Цьогоріч 10 років, як росіяни намагаються вбити українців, а 24 лютого — друга річниця, як північний сусід хоче досягнути своєї цілі з особливою жорстокістю. Найбільша війна у Європі з часів Другої світової — багатогранна, у неї багато облич, символів, образів, героїв, які передають її суть. Війна у дотиках, в очах і серцях цивільних та військових, у руці допомоги рятувальників, вона в окопах та в порожніх зруйнованих домівках, у стінах реабілітаційних центрів, у тимчасово окупованих Маріуполі та Бахмуті, у напівзруйнованому Нікополі та пораненому Харкові, у серці Києва та на березі Чорного моря. Війна — поняття не географічне, вона всюдисуща.
Якою війну побачили ті, хто дивиться на неї крізь призму своєї камери? Що ховається за кадрами, які врізаються у пам’ять самим фотографам? До другої річниці повномасштабного вторгнення УАПФ зібрала ключові знімки українських документалістів, що висвітлюють біль, втрату, незламність, людяність, надію, дім і все те, що забирає чи додає слово «війна».
«Ця фотографія для мене — найкраща ілюстрація справжніх почуттів та взаємопідтримки. Фотографія про надію та світло, які з кожним днем знаходити усе складніше», — говорить Катерина Москалюк.
Іван Марчак — герой світлини Катерини Москалюк. Він служить в ЗСУ з осені 2021-го. Повномасштабну війну зустрів у селищі Малекіне під Маріуполем. Військовослужбовець отримав нагрудний знак «За взірцевість у військовій службі». У жовтні 2022 року розміновував звільнені території на Херсонщині, а через кілька місяців у лютому 2023-го отримав поранення під час виконання бойового завдання. У Superhumans Center проходив протезування та реабілітацію, де документалістка і познайомилася з ним та його дружиною.
Житомир — рідне місто фотографа, яке росіяни атакувала у перші години вторгнення 24 лютого 2022 року.
«Я прибув до міста на третій день війни, щоб побачити, як моє рідне місто та його мешканці переживають вторгнення. Перші ракети вже обстріляли місто, трасу Житомир – Київ перерізали, а на півночі та заході області вже точилися бої. Люди були шоковані та налякані, але хотіли захистити своє місто та країну. Вони могли зробити вибір: тікати чи захищати. Місто готувалось до оточення, за прикладом Чернігова, Сум, Херсона чи Маріуполя. У перші дні це ще було можливо. Багато людей приєдналося до ЗСУ, а люди без зброї будували барикади навколо міста, навчались кидати коктейлі Молотова у російські танки у момент, коли ті наближаються до міста», — розповідає В’ячеслав Ратинський.
«Для мене це фото несе світло і надію на майбутнє, не дивлячись ні на що», — пояснює Павло Дорогой.
«Це фото я зробив у найважчих умовах, у яких знімав: на навчаннях, швидко ідучи в строю зі зброєю, у броні і з важким промоклим від постійного дощу наплічником. Знаючи, що доступу до камери не матиму, я перед мобілізацією навіть телефон оновив, щоб він якомога краще знімав. Власне, це на нього і знято. Словом, поки я був цивільним фотографом, мені бракувало погляду зсередини, і ось таким чином я побачив, як воно — бути військовим, — на власній шкурі. Та й маю нагоду зараз приділяти темі війни усю свою фотографічну увагу», — ділиться Валентин Кузан, який зараз служить посаді фотокореспондента 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців.
«Ми обрали саме це фото, бо воно було відзняте у найскладніших і найнебезпечніших умовах. На цьому знімку можна побачити, якою страшною є буденність наших військових, і якою жорстокою є ця війна»,— зазначила Влада Ліберова.
«Екоцид — знищення української природи у Чорному морі воєнними діями рашистів. Від початку вторгнення рашистів і їхніх воєнних дій, у Чорному морі фіксують масову загибель дельфінів та інших представників морської фауни», — зауважує Євген Самученко.
«Ця світлина показує весь жах, з яким стикаються цивільні на лінії фронту. Тоді росіяни знищували Бахмут щоденно, бої тривали вже на околиці міста», — говорить Яків Ляшенко.
