Сьогоднішнім гостем став Олександр Глядєлов, український фотограф-документаліст, фотожурналіст, що висвітлював воєнні конфлікти в Молдові, Нагірному Карабаху, Чечні, Киргизстані, Сомалі, Південному Судані та Україні.
Сьогодні розмова піде про аналоговість у сучасному світі, досвід фотографування воєн протягом 40 років та багатозначність документальної фотографії.
Дивіться повний випуск на YouTube:
За першим фахом я інженер-оптик і я розумію, що оптика — це німецька наука і німецька мануфактура, я прибічник цієї думки. Про Leica я можу багато розповідати. І як інструмент вона дуже допомагає мені у фотографії, якою я займаюся. Я майже непомітний з цією камерою. На неї люди реагують позитивно, бо вона мала, вона не агресивна і дуже тиха. Ну і це надійна камера, дуже надійна.
З нею я не можу змагатися вночі, чи коли мало світла. Але я так трошки втішаюся такою думкою, що сучасна цифрова камера бачить більше, ніж людське око, так воно і є. А плівка більш-менш співпаде.
Фото на телефон для мене — це візуальний щоденник на згадку і все. Це інструмент, що дозволяє фіксувати моменти життя, ділитися своїми думками та емоціями, а також просто досліджувати світ навколо. Мобільні телефони роблять фотографію доступною для всіх, незалежно від рівня досвіду чи бюджету. Це нівелює бар'єри та дає можливість кожному розповісти свою історію за допомогою зображень.
Хоча багато хто сприймає фотографії, зроблені на телефон, як чернетки, я вважаю, що вони мають цінність самі по собі. Вони щирі, невимушені та часто відображають реальність більш автентично, ніж фотографії, зроблені професійною камерою. Мобільний телефон завжди зі мною, тому я можу зафіксувати момент, що трапився, одразу, не втрачаючи жодної деталі.
Як приклад, я можу згадати фотографа Дмитра Гавриша, який багато працював для американських медіа. Він жив у Нью-Йорку і під час війни в Афганістані створив фотокнигу "Іншалла". Цікаво, що для зйомки цієї книги він використовував не лише професійну камеру, але й iPhone. Він пояснював, що телефон дозволяв йому бути ближче до людей та подій, робити більш спонтанні та особисті фотографії.
Фотографії на телефон це просто побутова річ і побутова фотографія, не більше.
Фотовиставки – це певний фільтр того, якою має бути моя фотографія. Вона може не бути на виставці, але вона має бути такою, що вона може бути на ній. Ви були сьогодні на виставці «Прощання слов’янки», де тільки 13 фотографій, а їх може бути 100, наприклад. В просторі вона маленька, але зроблені вони понад 30 років.
Ця пісня з'явилася після того, як був написаний марш. Марш був написаний на балканські війни, тобто на відношення імперської Росії до Балкан в 1912 році. А всі слова були написані після цього.
Він швидко став саундтреком імперських зазіхань російської армії.
Можливо ви пам'ятаєте, що потяг №1 з Київського вокзалу, Київ-Москва, відходив під марш «Прощання слов'янки».
Ця пісня докорінно змінила своє значення: з маршу-перемоги у Другій світовій війні вона стала акомпанементом сучасної агресії, геноциду та тотального руйнування, які провадить Росія.
А якщо ви зараз наберете в гуглі «Прощання слов’янки» російською, то перше, що ви побачите, як військові колони Z їдуть в напрямку України під цей марш. Він набув зовсім іншого контексту.
Ця виставка — частина боротьби з внутрішнім протиріччям та прийняття нової реальності.
