У серпні 2014 року під містом Іловайськ розгорнулась одна із найзапекліших битв для українських військових у війні на сході. Українське командування вирішило взяти штурмом зайняте проросійськими бойовиками місто, розташоване за 43 км від Донецька. Натомість операція обернулася трагедією. Бої тривали майже місяць. У «Іловайському котлі» загинуло близько 400 українських військових, ще стільки ж отримали поранення різного ступеня тяжкості, а близько 300 — потрапили у полон. Бої за місто стали переломними у ході російсько-української війни: замість наступу ЗСУ перейшли до оборони. Відтоді 29 серпня — це День пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України.
Фотограф Максим Дондюк став свідком подій в Іловайську. Він перебував на передовій та відзняв ключові моменти штурму окупованого міста, життя та загибель українських військових.
У 2014 році Максим Дондюк фотографував події російсько-української війни по обидва боки фронту. Він знімав у Слов’янську, Краматорську, Луганську та Донецьку, оскільки тоді журналісти та фотографи без проблем перетинали лінію вогню. «У той час усі їздили, тому що навколо був хаос. На блокпостах просто перевіряли документи», — пригадує Максим Дондюк. Невдовзі його разом з журналістом Саймоном Островським захопила група «Стрєлка». Хлопцям одягнули мішки на голови та розстрілювали холостими патронами. «По голосу я зрозумів, що допитував нас Стрєлков. Вранці нас усіх звільнили, крім Островського. Можливо, хотіли заарештувати лише його, а я просто був у машині з Саймоном. У мене були фейкові документи, була легенда і мене, зрештою, відпустили», — розповідає Дондюк.
Згодом, коли знімав по інший бік фронту, біля Мар’їнки, потрапив під вогонь українських військових. «Подумав тоді, якщо мене вб’ють на боці сепаратистів, то потім вважатимуть зрадником. Для мене важливо було фотографувати, оскільки й по той бік фронту опинилось багато українців, наших громадян. Спочатку все було розмитим, сюрреалістичним і я намагався зрозуміти ситуацію», — говорить Максим Дондюк.
Улітку 2014 року пресслужба АТО влаштовувала для журналістів та фотографів престури. «Пригадую, привозили різні телевізійні канали, і дівчатка в рожевих шортах стояли на фоні палаючої техніки і розповідали про війну. Якщо ж поглянути на карту бойових дій, то ми були щонайменше за 20 кілометрів від фронту. Я втомився від цієї ситуації і почав шукати можливості працювати з українськими військовими, — розповідає Максим. — Друзі поділились зі мною контактами командира батальйону «Донбас» і він дозволив нам з колегами приїхати». Відтак Максим Дондюк, Олександр Глядєлов, Макс Левін та Маркіян Лисейко стали свідками ключових подій Іловайська.
Максим Дондюк поїхав разом з військовими на штурм міста. «У військових в машинах було мало місця і вони сказали тягнути нам сірники. Саші попався короткий, і перший раз я поїхав один, — пригадує Максим. — Перший штурм, 10 серпня, був невдалим. У цей день загинуло четверо українських бійців. Довелося повертатись, оскільки диверсійна група намагалася підірвати позаду нас акведук, і ми б тоді потрапили у засідку».
Назад українські військові повернулися по дорозі вздовж посадки. У їхню броньовану машину поцілили з РПГ, і хлопців, які були там, евакуювали, виносили на ношах. «Наш снайпер ліквідував бійця з гранатометом і ми пішли далі. Ми рухалися вздовж посадки, а вороги стріляли в нас. Це для мене було таке дуже неприємне відчуття — коли йдеш по асфальту, дивишся на посадку і не розумієш, що буде далі», — говорить Максим.
Потім була ще одна спроба увійти в Іловайськ. Цього разу Максим Дондюк їхав разом з Олександром Глядєловим. «Пам’ятаю, що був прорив фронту з боку РФ. Ми бачили, як наближаються гаубиці і їде частина військ, — пригадує Максим Дондюк. — Ми не доїхали, провели ніч у якомусь дитячому садочку».
