На початку серпня 2024 року колони української військової техніки перетнули кордон з Російською Федерацією у Сумській області. Повідомлення про прорив кордону з’явилися 6 серпня 2024 року в кремлівських ЗМІ, які стверджували, що ЗСУ увійшли до Суджанського району Курської області. 12 серпня президент України Володимир Зеленський підтвердив проведення операції Сил оборони в Курській області, підкресливши, що її метою є звільнення прикордонних територій України від російських військ, які регулярно обстрілювали Сумську область.
Фотожурналіст В’ячеслав Ратинський протягом 10 днів документував ситуацію на прикордонні Сумщини, зафіксувавши евакуацію місцевого населення, колони української техніки, що прямують на територію держави-агресора, наслідки обстрілів російськими КАБами, а також пояснив, чому сам не поїхав у Росію разом з українськими військовими.
В’ячеслав Ратинський знімав Хмельницьку АЕС, коли дізнався про наступ ЗСУ на Курщину. Він вагався, чи варто їхати на російсько-український кордон у Сумській області, щоб задокументувати історичну подію.
«Я думав, що це буде ситуація, подібна до походу РДК (Російського добровольчого корпусу — ред.) у Бєлгородську область. Прийдуть і підуть. Але щодня події починали розвиватися все активніше, і я вирішив шукати спосіб потрапити туди, — розповідає В’ячеслав. — Мій колега з Reuters, який також збирався туди їхати, сконтактував зі мною. Ми разом поїхали у прикордонні села з громадською організацією «Схід SOS», яка займалась евакуацією місцевого населення».
Українські прикордонні села росіяни щоденно обстрілюють керованими авіабомбами. Того ранку охочих виїхати було багато.
«Зранку нам подзвонили зі «Схід SOS» і сказали, що їдуть двома автобусами — 40 людей хотіли виїхати після обстрілу КАБами. Ми попросили дозволу приєднатися до них, бо переживали, що нас самих не пропустять. Однак «Схід SOS» відмовили, оскільки першочергово мали вивезти цивільних. Нам запропонували їхати своїм транспортом, щоб теж допомогти з евакуацією людей. Ми поїхали й успішно перетнули всі блокпости», — згадує В’ячеслав.
Під час евакуації цивільних було чутно роботу російської артилерії. Люди сходилися до місця евакуації з домашніми тваринами й невеликими торбинами. Дехто був напідпитку.
В’ячеслав сподівався знімати лише евакуацію цивільних, тому те, що йому вдалося поспілкуватися й познімати військових, стало великою удачею: «Коли ми побачили військових, дуже зраділи. Це був приємний сюрприз, бо раніше були випадки, коли ми домовлялися з командуванням про роботу, наприклад, у Роботиному на Півдні, але на блокпостах нас не пропускали далі».
Фотограф зізнається, що, крім великої кількості військової техніки й добре екіпірованих солдатів, давно не бачив українських військових у такому піднесеному настрої: «Вони їдуть виконувати свою місію, вони перемагають!».
За ці 10 днів на Сумщині В’ячеслав зустрів чимало людей і зафіксував багато історій. Про один з епізодів, який йому запам’ятався, фотограф розповів: «Їдемо по трасі й бачимо велику САУ, вирішили її обігнати. Якраз заходило сонце, промені світла пробивалися крізь пилюку на дорозі. На гаубиці сидів кремезний бородатий хлопець, який махав нам у камеру. Ми зупинилися, й один з військових сказав: «Все нормально! Просуваємося вперед! Курська АЕС скоро буде нашою!». Їхній позитивний настрій відчувався у повітрі. Однак пізніше інші військові розповідали, що ситуація на Курщині ускладнилася».
Протягом цих днів західні ЗМІ активно публікували світлини В’ячеслава із Сумщини — Збройні сили України з’явилися на їхніх перших шпальтах.
«Це добре, бо українська армія знову фігурує у західних медіа як сильне військо, — ділиться В’ячеслав. — Самі військові говорили, що їх підбадьорила Курська операція. Адже ми довго чули тільки сумні новини: про загибель, невдачі, страждання. А цей наступ нагадав їм самим, що вони здатні на більше! Це дуже підняло бойовий дух хлопців».
Військові пояснили, що офіційна робота журналістів біля кордону заборонена: їм не можна ні згадувати, ні коментувати будь-які дії військових, зокрема в Курській області. Однак фотожурналіст В’ячеслав Ратинський розповідає, що йому все ж вдалося потрапити на прикордонну територію Сумської області: «Хоч ми й написали запит, але жодної відповіді не отримали. Принаймні командування знало, що ми тут. Роботу наче заборонили, але ніяк і не перешкоджали, вперше бачу таке. Ми щодня хвилювалися, що нас можуть затримати, позбавити акредитації чи ще якось покарати».
Наступного дня фотографи знову вирішили поїхати на зйомки військових. Вони намагалися знайти волонтерів, щоб їх супроводжували, але марно, тому вирушили на власний страх і ризик. Поїздка складалася добре, проте одного разу їх із колегою затримали та обшукали, змусивши видалити відзнятий матеріал.
«Ми проїжджали блокпости, де нас навіть не зупиняли, жодного разу за ці дні у нас не перевірили документи. Крім одного епізоду, коли у нас ледь не забрали техніку».
В’ячеслав підкреслює, що працював дуже обережно, аби не зашкодити Силам оборони:
«Я завжди знімав так, щоб не завдати шкоди військовим. Головним для мене було і залишається — не нашкодити. Я не хотів би, щоб за моїми фото можна було ідентифікувати місцевість, де пересуваються ЗСУ, або якими дорогами вони їдуть».
«Ми працювали доволі впевнено і відкрито, оскільки українські війська просунулися далеко за межі кордону, — розповідає фоторепортер. — В цих селах не було FPV-дронів, артилерійських чи мінометних обстрілів, тому ми почувалися відносно безпечно. Проте загрозу становили численні КАБи. Їх було багато, і це завжди викликало страх. Гучний звук, який не можна забути. Ми бачили наслідки авіаударів у цих населених пунктах: зруйновані будинки, розбомблені ферми».
«Ми були першими журналістами, які потрапили на пункт пропуску на державному кордоні та знімали там українських військових, — пояснює В’ячеслав. — Якби ми захотіли, могли б на пункті пропуску натиснути на газ і поїхати прямо в Росію, і, мабуть, нас ніхто б не зупинив. Але нас стримували кілька причин».
По-перше, авто В’ячеслава не мало жодних розпізнавальних знаків, тому українські військові могли прийняти його за ворожу ДРГ і знищити. По-друге, перетинання кордону навіть під час воєнних дій є незаконним.
В’ячеслав розповідає: «Я добре пам'ятаю, що у 2014 році, під час бойових дій на Донбасі та анексії Криму, мені було боляче і неприємно бачити, як шість іноземних фотографів із відомих фотоагентств презентували проєкт «Another Crimea». Серед них був і російський фотограф Юрій Козирєв чи Георгій Пінхасов, яких я тоді ще поважав. Вони поїхали в Крим і створили пропагандистський матеріал про те, як зараз виглядає півострів.
Це було жахливо. Українські колеги тоді заявили, що це неетично, ганебно, незаконно і порушує суверенітет України. Я завжди згадую цю історію, коли розмірковую, чи варто перетинати кордон і їхати в Росію, навіть якщо нам офіційно запропонують. Ми, журналісти, працюємо не лише для того, щоб збирати й поширювати інформацію, а й щоб відстоювати цінності, показувати, що правильно, а що ні. Ми не можемо приймати рішення емоційно, навіть якщо дуже хочеться. Як людина я б теж хотів поїхати в Суджу і подивитися, що там відбувається, але вважаю це неетичним.
Поруч із бажанням показати, що відбувається на території РФ, це питання має й зворотний бік: ситуація з перетином кордону віддзеркалює дії росіян, які заходили в наші села й міста разом із журналістами, знімали зривання українських прапорів тощо. У нас була дискусія про це з колегами. Мені казали: «А як щодо журналістів, які заходили в Ірак з американськими військами? Або аналогічна ситуація в Косові чи Сербії в 90-х?». Це питання складне. У ньому закладена не лише професійна, а й моральна дилема. Якщо зараз не підняти відповідну дискусію, хоча б у професійному колі, про це забудуть».