«Ніхто не знав, що в цьому селі Тетерівське ще хтось є. У той момент росіяни активно накривали село снарядами. 90-річний дідусь Валентин не хотів тікати зі своєї майже зруйнованої хати. Треба було бігти, але ми не могли піти без нього. Дідуся вдалося врятувати на тачанці. Валентин взяв з дому портрет своєї молодості. Пресофіцер 10-ї бригади десь 2 км до авто ось так віз дідуся. Потім ми передали його волонтерам. Десь у Житомирі його знайшов син. Зараз мені відомо, що цей дідусь помер. Він відійшов у вічність у колі рідних і від старості, а не в самотності й через війну», — розповідає Мар’ян Кушнір.
«Мені важко щось додати словами до цього фото. Така правда війни. Але, крім крові та смерті, я бачу тут лють та взаємодопомогу», — пояснює Євгеній Завгородній.
«Чоловік отримав осколкове поранення грудної клітки. Він у важкому стані. Незважаючи на постійну загрозу ворожих атак, рятувальники успішно витягли його та тіло жінки з-під завалів їхньої домівки. Нікополь, розташований на правому березі Дніпра, зазнає постійних нападів, оскільки російські війська зайняли лівий берег річки», — говорить Олександр Рупета.
«Я довго працював над проблемами екології довкілля, висвітлював наслідки роботи заводів у Маріуполі. Зараз ця фотографія і ця історія набули зовсім іншого сенсу. Проблеми, виклики і символізм зовсім інший. І обрав саме цей знімок, тому що сумую за своїм Маріуполем та своєю Донеччиною», — пояснює Сергій Коровайний.
«Ключовим для мене є фото, яке я зробив на початку вторгнення. Тоді росіяни тільки відійшли від Харкова і на Північній Салтівці стало безпечніше. Я зміг побачити цей район з висоти 16-го поверху й оцінити візуально масштаб руйнувань», — пояснив Олександр Магула.
«Це розповідь про військового, який, втративши ногу під час служби в АТО, не лише відмовився від статусу жертви, але й знову став до лав ЗСУ, коли почалось повномасштабне вторгнення. Відсутність однієї ноги для нього — не перешкода, а лише новий виклик. І ось він — не просто водій, а водій величезної вантажівки, яка везе на собі гармату С-60. Уявіть собі: величезна машина, що реве, немов звір, під командою чоловіка, який, за допомогою милиці та свого нескореного духу, керує нею майже краще, ніж будь-який інший водій. Цей військовий — живий символ того, що немає нічого неможливого для тих, хто має справжню відвагу і непохитну віру у власні сили. Він демонструє, що обмеження — це лише стан розуму, а не тіла», — пояснює Олег Пальчик.
«Бахмут 2023 рік. Тут заплутана історія, без конкретики, але, ймовірніше всього, це український військовий, який був поранений, а потім замерз. Він з'явився тут, як і напис «С рождеством от Пригожина» в ніч з 6 на 7 січня. На Різдво. Поліція та служби, звісно ж, не дали нам конкретної відповіді, що за чоловік це був, а зрозуміти за формою — теж неможливо», — пояснює Джордж Іванченко.
«На мій погляд, це чутливе фото. На зруйнованому мості в Ірпені боєць Територіальної оборони заспокоює літнього чоловіка. На фоні лунають вибухи», — говорить Олександр Ратушняк.
«Ця світлина мені трохи нагадує картину Мікеланджело «Створення Адама». Тут зображено, як відчайдушно співробітники ДСНС гасять пожежу та шукають людей під завалами. Проблема полягала ще й у тому, що під завалами продовжував горіти газ, який не змогли відімкнути. Через це, люди під завалами опинилися у пастці. Рятувальники якнайшвидше намагалися загасити пожежу, щоб встигнути витягнути людей живими з-під завалів. Для мене ця світлина значуща, бо я був поряд з тими пожежниками, дихав тим димом і паром, бачив та переживав все те, що й вони», — каже Євген Гертнер.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Віра Лабич
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
Цьогоріч 10 років, як росіяни намагаються вбити українців, а 24 лютого — друга річниця, як північний сусід хоче досягнути своєї цілі з особливою жорстокістю. Найбільша війна у Європі з часів Другої світової — багатогранна, у неї багато облич, символів, образів, героїв, які передають її суть. Війна у дотиках, в очах і серцях цивільних та військових, у руці допомоги рятувальників, вона в окопах та в порожніх зруйнованих домівках, у стінах реабілітаційних центрів, у тимчасово окупованих Маріуполі та Бахмуті, у напівзруйнованому Нікополі та пораненому Харкові, у серці Києва та на березі Чорного моря. Війна — поняття не географічне, вона всюдисуща.