18 серпня усе склалось добре. У самому Іловайську не було надто сильного опору, військові заїхали з іншого боку і ввійшли у місто. «Ми заїжджали околицями через різні маленькі села. Усі вони були зруйновані, скрізь по дорозі була спалена техніка, лежали роздуті тіла сепаратистів — ніхто їх не забирав», — розповідає фотограф. Іноді українські військові натрапляли на «дружній вогонь». Ситуація була напружена і бійці виходили один на одного з різних кутів, стріляли, а потім з’ясовували, хто ж перед ними. «До Іловайська ми йшли цілу добу, дуже повільно. В одному з сіл потрапили під мінометну дуель. Дорогою були короткі бої, коли стріляв гранатомет. Постійно потрібно було то лягати на землю, то знову йти. Наші військові захопили декількох полонених. Бачив перед собою щойно вбитих ворогів, які виходили на дорогу і стріляли в нас, — розповідає Максим. — Під вечір, ближче до темряви, ми заходили в Іловайськ. Нас посадили у броньовану машину. У водія вистрілив снайпер. Нам пощастило, що скло витримало два постріли, націлені прямо в голову».
Коли українські військові в'їхали в Іловайськ, на зустріч їм з підвалів вийшли цивільні. Люди думали, що їх вже звільнили та обіймали військових. У них була критична ситуація — залишилися без медикаментів, їжі, води. Бійці відразу почали їм допомагати. Максим Дондюк разом із військовими зупинився у школі. Бійці розташувались у спортивному залі, по класах. Там у підвалах також мешкали цивільні, переважно жінки з дітьми.
«Коли знімаєш у дуже інтенсивній атмосфері, коли навколо постійно війна, то починає вмикатися підсвідомість. Як у людей, котрі вивчають східні єдиноборства і під час бою діють автоматично, оскільки часу міркувати просто не існує, — говорить Максим Дондюк. — Доводиться бігти разом із солдатами й робити фотографії. Не завжди виходить встати та скомпонувати потрібну композицію. Усе настільки швидко, що просто немає можливості подумати. Усе залежить від бекграунду, досвіду та здатності працювати в таких умовах».
Максим Дондюк був в Іловайську разом із фотографом Олександром Глядєловим. «У мене ще не було досвіду роботи в умовах бойових дій і я намагався кудись бігти, де міг загинути із вірогідністю сто відсотків. Утім Саша мене завжди стримував, і я йому дуже вдячний за це. Він казав, що давай спершу подивимось, почекаємо і нас рятувала його витримка», — пригадує Максим. Він додає, що це проблема всіх молодих фотографів, яким видається, що вони ніколи не будуть пораненими, і тим більше не загинуть. «Перше поранення отримав під час зйомок Революції Гідності, друге — у 2022 році, — розповідає Максим Дондюк. — Розумію, що наступне поранення може бути складнішим від попереднього. Стаю стриманішим, можливо, завдяки досвіду, через вік, або через розуміння того, що в умовах війни ти нічого не контролюєш».
Максим Дондюк пригадує один із ранків в Іловайську, коли вони з бійцями заварили каву та вийшли у двір школи. «Ми стояли з кавою, спілкувалися, хтось курив. І раптом по нас прилітає ціла серія пострілів з АГС (автоматичного станкового гранатомета — прим. ред.), прямо у натовп. Я стою з цією чашкою кави, а біля мене щось пролітає, частина військових падає, стогне від болю, кричить. Я бачу, що Саші в ногу потрапив осколок, — каже Максим Дондюк. — Усвідомлюєш, що тебе не поранило не через те, що ти такий чудовий хлопець. Так сталось випадково, просто тобі цього разу пощастило, а комусь — ні. Я почав розуміти, що взагалі не контролюю ситуацію на війні. Тільки здається, що можна її контролювати. Чому в мене жоден уламок не потрапив, а в Сашу потрапив? Чому когось навіть не зачепило, а хтось отримав важкі поранення або загинув? Хто це вирішує?».