В’ячеслав підкреслює, що не мав бажання мститися росіянам їхніми ж методами. На його думку, українці повинні бути морально та ціннісно вищими за своїх ворогів: «Тільки так українці можуть перемогти. Асиметричними діями. А інакше навіщо тоді воювати? Що ми хочемо довести? Що ми нічим не відрізняємося від них?!»
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
В'ячеслав Ратинський — український документальний фотограф та фоторепортер. Працює у сфері фотожурналістики понад 10 років. Співпрацює з міжнародними та українськими новинними агенціями й медіа, серед яких Reuters, The Guardian, Le Monde, Süddeutsche Zeitung Magazine та інші. Публікувався у багатьох західних та українських медіа, серед них: The Time, The Wall Street Journal, The Washington Post, The Telegraph, The New York Times, El Pais, Der Spiegel та інші.
Учасник багатьох фотовиставок у Європі, США, Японії та Південній Кореї. Його фотографії опубліковані у кількох книгах. В'ячеслав Ратинський працює в Україні. У своїй роботі фотограф досліджує вплив війни на суспільство, соціальні й політичні проблеми.
Соціальні мережі: Facebook, Instagram
На початку серпня 2024 року колони української військової техніки перетнули кордон з Російською Федерацією у Сумській області. Повідомлення про прорив кордону з’явилися 6 серпня 2024 року в кремлівських ЗМІ, які стверджували, що ЗСУ увійшли до Суджанського району Курської області. 12 серпня президент України Володимир Зеленський підтвердив проведення операції Сил оборони в Курській області, підкресливши, що її метою є звільнення прикордонних територій України від російських військ, які регулярно обстрілювали Сумську область.
Фотожурналіст В’ячеслав Ратинський протягом 10 днів документував ситуацію на прикордонні Сумщини, зафіксувавши евакуацію місцевого населення, колони української техніки, що прямують на територію держави-агресора, наслідки обстрілів російськими КАБами, а також пояснив, чому сам не поїхав у Росію разом з українськими військовими.
В’ячеслав Ратинський знімав Хмельницьку АЕС, коли дізнався про наступ ЗСУ на Курщину. Він вагався, чи варто їхати на російсько-український кордон у Сумській області, щоб задокументувати історичну подію.
«Я думав, що це буде ситуація, подібна до походу РДК (Російського добровольчого корпусу — ред.) у Бєлгородську область. Прийдуть і підуть. Але щодня події починали розвиватися все активніше, і я вирішив шукати спосіб потрапити туди, — розповідає В’ячеслав. — Мій колега з Reuters, який також збирався туди їхати, сконтактував зі мною. Ми разом поїхали у прикордонні села з громадською організацією «Схід SOS», яка займалась евакуацією місцевого населення».
Українські прикордонні села росіяни щоденно обстрілюють керованими авіабомбами. Того ранку охочих виїхати було багато.
«Зранку нам подзвонили зі «Схід SOS» і сказали, що їдуть двома автобусами — 40 людей хотіли виїхати після обстрілу КАБами. Ми попросили дозволу приєднатися до них, бо переживали, що нас самих не пропустять. Однак «Схід SOS» відмовили, оскільки першочергово мали вивезти цивільних. Нам запропонували їхати своїм транспортом, щоб теж допомогти з евакуацією людей. Ми поїхали й успішно перетнули всі блокпости», — згадує В’ячеслав.
Під час евакуації цивільних було чутно роботу російської артилерії. Люди сходилися до місця евакуації з домашніми тваринами й невеликими торбинами. Дехто був напідпитку.
В’ячеслав сподівався знімати лише евакуацію цивільних, тому те, що йому вдалося поспілкуватися й познімати військових, стало великою удачею: «Коли ми побачили військових, дуже зраділи. Це був приємний сюрприз, бо раніше були випадки, коли ми домовлялися з командуванням про роботу, наприклад, у Роботиному на Півдні, але на блокпостах нас не пропускали далі».
Фотограф зізнається, що, крім великої кількості військової техніки й добре екіпірованих солдатів, давно не бачив українських військових у такому піднесеному настрої: «Вони їдуть виконувати свою місію, вони перемагають!».
За ці 10 днів на Сумщині В’ячеслав зустрів чимало людей і зафіксував багато історій. Про один з епізодів, який йому запам’ятався, фотограф розповів: «Їдемо по трасі й бачимо велику САУ, вирішили її обігнати. Якраз заходило сонце, промені світла пробивалися крізь пилюку на дорозі. На гаубиці сидів кремезний бородатий хлопець, який махав нам у камеру. Ми зупинилися, й один з військових сказав: «Все нормально! Просуваємося вперед! Курська АЕС скоро буде нашою!». Їхній позитивний настрій відчувався у повітрі. Однак пізніше інші військові розповідали, що ситуація на Курщині ускладнилася».
Протягом цих днів західні ЗМІ активно публікували світлини В’ячеслава із Сумщини — Збройні сили України з’явилися на їхніх перших шпальтах.
«Це добре, бо українська армія знову фігурує у західних медіа як сильне військо, — ділиться В’ячеслав. — Самі військові говорили, що їх підбадьорила Курська операція. Адже ми довго чули тільки сумні новини: про загибель, невдачі, страждання. А цей наступ нагадав їм самим, що вони здатні на більше! Це дуже підняло бойовий дух хлопців».
Військові пояснили, що офіційна робота журналістів біля кордону заборонена: їм не можна ні згадувати, ні коментувати будь-які дії військових, зокрема в Курській області. Однак фотожурналіст В’ячеслав Ратинський розповідає, що йому все ж вдалося потрапити на прикордонну територію Сумської області: «Хоч ми й написали запит, але жодної відповіді не отримали. Принаймні командування знало, що ми тут. Роботу наче заборонили, але ніяк і не перешкоджали, вперше бачу таке. Ми щодня хвилювалися, що нас можуть затримати, позбавити акредитації чи ще якось покарати».
Наступного дня фотографи знову вирішили поїхати на зйомки військових. Вони намагалися знайти волонтерів, щоб їх супроводжували, але марно, тому вирушили на власний страх і ризик. Поїздка складалася добре, проте одного разу їх із колегою затримали та обшукали, змусивши видалити відзнятий матеріал.
«Ми проїжджали блокпости, де нас навіть не зупиняли, жодного разу за ці дні у нас не перевірили документи. Крім одного епізоду, коли у нас ледь не забрали техніку».
В’ячеслав підкреслює, що працював дуже обережно, аби не зашкодити Силам оборони:
«Я завжди знімав так, щоб не завдати шкоди військовим. Головним для мене було і залишається — не нашкодити. Я не хотів би, щоб за моїми фото можна було ідентифікувати місцевість, де пересуваються ЗСУ, або якими дорогами вони їдуть».
«Ми працювали доволі впевнено і відкрито, оскільки українські війська просунулися далеко за межі кордону, — розповідає фоторепортер. — В цих селах не було FPV-дронів, артилерійських чи мінометних обстрілів, тому ми почувалися відносно безпечно. Проте загрозу становили численні КАБи. Їх було багато, і це завжди викликало страх. Гучний звук, який не можна забути. Ми бачили наслідки авіаударів у цих населених пунктах: зруйновані будинки, розбомблені ферми».
«Ми були першими журналістами, які потрапили на пункт пропуску на державному кордоні та знімали там українських військових, — пояснює В’ячеслав. — Якби ми захотіли, могли б на пункті пропуску натиснути на газ і поїхати прямо в Росію, і, мабуть, нас ніхто б не зупинив. Але нас стримували кілька причин».
По-перше, авто В’ячеслава не мало жодних розпізнавальних знаків, тому українські військові могли прийняти його за ворожу ДРГ і знищити. По-друге, перетинання кордону навіть під час воєнних дій є незаконним.