Я це фотографую, бо це сталося з нами. Це моя країна. І це ще питання, якби я був іншого віку, чи я б тут сидів. Я думаю, що я б насправді був на фронті. Таких молодих, як я, на жаль, ще не беруть. Знаєте, колись мені Марущенко казав, що він відчував перехід від віку між 50 до 60 і після 60, як те, що йому більше не треба фотографувати. І це дуже-дуже персонально для кожного. Це стосується не тільки фотографії, я думаю, насправді. А я відчуваю і сам акт фотографування, і в цілому те, що я роблю, так само як нібито спочатку. Мені так же цікаво, моє око так же бачить, я маю надію. І люди впізнають мої фотографії, не бачачи підписи під ними.
Я сподіваюсь, що те, що я роблю зараз, це не багато, але воно буде мати і сенс, і силу і зараз, і потім.
Фотографія — це такий законсервований час. Тобто час як такий, якщо він відчувається з цієї фотографії. Ми ж не фізики, нам легше розмовляти про час, бо якщо торкатися фізичної величини, то тут стільки питань зразу, що таке час, чи він існує взагалі? То будемо казати час, будемо казати дія, яка відбувається, навіть якщо ви її не бачите, щось приховане, це може все бути в документальній фотографії. І те, що ви робите, якщо ви фотограф, це ваш фах, тобто вона має мати образ, вона має діяти. Все разом.
Документальна фотографія – це мистецтво у своїх крайніх проявах.
Сенс фотографувати на плівку для мене в тому, що я контролюю, тобто я друкую руками, якщо це можливо.
Leica і чорно-біла плівка – це великий привілей, який дає вам час для осмислення, для думки. Це не повільність, а привілей. Ти володар свого часу. Ти не прив'язаний, особливо якщо порівнювати, як працюють багато з тих, хто тут сидів до мене і розповідав про свою працю на війні, це важка праця. І потім все треба скинути, відредагувати. В мене є час. А друк, коли я роблю фотографію, коли я фотографую, в мене вже є розуміння, як вона має бути надрукована. І якщо проявлення плівки — це просто рутина, типова рутина, нічого цікавого, ти маєш бути акуратним, розчини мають бути чистими, температура має бути така, яка має бути, і час те ж саме, скільки вона там проявляється, скільки вона фіксується, скільки вона миється. А вже коли ти друкуєш фотографію, то ти працюєш над образом. І кожний ручний відбиток можна зробити там, вони всі пронумеровані, і я лімітую тиражі, але один від іншого, якщо він надрукований руками, буде трошки відрізнятися. Не в погану чи в кращу сторону якусь, а просто трошки буде в чомусь відрізнятися. І це унікальність. Просто унікальність. І я це люблю. Я люблю друкувати.
Свобода — це намагання. Бо абсолютна свобода, вона ж не існує. Нас все одно щось тримає, щось встановлює якісь рамки. Абсолютна свобода — це тебе вбили, ти помер, ну і все. Оце і є свобода, мабуть.
Я роблю те, що я хочу переважно. Всі ці фотографії, які ви бачили на виставці, мене ніхто не посилав туди, я сам поїхав. Це було моє рішення, моє бажання, я хотів побачити, зрозуміти, що відбувається.
Я не знаю, що буде з часом. Я сподіваюсь, що це не столітня війна, як була війна Англійського королівства і Франції.
У 2015-му році в клубі Closer фотограф з агенції Magnum Аббас Аттар давав відкриту лекцію з показом на екрані своїх фотографій. Тоді його запитали: «а чому ви припинили фотографувати конфлікти?». Аббас відповів: «Тому що я більше не можу швидко бігати», і засміявся, розумієте? Я ще можу, бо я рази три на тиждень бігаю кроси, мені не стидно бути там, де треба іноді швидко пробігти з усім, що на тобі.
Ми вдячні Work.ua за підтримку та допомогу в підсиленні голосів українських документалістів.
Дякуємо.
Олександр Глядєлов — український фотограф-документаліст, фотожурналіст.