Максим Дондюк працював разом з Олександром Глядєловим декілька днів. Потім Олександра евакуювали з іншими пораненими і Максим залишився сам. «Нам сказали, що ми поїдемо з військовими на одну чи дві доби. Бійці швидко зачистять місто і ми повернемось назад в Курахове. Я взяв із собою лише невеличкий тактичний рюкзак і спальник. Я навіть не брав зарядку для техніки. Зрештою, там все одно не було електрики, — пригадує фотограф. — У нашу школу було багато прильотів, і під час одного з них, коли я біг з камерою, мене притиснули до стінки і об’єктив розсипався. Він був механічний, я його склеїв скотчем і продовжував знімати. Камера розбита, батарейки сіли, пам’яті на флешках майже не залишилось. Кожного вечора я видаляв фотографії і міг знімати декілька кадрів на годину».
Школу в Іловайську, де були українські військові, постійно обстрілювали з усіх можливих видів зброї. Максим пригадує, як сидів у підвалі школи і думав, витримає вона чи ні. Після першого прицільного обстрілу, військові забрали в жінок мобільні телефони. Бійці зрозуміли, що хтось із жінок точно не на їхньому боці. Після масових обстрілів школи, військові почали розходитись містом і шукати різні помешкання й хати для ночівлі. «Був дуже спекотний серпень і я не мився вже десь тиждень. Військові зробили в полі саморобний душ, до якого доводилося йти під час обстрілів. Ідеш і думаєш, помитись чи не помитись. Було страшно, і коли були прильоти, доводилося з душу відразу бігти до хати», — розповідає Дондюк.
У той час за Іловайськом розгорталася справжня трагедія. Фронт «посипався», підходили російські війська і поступово відрізали можливості для відступу. Водночас Києві готувались до військового параду на честь Дня Незалежності. «Коли у нас з’являвся інтернет, ми з Олександром Глядєловим активно писали у фейсбуку про ситуацію в Іловайську. Ми зрозуміли, що перебуваємо в оточенні, й вирішили надати цій ситуації розголосу. Ми там були єдиними фотографами», — говорить Максим Дондюк.
У Максима вже не працювала камера, сіли батареї, і він не міг продовжувати знімати. 23 серпня військові посадили його в машину і сказали, що вивезуть разом із пораненими. Фотограф пригадує: «До цього з Іловайська виїжджала така сама машина і її рознесли прямим влучанням з танка. У нас забрали зброю, а пораненому бійцю дали пістолет та гранату. У хлопця був перебитий хребет, він лежав, і я просто його підтримував, щоб його не дуже трусило на вибоїнах дороги. Він сказав мені, що ніякого полону не буде — якщо машину захоплять, то він її підірве. Отак ми проривалися десять кілометрів під мінометним обстрілом. Коридор повністю не закрився, і ми проїхали крізь якусь щілину».
Максим Дондюк одразу після повернення пішов провідати в лікарню Олександра Глядєлова. «Коли Сашу поранили, він опинився у машині для евакуації. Потім його перевели в іншу машину. Так сталося, що всі його плівки були складені в один футляр і під час пересадки загубились. До мене потім підійшов військовий і сказав, що знайшов плівки, — пригадує Максим Дондюк. — Коли я виїжджав з Іловайська, окрім своїх матеріалів, віз ще Сашині. Я думав, якщо не виберусь, то не залишиться ніяких фотографій, не буде жодної згадки про те, що відбулося і як воювали хлопці».
Максим провідував Олександра у лікарні в Дніпрі, коли Україна святкувала День Незалежності. «Я прийшов до Саші, приніс йому плівки. Він дуже зрадів і ми вирішили це відзначити. Я вийшов у магазин і почув вибухи — це був святковий феєрверк. Я одразу стрибнув у кущі, ліг на землю. Тиждень під обстрілами вплинув на психіку», — розповідає Максим Дондюк.