В’ячеслав розповідає: «Я добре пам'ятаю, що у 2014 році, під час бойових дій на Донбасі та анексії Криму, мені було боляче і неприємно бачити, як шість іноземних фотографів із відомих фотоагентств презентували проєкт «Another Crimea». Серед них був і російський фотограф Юрій Козирєв чи Георгій Пінхасов, яких я тоді ще поважав. Вони поїхали в Крим і створили пропагандистський матеріал про те, як зараз виглядає півострів.
Це було жахливо. Українські колеги тоді заявили, що це неетично, ганебно, незаконно і порушує суверенітет України. Я завжди згадую цю історію, коли розмірковую, чи варто перетинати кордон і їхати в Росію, навіть якщо нам офіційно запропонують. Ми, журналісти, працюємо не лише для того, щоб збирати й поширювати інформацію, а й щоб відстоювати цінності, показувати, що правильно, а що ні. Ми не можемо приймати рішення емоційно, навіть якщо дуже хочеться. Як людина я б теж хотів поїхати в Суджу і подивитися, що там відбувається, але вважаю це неетичним.
Поруч із бажанням показати, що відбувається на території РФ, це питання має й зворотний бік: ситуація з перетином кордону віддзеркалює дії росіян, які заходили в наші села й міста разом із журналістами, знімали зривання українських прапорів тощо. У нас була дискусія про це з колегами. Мені казали: «А як щодо журналістів, які заходили в Ірак з американськими військами? Або аналогічна ситуація в Косові чи Сербії в 90-х?». Це питання складне. У ньому закладена не лише професійна, а й моральна дилема. Якщо зараз не підняти відповідну дискусію, хоча б у професійному колі, про це забудуть».
В’ячеслав підкреслює, що не мав бажання мститися росіянам їхніми ж методами. На його думку, українці повинні бути морально та ціннісно вищими за своїх ворогів: «Тільки так українці можуть перемогти. Асиметричними діями. А інакше навіщо тоді воювати? Що ми хочемо довести? Що ми нічим не відрізняємося від них?!»
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
В'ячеслав Ратинський — український документальний фотограф та фоторепортер. Працює у сфері фотожурналістики понад 10 років. Співпрацює з міжнародними та українськими новинними агенціями й медіа, серед яких Reuters, The Guardian, Le Monde, Süddeutsche Zeitung Magazine та інші. Публікувався у багатьох західних та українських медіа, серед них: The Time, The Wall Street Journal, The Washington Post, The Telegraph, The New York Times, El Pais, Der Spiegel та інші.
Учасник багатьох фотовиставок у Європі, США, Японії та Південній Кореї. Його фотографії опубліковані у кількох книгах. В'ячеслав Ратинський працює в Україні. У своїй роботі фотограф досліджує вплив війни на суспільство, соціальні й політичні проблеми.
Соціальні мережі: Facebook, Instagram
9 серпня близько 11:05 армія РФ обстріляла Костянтинівку на Донеччині зі ствольної артилерії. Росіяни влучили у місцевий супермаркет.
Кількість жертв російського авіаудару в Костянтинівці сягнула 14 людей. 44 людини отримали поранення. Про це повідомили в Офісі генерального прокурора.
«Це терор і варварство. Жодна ситуація на фронті не може бути виправданням для вбивств цивільних. Вже розпочато розслідування за фактом воєнного злочину. Країна-терорист має бути і буде покарана за все скоєне», — заявив Генпрокурор Андрій Костін.
За попередньою інформацією, ворог вдарив ракетою Х-38. Унаслідок атаки на місці спалахнула масштабна пожежа: понад тисячу квадратних метрів території торговельного центру палали. У момент удару там перебувало близько пів сотні людей.
«Це черговий цілеспрямований удар по місцю скупчення людей. На місці працюють поліція, рятувальники, медики та всі відповідальні служби», — зазначив очільник Донецької обласної військової адміністрації Вадим Філашкін. Він також закликав усіх жителів Донеччини до відповідальної поведінки: «Якщо ви досі не евакуювалися і залишаєтеся в області, то уникайте місць масового скупчення людей і без затримки проходьте в укриття в разі оголошення тривоги. Кожен день перебування тут — це небезпека. Її не можна уникнути, але можна хоча б спробувати зменшити ризики».
Унаслідок обстрілу також зруйноване відділення «Нової пошти». Пошкоджено щонайменше чотири приватні будинки, магазини, автомийка. Згоріли кілька автомобілів.
Президент Володимир Зеленський висловив свої співчуття постраждалим. «Росія відповідатиме за цей терор, і ми зробимо все, щоб світ і надалі був з Україною, підтримував наш захист і порятунок життів наших людей», — заявив президент.
По обіді, близько 16:00 росіяни цинічно вдруге вдарили по Костянтинівці. «Цього разу зі «Смерчів» по приватному сектору. Поранення отримали двоє цивільних», — повідомив Вадим Філашкін.
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
Продовжуємо серію інтерв'ю з професійними українськими документалістами.
Про досвід зйомок війни, емпатію у роботі та рідне місто Харків ми поговорили з Георгієм Іванченком, Яковом Ляшенком та Олександром Магулою.
Георгій Іванченко:
З фотографією я почав працювати із початком повномасштабного російського вторгнення. Маю справу із документалістикою, журналістикою, проте я довго не міг визначитись, чи я документальний фотограф чи фотожурналіст. У першу чергу, я — некомерційний фотограф. Мені дуже близька теза Макса Дондюка, який написав: «Фотограф у галузі журналістики та документалістики».
Олександр Магула:
Я себе, мабуть, документалістом ніколи не вважав. Перш за все, асоціюю себе з журналістом, бо і за освітою я журналіст, і в своїй роботі використовую перш за все прийоми з журналістики, а не з документалістики. І вважаю, що більшість фотографій, які я роблю, все-таки більше до журналістики відносяться. Документальна фотографія для мене більш художня, більш вдумлива. Натомість я більше керуюся журналістськими прийомами. Але, навіть працюючи у журналістському форматі, роблю дуже багато фотографій, і можливо, зі ста новинних фотографій одна стає важливим документом.
Яків Ляшенко:
Я також більше відчуваю приналежність до фотожурналістики, оскільки мої роботи — це не завжди документалістика. Відбувається багато подій на Харківщині, в Україні, які ми документуємо, але більше як фотожурналісти.
Олександр Магула:
Головний прийом фотожурналістики — це оперативність. Усе відбувається дуже швидко у новинних фотографіях. Така фотографія живе в інформаційному потоці, як би сумно не було, два-три дні, якщо подія така, яка виходить за рамки, то може — тиждень. Тому так, основний прийом — це швидко реагувати, швидко з'являтися на місці подій, і швидко віддавати кадри в редакцію.
Яків Ляшенко:
Я прийшов з комерційної фотографії. Я багато займався репортажною фотозйомкою, і мені завжди це подобалось. Фактично, те, чим я зараз займаюсь, має таку ж мету — це документування, фотографування того, що відбувається навкруги тебе. Я принципово ніколи не впливаю на кадр, нікому не кажу, як і де стати, куди дивитися. Це саме фотографія того, що відбувається насправді.
Олександр Магула:
Я знімав ще змалечку, з дитинства, років з 12. Я малював з друзями графіті, і мені хотілося, щоб мої малюнки мали гарний вигляд на фотографії. Мене не влаштовували фотографії на телефон, і я почав знімати. Спершу на плівку, бо така мода була. Поступово саме фотографії малюнків мене вже перестали цікавити. Мене почав цікавити сам процес створення: як мої друзі малюють, як вони йдуть малювати, як повертаються. І насправді це також була своєрідна репортерська зйомка, просто зсередини процесу. Поступово я приходив до того, що графіті — це такий своєрідний жанр мистецтва, де постійно повторюються якісь сюжети. Також із дорогою у журналістику переплітається моя особиста історія. У мене сім’я родом з Донбасу. Коли почалась війна у 2014 році, я бачив, що ніхто, наприклад, з моїх однокласників, не знає, що відбувається в тому ж самому Дебальцевому. Мене це дуже дивувало. В мене є такий внутрішній запит на те, щоб донести до людей, до їхньої інформаційної бульбашки, що відбувається щось погане. Так я вирішив, що мені подобається фотографувати, я вирішив вступити на журналістику і прийшов до того, що мені імпонує саме фотожурналістика. Таким чином, з першого курсу університету, я почав знімати вже у цьому жанрі.