Як фотограф висвітлював воєнні конфлікти в Молдові, Нагірному Карабаху, Чечні, Киргизстані, Сомалі, Південному Судані і Україні. З 1997 і до цього дня активно співпрацює з міжнародною гуманітарною організацією «Лікарі без кордонів» (Medecins Sans Frontieres). Співпрацює з міжнародними організаціями: MSF, HRW, The Global Fund, UNAIDS, UNICEF.
Звертається до соціальних тем: воєнні конфлікти, гуманітарні кризи, безпритульні діти, в’язниці, епідемії ВІЛ/СНІД, туберкульозу та Гепатиту С, наркоманія. Не вважає себе воєнним фотографом, хоча частина його робот присвячена війнам та конфліктам.
Свідомо фотографує аналоговою камерою на чорно-білу плівку та сам друкує свої фотографії у домашній фотолабораторії в Києві.
Був двічі поранений у Молдові та на Донбасі під Ілловайськом.
Нагороди та відзнаки: Гран-Прі Укрпресфото-97 за серію знімків «Покинуті діти»; приз Hasselblad на конкурсі європейської фотографії у Вевей, Швейцарія, Images’98; Mother Jones 2001 Medal of Excellence Міжнародного фонду документальної фотографії у Сан-Фрациско, США; «Moving Walls 2002» Інституту Відкритого Суспільства (OSI) в Нью-Йорку, США. Лауреат Шевченківської премії 2020 року за фотопроєкт «Карусель».
Живе та працює у Києві.
Олена Гусейнова – українська письменниця, радіоведуча, радіопродюсерка та модераторка зустрічі. З 2016 року працює на Радіо Культура (Суспільне). Наразі є головною редакторкою Редакції радіотеатру та літературних програм.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Маруся Маруженко
Менеджер сайту: Владислав Кухар
Фото із особистих архівів Олександра Глядєлова
Сьогоднішнім гостем став Олександр Глядєлов, український фотограф-документаліст, фотожурналіст, що висвітлював воєнні конфлікти в Молдові, Нагірному Карабаху, Чечні, Киргизстані, Сомалі, Південному Судані та Україні.
Сьогодні розмова піде про аналоговість у сучасному світі, досвід фотографування воєн протягом 40 років та багатозначність документальної фотографії.
Дивіться повний випуск на YouTube:
За першим фахом я інженер-оптик і я розумію, що оптика — це німецька наука і німецька мануфактура, я прибічник цієї думки. Про Leica я можу багато розповідати. І як інструмент вона дуже допомагає мені у фотографії, якою я займаюся. Я майже непомітний з цією камерою. На неї люди реагують позитивно, бо вона мала, вона не агресивна і дуже тиха. Ну і це надійна камера, дуже надійна.
З нею я не можу змагатися вночі, чи коли мало світла. Але я так трошки втішаюся такою думкою, що сучасна цифрова камера бачить більше, ніж людське око, так воно і є. А плівка більш-менш співпаде.
Фото на телефон для мене — це візуальний щоденник на згадку і все. Це інструмент, що дозволяє фіксувати моменти життя, ділитися своїми думками та емоціями, а також просто досліджувати світ навколо. Мобільні телефони роблять фотографію доступною для всіх, незалежно від рівня досвіду чи бюджету. Це нівелює бар'єри та дає можливість кожному розповісти свою історію за допомогою зображень.
Хоча багато хто сприймає фотографії, зроблені на телефон, як чернетки, я вважаю, що вони мають цінність самі по собі. Вони щирі, невимушені та часто відображають реальність більш автентично, ніж фотографії, зроблені професійною камерою. Мобільний телефон завжди зі мною, тому я можу зафіксувати момент, що трапився, одразу, не втрачаючи жодної деталі.
Як приклад, я можу згадати фотографа Дмитра Гавриша, який багато працював для американських медіа. Він жив у Нью-Йорку і під час війни в Афганістані створив фотокнигу "Іншалла". Цікаво, що для зйомки цієї книги він використовував не лише професійну камеру, але й iPhone. Він пояснював, що телефон дозволяв йому бути ближче до людей та подій, робити більш спонтанні та особисті фотографії.