«В Іловайську ми потоваришували з хлопцями, оскільки разом жили, весь час спілкувалися. Вони постійно намагались дати нам автомат, щоб ми могли себе захистити. Ми відмовилися й сказали, що в нас є камери. Вони жартували, що ми ще більше їбануті, ніж вони. У наших військових дуже часто був прямий контакт із ворогом, — пригадує Дондюк. — Мені видається, що найважливіші фотографії — це фотографії хлопців, котрі загинули, котрі не вийшли з Іловайська». Максим пригадує бійців з підрозділу розвідників, з якими постійно спілкувався. Вони виїжджали на пожежній машині, яку спалив прямим влучанням постріл із танка. Дуже тяжко тепер дивитися на ці фотографії.
Максим Дондюк розповідає про добровольця із позивним «Франко». Він був із забезпеченої родини, жив в Америці й приїхав, щоб допомагати українським військовим. «Я пам’ятаю, як його поранили, як йому надавали першу допомогу. Він помирав просто на очах, зі стогонами. Він розумів, що помирає. Дуже боляче усвідомлювати, що вже немає людини, з якою ти ще вчора жартував», — говорить Максим. Фотограф додає, що військові не дозволяли знімати своїх вбитих та поранених, тому вони з Олександром Глядєловим допомагали вивантажувати закривавлені тіла загиблих.
Фотографії Максима Дондюка з Іловайська фактично ніде не публікувались. Декілька видань одразу запропонували видати матеріал, утім Максим відмовився. Публікація знімків могла поставити під загрозу життя українських військових, які потрапили в полон. Було лише декілька виставок за кордоном із надрукованими фотографіями. Через дев’ять місяців, коли усіх військових звільнили, публікація знімків у новинних медіа вже не була актуальною.
Сьогодні у вільному доступі є книга про Іловайськ із фотографіями Максима Дондюка, Олександра Глядєлова, Макса Левіна та Маркіяна Лисейка. 29 серпня кожного року фотографи зустрічалися зранку із військовими, а ввечері збиралися своєю компанією. Якось у розмові вирішили, що було б добре зробити книгу про Іловайськ. Перед початком повномасштабної війни Макс Левін отримав бюджет на книгу від Міністерства культури та інформаційної політики України. Книгу потрібно було видати до кінця 2022 року. «На початку грудня я приїхав до Олександра Глядєлова із жорсткими дисками, на яких були фотографії Макса Левіна, Маркіяна Лисейка та мої. Ми довго не могли знайти фотографії Макса, усе ніяк не вдавалось зустрітися з Маркіяном, — розповідає Максим Дондюк. — Я місяць жив у Саші й ми працювали над вибором фотографій, підписами та текстами до книги. Нам поталанило знайти хорошу дизайнерку, яка одразу зрозуміла наш задум, та домовитись із друкарнею». Максим пригадує, що ночував в Олександра в спальнику на підлозі, так само як і у школі в оточеному місті, цілий день дивився фотографії з війни і часто зранку не міг зрозуміти, де він перебуває — у Сашиній квартирі чи знову в Іловайську.
«Ми залишилися живими там, де загинули інші. Ми пам’ятаємо і не можемо дозволити пустити це в забуття», — так звучить епіграф до книжки про Іловайську трагедію. Максим додає: «Ця книга для нас — це пам’ять про всіх, хто загинув в Іловайську, і пам’ять про Макса. Я відкриваю книгу і згадую хлопців, їхні імена та позивні, їхні жарти й усмішки. Важливо, щоб залишилася пам’ять, щоб було місце для розповідей про героїчні вчинки наших українських військових».
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредактор: В'ячеслав Ратинський
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
У серпні 2014 року під містом Іловайськ розгорнулась одна із найзапекліших битв для українських військових у війні на сході. Українське командування вирішило взяти штурмом зайняте проросійськими бойовиками місто, розташоване за 43 км від Донецька. Натомість операція обернулася трагедією. Бої тривали майже місяць. У «Іловайському котлі» загинуло близько 400 українських військових, ще стільки ж отримали поранення різного ступеня тяжкості, а близько 300 — потрапили у полон. Бої за місто стали переломними у ході російсько-української війни: замість наступу ЗСУ перейшли до оборони. Відтоді 29 серпня — це День пам’яті захисників України, які загинули в боротьбі за незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України.