Георгій Іванченко:
Якщо дуже просто, то мене в дитинстві, років у 10, заманив видошукач камери моєї мами. Вона показувала інколи, я дивився. І все якось так дуже по-іншому виглядало, ніж в реальності, хоча вона транслювала звичайну реальність. З цього все і почалося. Це такі перші, мабуть, ази, кроки до знайомства з фотографією. Проте самостійно тримати камеру я почав у років 17. Ходив, щось знімав на вулиці, якось розбирався потихеньку, дізнавався, що є різні способи, різні двіжухи, як і що можна показувати. Проте, мабуть, таким моментом квінтесенції став вступ у Львівську політехніку на факультет журналістики. Мав великі очікування, що в мене будуть прєпади-ментори, які зможуть провести мене в цей світ. Чому мені взагалі ця соціальна фотографія сподобалась? Це саме документалістика, журналістика. Я зрозумів, що можна не просто стріт знімати, де треба тіні зловити або щось незвичне та красиве, а можна робити щось подібне, але в тих моментах, коли це суспільно значуща річ в історії родини, народу, міста, країни, світу.
На мене вплинула історія журналіста Гарета Джонса. Але його фотографій я не бачив. Я читав книгу, чув історію, бачив фільм, але фотографій не бачив. Прикол в тому, що він перший валлієць, який приїхав і показав всьому світу, що є Голодомор в Україні. І це мене вразило, що людина з фотоапаратом, з текстом, може щось розказати з іншого куточка світу, щось суспільно важливе, про що ніхто не наважувався говорити. Це вже навіть не про фотографію і не про текст, а про допитливість та розслідування, про напрямок руху в журналістиці.
Георгій Іванченко:
Коли я провчився пів року в університеті, почалось повномасштабне вторгнення і я зі Львова поїхав знімати. Я розумів, що мені потрібно фотографувати. Тиждень знімав волонтерів на вокзалі, а потім поїхав. Я дивився багато знімків фотографів з агенції «Магнум», Анрі Картьє-Брессона, Еліота Ервіта, Роберта Капи та інших. Їхні фотографії підвели до рішення, що треба їхати й знімати.
Яків Ляшенко:
У мене трішки інша історія, як я потрапив у документальну фотографію. На початку повномасштабної війни працював фіксером. Мені запропонував спробувати друг. На той момент я навіть не знав, що таке фіксерство. Перші мої фотографи, яким допомагав, були саме документалістами, з досвідом роботи, і вони надихнули мене. Наприклад, Джеймс Нахтвей. Проте я зрозумів, що вони приїжджають, знімають і їдуть далі. Однак війна не закінчується, і потрібно кожен день це робити. На той момент я тільки починав і ще не вмів працювати на війні. Проте з фотографами я отримав величезний досвід.
Я починав працювати у Харкові, тому що тоді це був один з епіцентрів подій. Звісно, була війна і на Донбасі, і в Херсоні, але я був у Харкові, я знав місто, я знав все, що необхідно було для роботи тут.
Яків Ляшенко:
На момент початку повномасштабної війни у мене була творча криза. Тоді я доволі рідко фотографував, взагалі брав камеру в руки. Я до цього багато працював, можливо, трошки вигорів, і той формат, в якому я працював, мене вже не влаштовував. Мені хотілось перепочити. Проте на початку війни почав працювати з визначними фотографами, особливо такими як Нахтвей, і це мене супер надихнуло. Я побачив, як він працює та як комунікує з людьми.
Я спостерігав за фотографами з ранку до вечора, аналізував, як вони працюють, якими методами користуються. Я не кажу про налаштування камери, а саме про пошук моменту, вибір кадру. Мене це захоплювало і я розумів, що хочу знімати. Я тоді потрошки знімав і на плівку, і на цифру. Пізніше зрозумів, що більше не хочу бути фіксером, а хочу сам фотографувати й документувати.
Олександр Магула:
Моя родина із Дебальцевого, тому в мене є своя мотивація фотографувати. Я визначився ще на першому курсі, що хочу знімати. Зараз навіть трошки соромно казати, що я мріяв стати військовим фотографом. Завжди думав, що поїду кудись на Донбас. Коли війна прийшла в сам Харків, я зрозумів, що треба бути обережнішим зі своїми бажаннями, бо вони можуть стати реальністю.
У 2019 чи 2020 році я випадково познайомився з німецькими журналістами в Берліні. Вони мені розповіли про свій досвід роботи в Сирії, в Афганістані. У нас встановився добрий контакт. Коли почалось повномасштабне вторгнення, у мене також була творча криза у фотографії. На той момент я майже не торкався камери. До повномасштабки я працював рік в університеті журналістом, відеографом, це було суперлокальне видання. Я вигорів, мені почали приходити в голову думки, що я не хочу цим займатися. Через місяць після 24 лютого я отримав повідомлення від друга з Німеччини: «Я пам'ятаю нашу розмову і що ти мені казав, що хочеш знімати. Я їду в Україну, час настав — давай спробуємо». Отак ми з ним об'єдналися. Перші пів року, може вісім місяців, ми працювали разом як фрилансери. Інколи я йому допомагав, працював з ним як фотограф-журналіст, також декілька разів я працював у нього як фіксер. Познайомився з французьким фотографом, з яким тепер дружимо.
Георгій Іванченко:
Насправді ми не бачили до 24 лютого війни. А наші іноземні колеги, фотографи, мають такий досвід. Вони побачили багато різних сюрреалістичних картинок, які ми бачимо зараз. І тому у них вже сприйняття війни, й свій досвід вони застосовують до українських реалій. Це працює. Звісно, наша війна інша, але війни все одно схожі. Наша війна абсолютно ексклюзивна технологіями, які застосовуються, унікальна кількістю зброї та снарядів.
Олександр Магула:
Моя перша публікація була після двох місяців війни. Фотографії купив німецький журнал «Фокус». Це був репортаж про Харків. Серію фотографій зробив разом з іноземним журналістом. Це була моя перша публікація в друкованому виданні, мої перші зароблені гроші саме за фотожурналістику.
Це був портрет командира «Кракена» Костянтина Немічева, і це були позиції піхоти в Черкаській Лозовій, де тоді був умовно «нуль», лінія фронту харківська, Північна Салтівка. У мене тоді була екзистенційна криза, бо це перші дні, коли я справді побачив, як палають будинки там, де я гуляв, де жили мої друзі. Коли мені відправили PDF журналу, я подивився і такий: «Ого, вийшло!». Однак під час зйомок все як у тумані було.
Георгій Іванченко:
Перший матеріал із повномасштабної війни, який у мене купили медіа, був зі зйомок Бородянки після окупації, де я народився. Тоді вперше працював із журналістом, якому був потрібен фотограф. Журналіст із Білорусі, ми з ним дуже здружилися, поїхали знімати звільнену Чернігівщину. Мені було важливо поділитись побаченим, опублікувати свої роботи.
Я не думав про гроші, але в якийсь момент хтось із друзів журналіста побачив мою фотографію у нього десь у фейсбуці. Мені дали контакт EPA і тоді вперше моя фотографія пішла в медіа. Це було село Сеньківка, дуже автентичний гарний дерев'яний будинок, розташований за 600 метрів від російського кордону і пам'ятника трьох сестер. Звідти росіяни насипали і касетами, і «Ураганами», і всім, чим тільки можна. Поля в селі засіяні «касетками». Ми хотіли поспілкуватися з місцевими, шукали людей в цьому селі, а їх було дуже мало. Ми стукали в дім і ніхто не відкривав. Я став на лавочку подивився, що у дворі, а там — просто по центру великий «Ураган».
Яків Ляшенко:
На початку, коли працював фіксером, я фотографував для себе, тренувався, вчився, дивився, як фотографують досвідченіші фотографи. Моя знайома Катя влаштувала виставку мені, дякую їй за це. Напевно, це були мої перші продані фотографії. Це навіть не публікації в ЗМІ були, а це була частина виставки у Франції, за яку мені заплатили перші гроші. І це було цікаво. Я викладав фото в інстаграм і перша публікація була, коли офіційний акаунт Зеленського запостив мої фото. Це було приємно.