Фотографії на телефон це просто побутова річ і побутова фотографія, не більше.
Фотовиставки – це певний фільтр того, якою має бути моя фотографія. Вона може не бути на виставці, але вона має бути такою, що вона може бути на ній. Ви були сьогодні на виставці «Прощання слов’янки», де тільки 13 фотографій, а їх може бути 100, наприклад. В просторі вона маленька, але зроблені вони понад 30 років.
Ця пісня з'явилася після того, як був написаний марш. Марш був написаний на балканські війни, тобто на відношення імперської Росії до Балкан в 1912 році. А всі слова були написані після цього.
Він швидко став саундтреком імперських зазіхань російської армії.
Можливо ви пам'ятаєте, що потяг №1 з Київського вокзалу, Київ-Москва, відходив під марш «Прощання слов'янки».
Ця пісня докорінно змінила своє значення: з маршу-перемоги у Другій світовій війні вона стала акомпанементом сучасної агресії, геноциду та тотального руйнування, які провадить Росія.
А якщо ви зараз наберете в гуглі «Прощання слов’янки» російською, то перше, що ви побачите, як військові колони Z їдуть в напрямку України під цей марш. Він набув зовсім іншого контексту.
Ця виставка — частина боротьби з внутрішнім протиріччям та прийняття нової реальності.
Я це фотографую, бо це сталося з нами. Це моя країна. І це ще питання, якби я був іншого віку, чи я б тут сидів. Я думаю, що я б насправді був на фронті. Таких молодих, як я, на жаль, ще не беруть. Знаєте, колись мені Марущенко казав, що він відчував перехід від віку між 50 до 60 і після 60, як те, що йому більше не треба фотографувати. І це дуже-дуже персонально для кожного. Це стосується не тільки фотографії, я думаю, насправді. А я відчуваю і сам акт фотографування, і в цілому те, що я роблю, так само як нібито спочатку. Мені так же цікаво, моє око так же бачить, я маю надію. І люди впізнають мої фотографії, не бачачи підписи під ними.
Я сподіваюсь, що те, що я роблю зараз, це не багато, але воно буде мати і сенс, і силу і зараз, і потім.
Фотографія — це такий законсервований час. Тобто час як такий, якщо він відчувається з цієї фотографії. Ми ж не фізики, нам легше розмовляти про час, бо якщо торкатися фізичної величини, то тут стільки питань зразу, що таке час, чи він існує взагалі? То будемо казати час, будемо казати дія, яка відбувається, навіть якщо ви її не бачите, щось приховане, це може все бути в документальній фотографії. І те, що ви робите, якщо ви фотограф, це ваш фах, тобто вона має мати образ, вона має діяти. Все разом.
Документальна фотографія – це мистецтво у своїх крайніх проявах.
Сенс фотографувати на плівку для мене в тому, що я контролюю, тобто я друкую руками, якщо це можливо.
Leica і чорно-біла плівка – це великий привілей, який дає вам час для осмислення, для думки. Це не повільність, а привілей. Ти володар свого часу. Ти не прив'язаний, особливо якщо порівнювати, як працюють багато з тих, хто тут сидів до мене і розповідав про свою працю на війні, це важка праця. І потім все треба скинути, відредагувати. В мене є час. А друк, коли я роблю фотографію, коли я фотографую, в мене вже є розуміння, як вона має бути надрукована. І якщо проявлення плівки — це просто рутина, типова рутина, нічого цікавого, ти маєш бути акуратним, розчини мають бути чистими, температура має бути така, яка має бути, і час те ж саме, скільки вона там проявляється, скільки вона фіксується, скільки вона миється. А вже коли ти друкуєш фотографію, то ти працюєш над образом. І кожний ручний відбиток можна зробити там, вони всі пронумеровані, і я лімітую тиражі, але один від іншого, якщо він надрукований руками, буде трошки відрізнятися. Не в погану чи в кращу сторону якусь, а просто трошки буде в чомусь відрізнятися. І це унікальність. Просто унікальність. І я це люблю. Я люблю друкувати.