Фотограф Максим Дондюк став свідком подій в Іловайську. Він перебував на передовій та відзняв ключові моменти штурму окупованого міста, життя та загибель українських військових.
У 2014 році Максим Дондюк фотографував події російсько-української війни по обидва боки фронту. Він знімав у Слов’янську, Краматорську, Луганську та Донецьку, оскільки тоді журналісти та фотографи без проблем перетинали лінію вогню. «У той час усі їздили, тому що навколо був хаос. На блокпостах просто перевіряли документи», — пригадує Максим Дондюк. Невдовзі його разом з журналістом Саймоном Островським захопила група «Стрєлка». Хлопцям одягнули мішки на голови та розстрілювали холостими патронами. «По голосу я зрозумів, що допитував нас Стрєлков. Вранці нас усіх звільнили, крім Островського. Можливо, хотіли заарештувати лише його, а я просто був у машині з Саймоном. У мене були фейкові документи, була легенда і мене, зрештою, відпустили», — розповідає Дондюк.
Згодом, коли знімав по інший бік фронту, біля Мар’їнки, потрапив під вогонь українських військових. «Подумав тоді, якщо мене вб’ють на боці сепаратистів, то потім вважатимуть зрадником. Для мене важливо було фотографувати, оскільки й по той бік фронту опинилось багато українців, наших громадян. Спочатку все було розмитим, сюрреалістичним і я намагався зрозуміти ситуацію», — говорить Максим Дондюк.
Улітку 2014 року пресслужба АТО влаштовувала для журналістів та фотографів престури. «Пригадую, привозили різні телевізійні канали, і дівчатка в рожевих шортах стояли на фоні палаючої техніки і розповідали про війну. Якщо ж поглянути на карту бойових дій, то ми були щонайменше за 20 кілометрів від фронту. Я втомився від цієї ситуації і почав шукати можливості працювати з українськими військовими, — розповідає Максим. — Друзі поділились зі мною контактами командира батальйону «Донбас» і він дозволив нам з колегами приїхати». Відтак Максим Дондюк, Олександр Глядєлов, Макс Левін та Маркіян Лисейко стали свідками ключових подій Іловайська.
Максим Дондюк поїхав разом з військовими на штурм міста. «У військових в машинах було мало місця і вони сказали тягнути нам сірники. Саші попався короткий, і перший раз я поїхав один, — пригадує Максим. — Перший штурм, 10 серпня, був невдалим. У цей день загинуло четверо українських бійців. Довелося повертатись, оскільки диверсійна група намагалася підірвати позаду нас акведук, і ми б тоді потрапили у засідку».
Назад українські військові повернулися по дорозі вздовж посадки. У їхню броньовану машину поцілили з РПГ, і хлопців, які були там, евакуювали, виносили на ношах. «Наш снайпер ліквідував бійця з гранатометом і ми пішли далі. Ми рухалися вздовж посадки, а вороги стріляли в нас. Це для мене було таке дуже неприємне відчуття — коли йдеш по асфальту, дивишся на посадку і не розумієш, що буде далі», — говорить Максим.
Потім була ще одна спроба увійти в Іловайськ. Цього разу Максим Дондюк їхав разом з Олександром Глядєловим. «Пам’ятаю, що був прорив фронту з боку РФ. Ми бачили, як наближаються гаубиці і їде частина військ, — пригадує Максим Дондюк. — Ми не доїхали, провели ніч у якомусь дитячому садочку».