Знімок був із деокупації Харківщини. Це були військові, які їхали на БМП в Ізюмі — вони посміхались, раділи й махали нам. Я зробив цей кадр і його опублікували. До цього я просто викладав фото у соцмережі й казав, що можете брати мої фотографії, використовувати їх. Мені було важливо, щоб ці фотографії хтось бачив, щоб вони не лежали в столі. Після півтора року роботи фіксером зароблені гроші витратив на оновлення фототехніки. Також познайомився з людьми з EPA і відтоді вже пішли публікації в медіа, у світових медіа.
Георгій Іванченко:
Якщо фотографії з події, вони не повинні лежати. Проте думаю, що у кожного щось «відлежується». Бажання розповісти про події приводить нас в Харків. Вочевидь, це перше велике місто, на яке був такий масовий удар, на яке рухаються так активно російські війська. Про те, що можна втратити Харків, знаємо ще до початку повномасштабного вторгнення. Здивуванням для нас був наступ на Київ, наступ на Харків здивуванням ні для кого не був. Проте там відбувається багато внутрішніх, невидимих подій. Розповім про спогади одного з тих, хто керував захистом Салтівки. Він перші три доби рахував по 15 хвилин, тобто прожили 15 хвилин, протримались 15 хвилин — це круто. І це зовсім інше відчуття часу, про яке я нічого не знаю. У моєму житті нічого такого не сталося, навіть під час російсько-української війни, коли б мій час стиснувся до 15 хвилин, щоб було досягненням, суперподарунком пережити 15 хвилин. А фотографія — це візуальна річ, яка взаємодіє в першу чергу з часом, вона його зупиняє і фіксує.
Якими були відчуття перших місяців війни у Харкові, що тоді хотілося від власної фотографії? Як це все фіксувалося? Є ж дуже багато способів розповісти. Зрештою, те, що робить фотографію фотографією, це сенс, який ви туди привносите. Потім вибираєте композицію і форму для того, щоб зафіксувати сенс, який хочеться передати. Сенс життя у місті в облозі, в місті, на яке наступає ворог, в якому такий концентрований час, в якому так все змінюється. Люди виїжджали, світло зникало, люди починали жити в метро. Все змінювалося. І чого тоді хотілося на рівні сенсу від своєї фотографії, і як оцей рівень сенсу, якого хотілося, провокував форму?
Яків Ляшенко:
Увесь час на початку повномасштабної війни я був у Харкові. Чесно скажу, перший час було суперстрашно. Відсутність досвіду грала у великий мінус. Чому фіксерство цьому допомогло? Я отримував той важливий досвід, щоб вміти концентруватись і фотографувати в умовах високого стресу. Пригадую свій перший виїзд на Салтівку з французьким фотографом. Ми якраз приїхали після того, як туди ліг пакет «Граду», буквально через сім хвилин. Пам'ятаю, зробив фотографію однієї бабці, яка вийшла зі свого будинку, охопленого вогнем. Ще два будинки поруч теж горіли. Вона вийшла в халаті, в тапочках, і це був, якщо не помиляюсь, березень. Вона виходила, гуляла навкруги будинку, дивилася на цей будинок. Якби у мене був досвід роботи під час війни, я міг би зробити набагато більше фотографій і краще. Однак зараз, якщо дивитись назад, розумію, що повноцінно не реалізував момент через страхи, незнання. Це був новий досвід, бо я ніколи не працював у місцях, де йдуть постійні обстріли, де можеш загинути в будь-який момент. У мене не було правильного одягу й екіпірування, яке може врятувати життя, навіть аптечки не було. Перша аптечка у мене, напевно, з'явилась вже ближче до травня.
Олександр Магула:
Маю схожу історію. Приїхав на Салтівку із журналістом Філіпом з Німеччини. Мені хотілося далі знімати, просто навіть для себе. Ми вийшли на Північну Салтівку, і теж знімали цих бідних людей, які ходили по уламках. Погоджуюсь, якби мав досвід, міг би зробити кращі кадри. Проте було страшно і не було аптечки. У мене був тільки бронежилет і все.
Ми йшли, знімали, знімали, зустріли солдатів. Солдати нас почали перевіряти: «Що ти тут робиш? В тебе камера, ти навідник або що ти знімаєш?». Ми пояснили, що журналісти й працюємо тут. Солдати нам сказали: «Тікайте звідси, бо зараз буде обстріл». Ще до повномасштабної війни, у 2020 році, я їздив в «Десну», отримував акредитацію в зону АТО. Мені так і не довелося туди з'їздити. Тоді нам казали, що в зоні бойових дій завжди слухайте військових. Якщо вони кажуть тікати, то вам треба тікати. І от якраз це був такий випадок. Ми почали таким неспішним кроком йти від облаштованої позиції. Військові нам почали кричати: «Ми сказали тікайте, не йдіть, а тікайте!». Ми пробігли сто метрів, перейшли через «Роднік»…
Фотографії опублікував на сайті інституту War and Peace Reporting. Добре, що вони кудись пішли. Бо на той момент я це знімав просто для себе. І в мене теж було таке відчуття, що через брак досвіду я зробив недостатньо. По-перше, я не зробив якихось дуже-дуже зворушливих кадрів. Я ледь не загинув, проте це був досвід, коли ти розумієш, що все дуже серйозно і не треба нехтувати базовими правилами безпеки.
Георгій Іванченко:
Моя історія теж про «Роднік». Ми пройшли через це місце і я зупинився, щоб зняти розбитий будинок. Вперше я потрапив під такий обстріл, коли квадрат твого перебування накриває «Град». Якщо ми кажемо про час, то він справді в цей момент уповільнюється. Було дуже страшно. Після цього зрозумів, що військові кажуть іти не просто так.
Георгій Іванченко:
Перший обстріл, під який потрапив, був у Цвіркунах на Харківщині у травні. Тоді нас крили «запальничками» або фосфором, точно незрозуміло. Був такий свист, такий звук, наче крутяться лопаті вертольота. Воно розсипається і повільно-повільно падає, знаєш, як такий феєрверк-салют. Ми не зрозуміли, що відбувається, і швидко побігли до рандомної бабусі в підвал. Там перечікували. Нас, людей, було шестеро, маленький підвал, але тоді я зрозумів дещо інше, дещо цікавіше. Ті люди вже були звиклі до всяких таких штук, і ця жіночка каже: «О, я зараз збігаю чайочок поставлю в дім, принесу чайочок». Ми такі: «Що?». В результаті ми пробули там недовго, може, до години часу. Я ту бабусю вперше в житті бачив, і того діда. Проте війна і всі жахливі події, які з тобою відбуваються, каталізують, я думаю, абсолютно всі процеси — і дорослішання, і взаємовідносини між людьми. Протягом години, яку провів з бабусею, я думав, що вона мені ближче якоїсь далекої рідні. Тобто ці відносини, вони стиснулися у часі.
Яків Ляшенко:
Концентрований час я спіймав з Нахтвеєм на Салтівці. Це було відносно далеко від Північної Салтівки, ми з ним були в машині. За сто метрів від нас ліг пакет «Граду». В той момент, коли ти сидиш в машині й сипле пакет «Граду», ти не розумієш, що це сто метрів. Він сипле як в шахах, і ти не розумієш, чи ти знаходишся в епіцентрі, чи ти знаходишся збоку, чи це взагалі десь далеко від тебе. По відчуттях, що ти прямо в епіцентрі. Нікому такого не бажаю. Я в той момент про фотографії взагалі не думав.
У мене є одна фотографія, зроблена на плівку, наслідків прильоту того пакета «Граду». Там були постраждалі люди, згорілі квартири, зруйнований будинок. Мені здається, що я не зафіксував той конденсований час так, як би хотів. Я вважаю, що через брак досвіду роботи саме в умовах війни, не зміг повноцінно зняти ті перші кілька місяців до деокупації Циркунів і наступних селищ за ними, коли обстріли Харкова сильно зменшились.
