греблі, глибоко вразили своєю безглуздістю і жорстокістю, яку довелося фіксувати для історії, звісно пропускаючи через себе».
Гіманов із теплом згадує один з репортажів 2020 року, який став для нього особливим. Це була історія не про воєнні дії чи екстремальні події, а про звичайний захід для безпритульних в Одесі, що закінчився хепі-ендом.
«У нас в Одесі для безхатьків працює одна з християнських місій. Вона ставила намет і там годували та відігрівали людей, які потрапили у складні життєві обставини. Туди прийшли багато безхатьків. Серед них була п’яна жінка з п’ятирічним хлопчиком. Він був занадто світлим для такого місця. Це був разючий контраст. Ця дитина не мала б бути у такому місці», — згадує фотограф.
Знімок хлопчика серед безпритульних зачепила не тільки фотографа, а і його колегу-журналістку настільки, що згодом вона разом із чоловіком усиновила цю дитину. «Це історія про силу фотографії. Ти дійсно не знаєш, чим закінчиться подія, куди ти приїхав працювати», — каже Олександр.
До війни Гіманов часто знімав море, знаходячи в ньому нескінченне джерело натхнення. Але під час війни його погляд на море змінився. «Фотографувати море стало для мене складно. Здавалося, що це недоречно, коли навколо стільки болю й трагедій. Але з часом я зрозумів: море — це частина нас. Хоч воно й асоціюється у мене зі святом».
Олександр сподівається, що колись зможе так само безтурботно фотографувати море і людей біля нього.
«Море ніколи не буває однаковим. Це, напевно, найскладніший об'єкт для фотографування, бо його постійний рух вимагає уваги й терпіння. Ну і фотографуючи море ти набиваєш руку».
Свою роботу Гіманов вважає більше ніж професією — на його думку, це передусім відповідальність перед країною. Тому його фото — це не лише засіб донести інформацію до світу, а й спосіб зберегти історію. Водночас фотограф визнає, що лишатися абсолютно об’єктивним у цій справі неможливо.
«Репортаж ніколи не буде об’єктивним, бо кожен фотограф будує кадр через власне сприйняття. Але в цьому і є магія фотографії — вона передає те, що важливе саме тобі», — каже Олександр.
Важливу роль у зйомці, на його думку, відіграють емоції фотографа до того, що він знімає, адже «що тобі подобається, ти сфотографуєш краще… і передаси цю історію сильніше». Однак Олександр Гіманов скептично ставиться до ідеї, що фотографія здатна змінити світ, хоч і визнає її вплив: «Гарно, якщо мою фотографію десь хтось побачить і сам зміниться, і щось для себе вирішить»
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Віра Лабич
Більдредактор: В'ячеслав Ратинський
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
UAPP — незалежне обʼєднання професійних українських фотографів, покликане захищати їх інтереси, підтримувати, а також розвивати і популяризувати українську фотографію як важливий елемент національної культури.
Діяльність UAPP охоплює освітні, соціальні, дослідницькі та культурні ініціативами, а також книговидання.
UAPP репрезентує українську професійну фотографію в міжнародному фотографічному співтоваристві та є офіційним членом Федерації європейських фотографів (FEP) — міжнародної організації, яка представляє більше 50 000 професійних фотографів в Європі та інших країнах світу.