Якою війну побачили ті, хто дивиться на неї крізь призму своєї камери? Що ховається за кадрами, які врізаються у пам’ять самим фотографам? До другої річниці повномасштабного вторгнення УАПФ зібрала ключові знімки українських документалістів, що висвітлюють біль, втрату, незламність, людяність, надію, дім і все те, що забирає чи додає слово «війна».
«Ця фотографія для мене — найкраща ілюстрація справжніх почуттів та взаємопідтримки. Фотографія про надію та світло, які з кожним днем знаходити усе складніше», — говорить Катерина Москалюк.
Іван Марчак — герой світлини Катерини Москалюк. Він служить в ЗСУ з осені 2021-го. Повномасштабну війну зустрів у селищі Малекіне під Маріуполем. Військовослужбовець отримав нагрудний знак «За взірцевість у військовій службі». У жовтні 2022 року розміновував звільнені території на Херсонщині, а через кілька місяців у лютому 2023-го отримав поранення під час виконання бойового завдання. У Superhumans Center проходив протезування та реабілітацію, де документалістка і познайомилася з ним та його дружиною.
Житомир — рідне місто фотографа, яке росіяни атакувала у перші години вторгнення 24 лютого 2022 року.
«Я прибув до міста на третій день війни, щоб побачити, як моє рідне місто та його мешканці переживають вторгнення. Перші ракети вже обстріляли місто, трасу Житомир – Київ перерізали, а на півночі та заході області вже точилися бої. Люди були шоковані та налякані, але хотіли захистити своє місто та країну. Вони могли зробити вибір: тікати чи захищати. Місто готувалось до оточення, за прикладом Чернігова, Сум, Херсона чи Маріуполя. У перші дні це ще було можливо. Багато людей приєдналося до ЗСУ, а люди без зброї будували барикади навколо міста, навчались кидати коктейлі Молотова у російські танки у момент, коли ті наближаються до міста», — розповідає В’ячеслав Ратинський.
«Для мене це фото несе світло і надію на майбутнє, не дивлячись ні на що», — пояснює Павло Дорогой.
«Це фото я зробив у найважчих умовах, у яких знімав: на навчаннях, швидко ідучи в строю зі зброєю, у броні і з важким промоклим від постійного дощу наплічником. Знаючи, що доступу до камери не матиму, я перед мобілізацією навіть телефон оновив, щоб він якомога краще знімав. Власне, це на нього і знято. Словом, поки я був цивільним фотографом, мені бракувало погляду зсередини, і ось таким чином я побачив, як воно — бути військовим, — на власній шкурі. Та й маю нагоду зараз приділяти темі війни усю свою фотографічну увагу», — ділиться Валентин Кузан, який зараз служить посаді фотокореспондента 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців.
«Ми обрали саме це фото, бо воно було відзняте у найскладніших і найнебезпечніших умовах. На цьому знімку можна побачити, якою страшною є буденність наших військових, і якою жорстокою є ця війна»,— зазначила Влада Ліберова.
«Екоцид — знищення української природи у Чорному морі воєнними діями рашистів. Від початку вторгнення рашистів і їхніх воєнних дій, у Чорному морі фіксують масову загибель дельфінів та інших представників морської фауни», — зауважує Євген Самученко.
«Ця світлина показує весь жах, з яким стикаються цивільні на лінії фронту. Тоді росіяни знищували Бахмут щоденно, бої тривали вже на околиці міста», — говорить Яків Ляшенко.