Олександр Магула:
Я думаю, що перші фотографії мають просто якусь особистісну цінність для кожного. Наприклад, ми з Джорджем дивилися фотографії один одного про початок повномасштабного вторгнення. На дистанції ти бачиш прогрес у техніці, композиції і як ти набираєшся досвіду. Перші фотографії були зроблені інтуїтивно, на дотик, коли ти просто знімаєш те, що бачиш. Перші знімки, може, і не дуже вдалі, проте персонально для тебе вони мають цінність. Наприклад, ти відкриєш цю фотографію і для глядача вона буде out of context. Це може бути просто якийсь димок, розвалені будівлі. Фотографія не така, якою можеш пишатись, проте за нею є історія.
Мені пригадуються дві фотографії. Момент, коли я фотографував розвалений під'їзд. Немає нічого суперособливого на цій фотографії. Утім я знаю, що через дві хвилини після знімка, прилетів пакет «Градів» і мені було там ну дуже моторошно. Друга фотографія, яку можу назвати більш вдалою, — це портрет командира «Кракена» у зруйнованій ОДА. Туди потім влетіла ракета. Ставлення до військових було, як я тоді це відчував, наче до богів. Це люди, які нас можуть захистити, на яких вся надія. Портрет цього командира — це таке моє особисте втілення ставлення до одного з тих чоловіків, які захищають Харків, на яких лежить відповідальність. Всі люди чекають якогось поста від нього, оперативної інформації, що «Кракен» звільнив нові селища. Я пам'ятаю ці перші деокуповані селища, які «Кракен» звільняв з іншими підрозділами. У людей було дуже трепетне відношення до військових.
Яків Ляшенко:
Як на мене, Харків сильно змінився. Коли артилерія більше по Харкову не могла дострілювати через велику відстань, в місто почали масово повертатись люди. До цього Харків був порожнім. Коли звільнили Циркуни, коли звільнили Вільхівку, коли звільнили Руську Лозову, тоді вже почали люди потрошки повертатися. На зйомки це також вплинуло, стало набагато менше тем для зйомок. Це правда. Коли кожен день по місту лупила артилерія, райони Салтівка, П’ятихатки стояли в розрусі, люди жили в метро, у когось не було ні води, ні світла, нічого; знімав постійно. Проте Харків — велике місто і не все виглядає, як Північна Салтівка. Я приїжджав додому зі зйомок, в мене був інтернет, опалення і навіть гаряча вода. Удома був наче інший світ. Думаю, що варто було зафіксувати «два Харкова». Я радий, що в Харкові є райони, які не зруйновані, до яких не дострілювала артилерія.
Георгій Іванченко:
На початку повномасштабного російського вторгнення у Миколаїв кожного дня прилітали КАБи. Як будильник — з п’ятої до дев'ятої ранку прилітало від п'яти до десяти КАБів. П'ятиповерхівки зносило, люди помирали. Я фотографував усе, що бачив, знімав новини. Чуємо, щось прилетіло — виїхали.
Георгій Іванченко:
Вибір тем базується на досвіді. Ти спочатку починаєш працювати з подіями, із суспільно важливими матеріалами. Потім ти розумієш, що чогось не вистачає, що потрібно змінювати підходи до роботи. Мене перестала цікавити чисто інформаційна фотографія, оскільки ці теми можна показувати трошки по-іншому. А який це вплив зараз має? А чи не достатньо зараз тих самих карток з прильотів? І чи потрібні вони мені зараз, тому що є люди, які цим займаються, і добре, що вони цим займаються. Ти ставиш собі питання, намагаєшся змінити технічні, візуальні, концептуальні рішення, думаєш, як показувати тему війни, вторгнення, щоб це було цікаво. Коли ходиш у Києві або у Львові, то можна почути, наприклад, розмови про виставку. Хтось каже: «О, відкрилась виставка фотографій!». Друга людина відповідає: «О, це знову про війну». Це вже настільки всіх задовбало, що треба знаходити рішення, які б зацікавили людей темою війни. На жаль, це зараз такий етап. Я намагаюся як використовувати технічні прийоми, так і думати більше. Пошук нових рішень вимагає думати й читати більше. Це може бути будь-яка література, яка може надихнути та спонукати до дій. Кожен для себе знаходить потрібний шлях.
Олександр Магула:
Я хотів би повернутися до того, як змінилася фотографія в Харкові. Обстріли міста продовжуються і люди вчаться просто жити з цим. Бачу все більше і більше фотографій, коли фотографи намагаються зафіксувати оцю буденність в перервах між прильотами. Мене це, наприклад, надихає, мене це радує.
Я зараз не живу у Харкові, проте дивлюся фотографії Сергія Коровайного, Романа Пилипея, Якова Ляшенка. Мені дуже сподобалася серія Ляшенка про зоопарк. Буденність людей, які живуть у цьому жаху і просто намагаються жити нормальне життя. Дуже подобається серія Джорджа про сім’ю в Ізюмі на Харківщині. Така дуже інтимна серія. Мені видається, що отак почала змінюватися фотографія у Харкові, вона занурюється в побут.
Яків Ляшенко:
Коли все почалось, був концентрат жахіття, і навіть не хотілося знімати буденність. Було багато подій на околицях міста, іноді в центрі Харкова: прилітали ракети, працювала артилерія, «Гради», і побут був непомітним. Усі сиділи по підвалах, хтось жив у метро. Зараз люди до цього вже звикли. Проте пам'ятаю період у 2022 році, літо, коли вже артилерія не дострілювала до міста, а російські військові кожен день, як по годиннику, стріляли ракетами С-300. Ми навіть могли годинники звіряти — рівно о 10 вечора прилітала ракета. Ти дивишся на годинник і чуєш вибух за вікном. Це було кожного дня. Потім вони змінили час і все повторювалось о 4-й ранку. Ти йдеш містом, бачиш скрізь людей, які не виспались, бо о 4-й ранку прилітає ракета.
Зараз іноді фотографую буденність у Харкові, тому що це цікаво і є що знімати. Я іду, знімаю людей в зоопарку, на вулицях міста, і всі нормально реагують на камеру. У 2022 році, коли все почалося, знімати це було вкрай важко, тому що всі люди доволі агресивно ставились до камер. На мене два рази нападали, мені ледь не розбили машину. Можна було знімати побут людей в метро. Проте люди не хотіли спілкуватись, не кажучи вже про фото. Я розумію, коли кожного дня сотні журналістів приходять, знімають, як вони живуть, а людям хочеться приватності, хочеться нормального життя просто. Вони не хочуть жити в метро, вони хочуть жити у своїх квартирах, але не мають змоги. У той період знімати це було майже неможливо. Людей на вулицях майже не було.
Георгій Іванченко:
Серія світлин про родину з Ізюма на Харківщині не опублікована. Цих людей я випадково зустрів через декілька місяців після деокупації Харківщини. Ми у них залишилися на вечір. У них не було ні світла, ні води, нічого. Протягом майже півтора року я до них навідувався по дорозі на Донеччину або з Донеччини. У них була вільна квартира і ми там залишались. Ми просто спілкувалися, знаходили якусь спільну мову, і я дуже вписався в цю тусовку. Це суперкласні, суперзвичайні люди, які живуть життя. Проте я їх не фотографував. Почав їх знімати буквально кілька місяців тому, і тепер зрозумів, чому я їх фотографую, чому це важливо. Це той звичайний побут людей, які пережили дуже некласні емоції, картинки і всяке таке. Люди зараз живуть, працюють, мають проблеми, помирають від звичайних захворювань, тобто життя нікуди не пішло. Окрім війни є ще те, що було завжди, є ці всі проблеми, які були до цього.
Олександр Магула:
Зараз на звичайні проблеми ще нашаровується війна. Коли я дивився цю серію про Ізюм, вона мені справді сподобалася. Бо те, що ми знаємо по фотографіях про Ізюм, — це масові поховання, перші дні ексгумації. Мені, наприклад, важливо бачити оцей побут звичайних людей, які залишилися там жити. Бо портрет міста — це не лише новини, але й історії людей, які там залишились жити.