18 серпня усе склалось добре. У самому Іловайську не було надто сильного опору, військові заїхали з іншого боку і ввійшли у місто. «Ми заїжджали околицями через різні маленькі села. Усі вони були зруйновані, скрізь по дорозі була спалена техніка, лежали роздуті тіла сепаратистів — ніхто їх не забирав», — розповідає фотограф. Іноді українські військові натрапляли на «дружній вогонь». Ситуація була напружена і бійці виходили один на одного з різних кутів, стріляли, а потім з’ясовували, хто ж перед ними. «До Іловайська ми йшли цілу добу, дуже повільно. В одному з сіл потрапили під мінометну дуель. Дорогою були короткі бої, коли стріляв гранатомет. Постійно потрібно було то лягати на землю, то знову йти. Наші військові захопили декількох полонених. Бачив перед собою щойно вбитих ворогів, які виходили на дорогу і стріляли в нас, — розповідає Максим. — Під вечір, ближче до темряви, ми заходили в Іловайськ. Нас посадили у броньовану машину. У водія вистрілив снайпер. Нам пощастило, що скло витримало два постріли, націлені прямо в голову».
Коли українські військові в'їхали в Іловайськ, на зустріч їм з підвалів вийшли цивільні. Люди думали, що їх вже звільнили та обіймали військових. У них була критична ситуація — залишилися без медикаментів, їжі, води. Бійці відразу почали їм допомагати. Максим Дондюк разом із військовими зупинився у школі. Бійці розташувались у спортивному залі, по класах. Там у підвалах також мешкали цивільні, переважно жінки з дітьми.
«Коли знімаєш у дуже інтенсивній атмосфері, коли навколо постійно війна, то починає вмикатися підсвідомість. Як у людей, котрі вивчають східні єдиноборства і під час бою діють автоматично, оскільки часу міркувати просто не існує, — говорить Максим Дондюк. — Доводиться бігти разом із солдатами й робити фотографії. Не завжди виходить встати та скомпонувати потрібну композицію. Усе настільки швидко, що просто немає можливості подумати. Усе залежить від бекграунду, досвіду та здатності працювати в таких умовах».
Максим Дондюк був в Іловайську разом із фотографом Олександром Глядєловим. «У мене ще не було досвіду роботи в умовах бойових дій і я намагався кудись бігти, де міг загинути із вірогідністю сто відсотків. Утім Саша мене завжди стримував, і я йому дуже вдячний за це. Він казав, що давай спершу подивимось, почекаємо і нас рятувала його витримка», — пригадує Максим. Він додає, що це проблема всіх молодих фотографів, яким видається, що вони ніколи не будуть пораненими, і тим більше не загинуть. «Перше поранення отримав під час зйомок Революції Гідності, друге — у 2022 році, — розповідає Максим Дондюк. — Розумію, що наступне поранення може бути складнішим від попереднього. Стаю стриманішим, можливо, завдяки досвіду, через вік, або через розуміння того, що в умовах війни ти нічого не контролюєш».
Максим Дондюк пригадує один із ранків в Іловайську, коли вони з бійцями заварили каву та вийшли у двір школи. «Ми стояли з кавою, спілкувалися, хтось курив. І раптом по нас прилітає ціла серія пострілів з АГС (автоматичного станкового гранатомета — прим. ред.), прямо у натовп. Я стою з цією чашкою кави, а біля мене щось пролітає, частина військових падає, стогне від болю, кричить. Я бачу, що Саші в ногу потрапив осколок, — каже Максим Дондюк. — Усвідомлюєш, що тебе не поранило не через те, що ти такий чудовий хлопець. Так сталось випадково, просто тобі цього разу пощастило, а комусь — ні. Я почав розуміти, що взагалі не контролюю ситуацію на війні. Тільки здається, що можна її контролювати. Чому в мене жоден уламок не потрапив, а в Сашу потрапив? Чому когось навіть не зачепило, а хтось отримав важкі поранення або загинув? Хто це вирішує?».