«Ніхто не знав, що в цьому селі Тетерівське ще хтось є. У той момент росіяни активно накривали село снарядами. 90-річний дідусь Валентин не хотів тікати зі своєї майже зруйнованої хати. Треба було бігти, але ми не могли піти без нього. Дідуся вдалося врятувати на тачанці. Валентин взяв з дому портрет своєї молодості. Пресофіцер 10-ї бригади десь 2 км до авто ось так віз дідуся. Потім ми передали його волонтерам. Десь у Житомирі його знайшов син. Зараз мені відомо, що цей дідусь помер. Він відійшов у вічність у колі рідних і від старості, а не в самотності й через війну», — розповідає Мар’ян Кушнір.
«Мені важко щось додати словами до цього фото. Така правда війни. Але, крім крові та смерті, я бачу тут лють та взаємодопомогу», — пояснює Євгеній Завгородній.
«Чоловік отримав осколкове поранення грудної клітки. Він у важкому стані. Незважаючи на постійну загрозу ворожих атак, рятувальники успішно витягли його та тіло жінки з-під завалів їхньої домівки. Нікополь, розташований на правому березі Дніпра, зазнає постійних нападів, оскільки російські війська зайняли лівий берег річки», — говорить Олександр Рупета.
«Я довго працював над проблемами екології довкілля, висвітлював наслідки роботи заводів у Маріуполі. Зараз ця фотографія і ця історія набули зовсім іншого сенсу. Проблеми, виклики і символізм зовсім інший. І обрав саме цей знімок, тому що сумую за своїм Маріуполем та своєю Донеччиною», — пояснює Сергій Коровайний.
«Ключовим для мене є фото, яке я зробив на початку вторгнення. Тоді росіяни тільки відійшли від Харкова і на Північній Салтівці стало безпечніше. Я зміг побачити цей район з висоти 16-го поверху й оцінити візуально масштаб руйнувань», — пояснив Олександр Магула.
«Це розповідь про військового, який, втративши ногу під час служби в АТО, не лише відмовився від статусу жертви, але й знову став до лав ЗСУ, коли почалось повномасштабне вторгнення. Відсутність однієї ноги для нього — не перешкода, а лише новий виклик. І ось він — не просто водій, а водій величезної вантажівки, яка везе на собі гармату С-60. Уявіть собі: величезна машина, що реве, немов звір, під командою чоловіка, який, за допомогою милиці та свого нескореного духу, керує нею майже краще, ніж будь-який інший водій. Цей військовий — живий символ того, що немає нічого неможливого для тих, хто має справжню відвагу і непохитну віру у власні сили. Він демонструє, що обмеження — це лише стан розуму, а не тіла», — пояснює Олег Пальчик.
«Бахмут 2023 рік. Тут заплутана історія, без конкретики, але, ймовірніше всього, це український військовий, який був поранений, а потім замерз. Він з'явився тут, як і напис «С рождеством от Пригожина» в ніч з 6 на 7 січня. На Різдво. Поліція та служби, звісно ж, не дали нам конкретної відповіді, що за чоловік це був, а зрозуміти за формою — теж неможливо», — пояснює Джордж Іванченко.
«На мій погляд, це чутливе фото. На зруйнованому мості в Ірпені боєць Територіальної оборони заспокоює літнього чоловіка. На фоні лунають вибухи», — говорить Олександр Ратушняк.
«Ця світлина мені трохи нагадує картину Мікеланджело «Створення Адама». Тут зображено, як відчайдушно співробітники ДСНС гасять пожежу та шукають людей під завалами. Проблема полягала ще й у тому, що під завалами продовжував горіти газ, який не змогли відімкнути. Через це, люди під завалами опинилися у пастці. Рятувальники якнайшвидше намагалися загасити пожежу, щоб встигнути витягнути людей живими з-під завалів. Для мене ця світлина значуща, бо я був поряд з тими пожежниками, дихав тим димом і паром, бачив та переживав все те, що й вони», — каже Євген Гертнер.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Віра Лабич
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
UAPP — незалежне обʼєднання професійних українських фотографів, покликане захищати їх інтереси, підтримувати, а також розвивати і популяризувати українську фотографію як важливий елемент національної культури.
Діяльність UAPP охоплює освітні, соціальні, дослідницькі та культурні ініціативами, а також книговидання.
UAPP репрезентує українську професійну фотографію в міжнародному фотографічному співтоваристві та є офіційним членом Федерації європейських фотографів (FEP) — міжнародної організації, яка представляє більше 50 000 професійних фотографів в Європі та інших країнах світу.