Важливо знімати людей і пам’ятати про питання етичності. Коли був останній прильот по «Епіцентру», дуже багато фотографів зняли тіло загиблого, який лежав трохи далі, накритий термоковдрою. Мені було важливо не показувати обличчя цього чоловіка, сфотографувати його так, щоб по фотографії не можна було його впізнати. Я в жодному разі не засуджую колег, хто знімав цього чоловіка із відкритим обличчям. Бо це про оперативність, про намагання швидко показати оцей жах, коли мертві люди лежать серед вулиці.
Розкажу також про прояв емпатії у фотографії. Коли був ракетний удар по Грозі, ми з моєю колегою із Суспільного Настею Іванців робили історію про сім'ю Муховатих. У брата з сестрою в кафе загинули мама, тато і бабуся. Це були новини, проте нам було важливо зробити цю історію добре. Ми витратили на неї п'ять днів. Мені було дуже шкода цю родину. Для мене було дуже важливо показати цих людей з максимальною емпатією, і, знову ж таки, показати їх близько, всередині їхнього дому, коли батьки пішли і не повернулися. Тепер ці діти — самі в будинку. Я був готовий пожертвувати навіть оперативністю, інформативністю кадру. Ми з колегою обговорювали, як нам зробити цю історію цілісною. Ми зняли декілька етапів: от ми їх зустріли, вони встановлювали кілочки на кладовищі, де буде похована їхня родина. Наступного дня їхні друзі, також діти, прийшли допомагати їм викопувати ці могили. На третій і четвертий дні були перші поховання. Саша попросив нас не знімати саме поховання його батьків. Ми розуміли, що щоб історія була цілісною, нам треба зняти поховання батьків. Проте він попросив і ми не знімали, ми поїхали. Ми вирішили, що емпатія й етика важливіші в цей момент, ніж цілісна чи не цілісна історія.
Яків Ляшенко:
Я також був на похованнях у Грозі. Вони відбувалися кілька днів, напевно понад тиждень, тому що дуже багато людей загинуло. Було багато журналістів — і українських, і закордонних. В один момент, коли привезли тіло, більшість іноземних журналістів поводили себе доволі паршиво. Усі помітили, що «вестернам» просто пофіг. Всі українські журналісти максимально емпатично ставилися до почуттів родичів, які переживали траур. Закордонним фотографам головне було зробити яскравий кадр за будь-яку ціну. Можливо, з часом ми прийшли до того, що для нас те, що відбувається в нашій країні, це не просто документування за будь-яку ціну. Для нас всіх це наша персональна історія, історія нашої країни, нашої родини. Можливо, той знімок, який зробив Нік Ут у В'єтнамі, ми б зробили по-іншому, або взагалі б не зробили. Тому що ми все переживаємо персонально, а для закордонних журналістів це просто робота.
Над матеріалом працювали:
Дослідниця теми, авторка тексту: Катя Москалюк
Літературна редакторка: Юлія Футей
Менеджер сайту: Владислав Кухар
Матеріал створено за підтримки The Fritt Ord Foundation.
_________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________
Яків Ляшенко — український фотограф з Харкова. Професійну кар'єру почав у 2012 році. Після початку повномасштабного вторгнення працював фіксером для відомих фотографів і паралельно документував події вторгнення Росії на територію України.
Наразі Яків солдат-фотограф батальйону спеціального призначення «Донбас» 18-ї Слов'янської бригади НГУ.
Соцмережі автора: Instagram, Facebook.
Георгій Іванченко — український фотограф, який з лютого 2022 року працює вільним репортером в галузі документальної та журналістської фотографії.
З перших місяців вторгнення знімав для Associated Press та European Pressphoto Agency. Починаючи з Бородянщини, де народився Георгій, продовжував лінією фронту: Миколаївщиною, Харківщиною, Херсонщиною. Зараз його увага сконцентрована на Донецькій області.
Переломним моментом у його фотографії став майже місяць, прожитий у Бахмуті. Впродовж грудня-січня Георгій документував життя містян, маючи за плечима рюкзак і спальник, поділяючи побут з місцевими волонтерами, медиками, військовими та вогнеборцями у підвалах.
Соцмережі автора: Instagram, Facebook.
Олександр Магула — фотограф родом із Харкова. Журналіст Суспільне Новини у Києві. Вивчав журналістику в Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна. До війни працював у місцевих медіа. Співпрацював з найбільшими німецькомовними друкованими виданнями Європи (NZZ, FAZ, TAZ, Focus, DerStandard).
Український фотограф Максим Дондюк знімає війну з 2014 року. Він побував у найгарячіших точках, зокрема в Іловайському котлі. На початку повномасштабної війни документував бої на Київщині, а його світлини публікують провідні видання світу. Максим Дондюк працює над довготривалими авторськими проєктами, які є особистими рефлексіями на війну в Україні. Максим розповів про створення світлин із нової «Білої серії», про пошук власної візуальної мови та чому кожен його кадр — це спроба передати ненависть до війни.
— У своїх авторських проєктах, зокрема в «Білій серії», ви показуєте війну через пейзаж. Чому саме такий жанр?
— Я фотографую війну в Україні з 2014 року. Після року зйомок активних бойових дій я вирішив зробити паузу. У 2017 році поїхав колишньою лінією розмежування, де бачив війну, кров та вбивства, де бачив зруйновані будинки та землю, за кожен метр якої воювали. Їздив по цій лінії від Азовського моря до російського кордону декілька разів. Уся ця територія, окрім невеликого шматка біля Нью-Йорку, зараз, на жаль, окупована російськими військами.
Коли приїхав, то усі ці місця виявились нікому не потрібними, вони були спустошені. Натомість поруч були вже якісь відбудовані доми, магазини, блок-пости. Мені це нагадало стан, який був у мене й тих людей, які повернулися з війни. Стан внутрішньої порожнечі, коли ти приїжджаєш з фронту і тебе ніхто не розуміє. Ти запитуєш себе, чому тут досі корупція, або чому тут всі п’ють вино, коли там досі вбивають. Виникає розпач, а також непорозуміння з родичами та друзями.
У 2017 році я зняв серію «Між життям та смертю», де показував наслідки війни через пейзаж. До війни я також використовував ландшафтну фотографію, наприклад у серії про Чорнобиль. Для мене це зручний формат, можливість більш мистецького підходу до фотографії. Я дуже втомився від того, що робив на початку свого творчого шляху, коли працював більше з людьми. Щоправда, повномасштабна війна знову повернула мене назад — перший рік я активно працював із військовими, документував події, співпрацював із журналами. Коли у твій дім приходить війна, тобі вже не до мистецтва. Хтось бере зброю, а хтось камеру і робить все, що можна. Військові борються з російськими солдатами, а для мене це була війна з російською пропагандою.
У якийсь момент зрозумів, що дуже втомився від всього, що роблю на фронті. Ставало все складніше отримати доступ до зйомок бойових дій. Я повернувся до ландшафтної фотографії. Останні дві зими я провів у Донецькій, Харківській та Херсонській областях. Після проєкту про Чорнобильську зону відчуження, я, можна сказати, freak-out щодо мап. Влітку позначив на карті цікаві для мене об’єкти, а взимку виїжджав на зйомку.
Я жив в Ізюмі, Краматорську, за можливості їздив на передову, проте більшість часу чекав на потрібну мені погоду для зйомки «Білої серії». Мені потрібно було декілька сантиметрів снігу, іній, щоб не було сонця. Не так часто в нас усі ці параметри збігаються. Тому я знімав деякі об’єкти по десять, по двадцять разів. Я просто брав машину, їхав у поля, знаючи, що всі вони — заміновані. Намагався ходити стежками, якщо їх помічав. Коли не було погоди, шукав нові потенційно цікаві локації для зйомок. Такий скрупульозний ландшафтний підхід до фото. Для мене це також медитативний підхід, коли я був сам серед поля, зими та морозу, така своєрідна розмова із собою. Для мене ця серія дуже приватна.