Максим Дондюк працював разом з Олександром Глядєловим декілька днів. Потім Олександра евакуювали з іншими пораненими і Максим залишився сам. «Нам сказали, що ми поїдемо з військовими на одну чи дві доби. Бійці швидко зачистять місто і ми повернемось назад в Курахове. Я взяв із собою лише невеличкий тактичний рюкзак і спальник. Я навіть не брав зарядку для техніки. Зрештою, там все одно не було електрики, — пригадує фотограф. — У нашу школу було багато прильотів, і під час одного з них, коли я біг з камерою, мене притиснули до стінки і об’єктив розсипався. Він був механічний, я його склеїв скотчем і продовжував знімати. Камера розбита, батарейки сіли, пам’яті на флешках майже не залишилось. Кожного вечора я видаляв фотографії і міг знімати декілька кадрів на годину».
Школу в Іловайську, де були українські військові, постійно обстрілювали з усіх можливих видів зброї. Максим пригадує, як сидів у підвалі школи і думав, витримає вона чи ні. Після першого прицільного обстрілу, військові забрали в жінок мобільні телефони. Бійці зрозуміли, що хтось із жінок точно не на їхньому боці. Після масових обстрілів школи, військові почали розходитись містом і шукати різні помешкання й хати для ночівлі. «Був дуже спекотний серпень і я не мився вже десь тиждень. Військові зробили в полі саморобний душ, до якого доводилося йти під час обстрілів. Ідеш і думаєш, помитись чи не помитись. Було страшно, і коли були прильоти, доводилося з душу відразу бігти до хати», — розповідає Дондюк.
У той час за Іловайськом розгорталася справжня трагедія. Фронт «посипався», підходили російські війська і поступово відрізали можливості для відступу. Водночас Києві готувались до військового параду на честь Дня Незалежності. «Коли у нас з’являвся інтернет, ми з Олександром Глядєловим активно писали у фейсбуку про ситуацію в Іловайську. Ми зрозуміли, що перебуваємо в оточенні, й вирішили надати цій ситуації розголосу. Ми там були єдиними фотографами», — говорить Максим Дондюк.
У Максима вже не працювала камера, сіли батареї, і він не міг продовжувати знімати. 23 серпня військові посадили його в машину і сказали, що вивезуть разом із пораненими. Фотограф пригадує: «До цього з Іловайська виїжджала така сама машина і її рознесли прямим влучанням з танка. У нас забрали зброю, а пораненому бійцю дали пістолет та гранату. У хлопця був перебитий хребет, він лежав, і я просто його підтримував, щоб його не дуже трусило на вибоїнах дороги. Він сказав мені, що ніякого полону не буде — якщо машину захоплять, то він її підірве. Отак ми проривалися десять кілометрів під мінометним обстрілом. Коридор повністю не закрився, і ми проїхали крізь якусь щілину».
Максим Дондюк одразу після повернення пішов провідати в лікарню Олександра Глядєлова. «Коли Сашу поранили, він опинився у машині для евакуації. Потім його перевели в іншу машину. Так сталося, що всі його плівки були складені в один футляр і під час пересадки загубились. До мене потім підійшов військовий і сказав, що знайшов плівки, — пригадує Максим Дондюк. — Коли я виїжджав з Іловайська, окрім своїх матеріалів, віз ще Сашині. Я думав, якщо не виберусь, то не залишиться ніяких фотографій, не буде жодної згадки про те, що відбулося і як воювали хлопці».
Максим провідував Олександра у лікарні в Дніпрі, коли Україна святкувала День Незалежності. «Я прийшов до Саші, приніс йому плівки. Він дуже зрадів і ми вирішили це відзначити. Я вийшов у магазин і почув вибухи — це був святковий феєрверк. Я одразу стрибнув у кущі, ліг на землю. Тиждень під обстрілами вплинув на психіку», — розповідає Максим Дондюк.