Свобода — це намагання. Бо абсолютна свобода, вона ж не існує. Нас все одно щось тримає, щось встановлює якісь рамки. Абсолютна свобода — це тебе вбили, ти помер, ну і все. Оце і є свобода, мабуть.
Я роблю те, що я хочу переважно. Всі ці фотографії, які ви бачили на виставці, мене ніхто не посилав туди, я сам поїхав. Це було моє рішення, моє бажання, я хотів побачити, зрозуміти, що відбувається.
Я не знаю, що буде з часом. Я сподіваюсь, що це не столітня війна, як була війна Англійського королівства і Франції.
У 2015-му році в клубі Closer фотограф з агенції Magnum Аббас Аттар давав відкриту лекцію з показом на екрані своїх фотографій. Тоді його запитали: «а чому ви припинили фотографувати конфлікти?». Аббас відповів: «Тому що я більше не можу швидко бігати», і засміявся, розумієте? Я ще можу, бо я рази три на тиждень бігаю кроси, мені не стидно бути там, де треба іноді швидко пробігти з усім, що на тобі.
Ми вдячні Work.ua за підтримку та допомогу в підсиленні голосів українських документалістів.
Дякуємо.
Олександр Глядєлов — український фотограф-документаліст, фотожурналіст.
Як фотограф висвітлював воєнні конфлікти в Молдові, Нагірному Карабаху, Чечні, Киргизстані, Сомалі, Південному Судані і Україні. З 1997 і до цього дня активно співпрацює з міжнародною гуманітарною організацією «Лікарі без кордонів» (Medecins Sans Frontieres). Співпрацює з міжнародними організаціями: MSF, HRW, The Global Fund, UNAIDS, UNICEF.
Звертається до соціальних тем: воєнні конфлікти, гуманітарні кризи, безпритульні діти, в’язниці, епідемії ВІЛ/СНІД, туберкульозу та Гепатиту С, наркоманія. Не вважає себе воєнним фотографом, хоча частина його робот присвячена війнам та конфліктам.
Свідомо фотографує аналоговою камерою на чорно-білу плівку та сам друкує свої фотографії у домашній фотолабораторії в Києві.
Був двічі поранений у Молдові та на Донбасі під Ілловайськом.
Нагороди та відзнаки: Гран-Прі Укрпресфото-97 за серію знімків «Покинуті діти»; приз Hasselblad на конкурсі європейської фотографії у Вевей, Швейцарія, Images’98; Mother Jones 2001 Medal of Excellence Міжнародного фонду документальної фотографії у Сан-Фрациско, США; «Moving Walls 2002» Інституту Відкритого Суспільства (OSI) в Нью-Йорку, США. Лауреат Шевченківської премії 2020 року за фотопроєкт «Карусель».
Живе та працює у Києві.
Олена Гусейнова – українська письменниця, радіоведуча, радіопродюсерка та модераторка зустрічі. З 2016 року працює на Радіо Культура (Суспільне). Наразі є головною редакторкою Редакції радіотеатру та літературних програм.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Маруся Маруженко
Менеджер сайту: Владислав Кухар
Фото із особистих архівів Олександра Глядєлова
UAPP — незалежне обʼєднання професійних українських фотографів, покликане захищати їх інтереси, підтримувати, а також розвивати і популяризувати українську фотографію як важливий елемент національної культури.
Діяльність UAPP охоплює освітні, соціальні, дослідницькі та культурні ініціативами, а також книговидання.
UAPP репрезентує українську професійну фотографію в міжнародному фотографічному співтоваристві та є офіційним членом Федерації європейських фотографів (FEP) — міжнародної організації, яка представляє більше 50 000 професійних фотографів в Європі та інших країнах світу.