«В Іловайську ми потоваришували з хлопцями, оскільки разом жили, весь час спілкувалися. Вони постійно намагались дати нам автомат, щоб ми могли себе захистити. Ми відмовилися й сказали, що в нас є камери. Вони жартували, що ми ще більше їбануті, ніж вони. У наших військових дуже часто був прямий контакт із ворогом, — пригадує Дондюк. — Мені видається, що найважливіші фотографії — це фотографії хлопців, котрі загинули, котрі не вийшли з Іловайська». Максим пригадує бійців з підрозділу розвідників, з якими постійно спілкувався. Вони виїжджали на пожежній машині, яку спалив прямим влучанням постріл із танка. Дуже тяжко тепер дивитися на ці фотографії.
Максим Дондюк розповідає про добровольця із позивним «Франко». Він був із забезпеченої родини, жив в Америці й приїхав, щоб допомагати українським військовим. «Я пам’ятаю, як його поранили, як йому надавали першу допомогу. Він помирав просто на очах, зі стогонами. Він розумів, що помирає. Дуже боляче усвідомлювати, що вже немає людини, з якою ти ще вчора жартував», — говорить Максим. Фотограф додає, що військові не дозволяли знімати своїх вбитих та поранених, тому вони з Олександром Глядєловим допомагали вивантажувати закривавлені тіла загиблих.
Фотографії Максима Дондюка з Іловайська фактично ніде не публікувались. Декілька видань одразу запропонували видати матеріал, утім Максим відмовився. Публікація знімків могла поставити під загрозу життя українських військових, які потрапили в полон. Було лише декілька виставок за кордоном із надрукованими фотографіями. Через дев’ять місяців, коли усіх військових звільнили, публікація знімків у новинних медіа вже не була актуальною.
Сьогодні у вільному доступі є книга про Іловайськ із фотографіями Максима Дондюка, Олександра Глядєлова, Макса Левіна та Маркіяна Лисейка. 29 серпня кожного року фотографи зустрічалися зранку із військовими, а ввечері збиралися своєю компанією. Якось у розмові вирішили, що було б добре зробити книгу про Іловайськ. Перед початком повномасштабної війни Макс Левін отримав бюджет на книгу від Міністерства культури та інформаційної політики України. Книгу потрібно було видати до кінця 2022 року. «На початку грудня я приїхав до Олександра Глядєлова із жорсткими дисками, на яких були фотографії Макса Левіна, Маркіяна Лисейка та мої. Ми довго не могли знайти фотографії Макса, усе ніяк не вдавалось зустрітися з Маркіяном, — розповідає Максим Дондюк. — Я місяць жив у Саші й ми працювали над вибором фотографій, підписами та текстами до книги. Нам поталанило знайти хорошу дизайнерку, яка одразу зрозуміла наш задум, та домовитись із друкарнею». Максим пригадує, що ночував в Олександра в спальнику на підлозі, так само як і у школі в оточеному місті, цілий день дивився фотографії з війни і часто зранку не міг зрозуміти, де він перебуває — у Сашиній квартирі чи знову в Іловайську.
«Ми залишилися живими там, де загинули інші. Ми пам’ятаємо і не можемо дозволити пустити це в забуття», — так звучить епіграф до книжки про Іловайську трагедію. Максим додає: «Ця книга для нас — це пам’ять про всіх, хто загинув в Іловайську, і пам’ять про Макса. Я відкриваю книгу і згадую хлопців, їхні імена та позивні, їхні жарти й усмішки. Важливо, щоб залишилася пам’ять, щоб було місце для розповідей про героїчні вчинки наших українських військових».
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Більдредактор: В'ячеслав Ратинський
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
UAPP — незалежне обʼєднання професійних українських фотографів, покликане захищати їх інтереси, підтримувати, а також розвивати і популяризувати українську фотографію як важливий елемент національної культури.
Діяльність UAPP охоплює освітні, соціальні, дослідницькі та культурні ініціативами, а також книговидання.
UAPP репрезентує українську професійну фотографію в міжнародному фотографічному співтоваристві та є офіційним членом Федерації європейських фотографів (FEP) — міжнародної організації, яка представляє більше 50 000 професійних фотографів в Європі та інших країнах світу.
.jpg)