«Біла серія» про те, що станеться з людством, якщо ми не припинимо воювати. Вона для мене просто показує, як може виглядати наша планета, якщо ми одне одного повбиваємо через територію, ресурси чи релігію. Це проблема не лише України та Росії, це глобальна проблема людства, тому що ми не можемо зупинитись, не можемо не воювати. Моя нова серія про ненависть до всього, що пов’язане із війною. Війна породжує агресію, вона руйнує життя, природу, техніку.
— Наскільки пов’язані між собою ваші проєкти «Між життям та смертю» і «Біла серія». Чи один є продовженням іншого?
— Відокремити ці дві серії фотографій дуже тяжко. Зрештою, мій проєкт про Чорнобиль також створений за аналогічним підходом. Використав візуальні мови, які дуже перетинаються. Вони наче близнюки. Проте «Біла серія» відрізняється, вона глибша, потужніша, використовую середній формат для зйомок. Ідея зародилась у 2017 році, коли вперше поїхав по місцях, де був у 2014 році разом із військовими. У мене були психологічні проблеми й мені було необхідно повернутись туди, побачити все знову та відрефлексувати події війни.
Проєкти «Між життям та смертю» та «Біла серія» — пов’язані. Проте для зйомок «Білої серії» я використовую середній формат, щоб фотографії можна було роздрукувати розміром три-чотири метри. Бачу цей проєкт для виставок у галереях. Уявіть, заходите в простір і помічаєте такий цікавий ландшафт. Спочатку здається, що це щось красиве, а насправді це наша спотворена естетика. Тому що візуальне мистецтво часто базується на стражданнях, війнах чи релігійних розп’яттях. Коли підходите ближче і ближче до фотографії, то вже бачите руйнування та шрами, які залишає війна.
Упевнений, що люди, які живуть за кордоном і мають зовсім інші проблеми, можливо, і не зрозуміють фотографії «Білої серії». Фотографії будуть ближчі для тих, хто знає, що таке війна та спустошення. Ця серія, мабуть, більше про мене та мій внутрішній світогляд, як сприймаю те, що залишає по собі війна.
— Чому на ваших знімках із «Білої серії» зовсім немає людей?
— Коли знімав серію «Між життям та смертю», мені було дуже важливо передати пустоту, яку відчував сам і яку відчували багато з хлопців, які поверталися з фронту. Коли ти приїжджаєш додому, і в тебе закінчується сенс життя, немає розуміння, що робити далі. Багато військових знову повертаються на фронт, тому що не можуть знайти роботу, їх не розуміють сім’я та друзі. Якщо у військового ПТСР, йому дуже-дуже тяжко всередині.
У 2017 році я намагався візуально зобразити порожнечу, котра була в мені. Я не міг повертатися на фронт і знову знімати, тому поїхав по цій лінії розмежування. Для мене це була терапія через мистецтво. Тоді війна продовжувалась, проте лінія фронту не рухалась, і все наче заморозилось. Зараз, у «Білій серії», ідея інша, оскільки ведуться активні бойові дії. Зараз мені важливо показати, що залишиться після людства. Якщо ми не перестанемо воювати, буде ядерна зима і все вкриється снігом, усе замерзне. Залишаться подекуди зруйновані будинки та заіржавілі танки.
Війна не приносить нічого хорошого. Я просто не вірю, що війна буває хоч з якимось добрим наміром, що війна ведеться за релігію, націю, чи ще якісь ідеали. Людське життя важливіше, ніж клаптик землі. Для мене дуже болюча тема, коли чую, що потрібно воювати, воювати і звільняти усе. Я хотів би знати, скільки хлопців та дівчат повинні ще загинути за це. Наскільки важко і болісно це буде для нашої країни. Наскільки взагалі війна руйнівна для будь-якої країни.
Я знімав війну лише в Україні. Я не воєнний фотограф, який мандрує в інші країни. Мені це не цікаво. Сприймаю війну як людина, як українець, якому це сталося. Я взяв камеру не тому, що вирішив знімати війну, а тому, що ця клята війна прийшла в нашу країну. Я такий ідеаліст-гуманіст і мені це все дуже тяжко.
Світлинами з «Білої серії» намагаюсь показати, що може статися з нашим світом. Ми всі опинимось у руїнах. Таких речей, які зараз фотографую в Україні, багато і в інших країнах, наприклад Афганістані, Чечні. Я не можу зрозуміти сенсу в діях цих країн, які розпочинають війни, таких як РФ, Сполучені Штати та інших. Коли вони приходять на чужу землю і їм щось потрібно. Я не можу знайти відповіді. Натомість я ходив замінованими полями місяцями й просто знімав. Хтось колекціонує різні предмети, хтось — враження. Я ж колекціонував, збирав на білому фоні, закинути речі, які колись були важливими. Танк був важливим, у ньому хтось сидів, цей будинок був важливим, там жили люди. Зараз усе зруйноване та спустошене, як вся наша країна.
— Ідея створити «Білу серію» виникла як наслідок тривалих зйомок війни? Як і коли ви задумували її візуальну мову?
— У даному випадку я усе вирішив ще перед зйомкою. Мені потрібно було купити спеціальну техніку для фотографування панорам, навчитись нею правильно користуватись. Канадський фотограф Едвард Буртинський працює в такому стилі. Він мені допомагав робити панорами, а зараз дуже підтримує мій проєкт.
Усі фотографії серії вирішив робити повністю оригінальними, без значного постпродакшену. Траплялось, що приїжджав удвадцяте до монумента в Ізюмі, а там все одно недостатньо туману, чи сонце виглянуло з-за хмари. І я просто стояв, і не міг зробити фотографію. Глядач бачить один білий кадр. Для нього це виглядає так, наче хтось їхав у автомобілі, зняв фото і поїхав далі. Натомість я два роки до цього знімка робив карту, дві зими жив на Донеччині, проїхав багато кілометрів, щоб спіймати декілька хвилин потрібної мені погоди. Якщо траплялись відповідні умови, я швидко їздив на машині одразу на декілька об’єктів.
— У проєкті «Між життям та смертю», окрім фото, ви додаєте цитати із «Дао Де Цзін. Книга шляху та гідності» Лао-цзи. Чому саме ця книга?
— Після 2014 року я намагався знайти рівновагу в собі. Спочатку шукав способи у західній філософії, деякий час жив у Європі. Потім зрозумів, що мій спосіб мислення та сприйняття світу тяжіє до східного. До 2021 року я багато подорожував по Азії. Мені імпонують даосизм та буддизм, я багато читав відповідної літератури, декілька разів поринав у медитативні практики у храмах.
Мені дуже подобається Лао-цзи, зокрема його книга «Дао Де Цзін». Просто вибрав ті цитати, які найкраще відображають моє ставлення до війни. Лао-цзи пише дуже потужні речі. Наприклад, він говорить про дві країни, які воювали, і одна з них перемогла. Армія, котра вбила тисячі людей, не повинна святкувати, влаштовувати паради чи пити вино. День завершення війни — траурний, оскільки ніхто не може насолоджуватись тим, що хтось вбитий. Навіть незважаючи на те, що вбиті — це вороги. Я іноді шокований, коли бачу в Україні в ресторанах людей, які за сніданком дивляться відео з дронів, як когось вбивають, і відзначають це «смайликом». Найлегше говорити про патріотизм за вечерею у безпечному місці. Я бачив війну, я був двічі поранений, провів багато часу з військовими, але досі не розумію, як можна насолоджуватись вбивством, навіть ворогів.
Можу зрозуміти, коли це трапляється із військовими. Проте мені дивно, коли бачу стільки ненависті у цивільних, які не мають жодного досвіду на фронті. Вони наче прийшли в театр чи кіно. Що це взагалі за ідея, дивитись, як якогось вбивають. Я бачив на фронті більше поваги до ворогів, ніж у віддалених від лінії зіткнень містах. Це просто безглуздя. Я говорю також про повагу, яка часто існує на фронті між військовими по різні боки, навіть враховуючи факт, що вони воюють.
Ненависть та агресія руйнує нас зсередини, випалює нас. Ми почнемо знищувати не лише наших ворогів, але і сім’ю, друзів, зрештою, нашу державу. Коли нами заволодіє ненависть, ми не зможемо просто зупинитися після завершення війни. Ми почнемо шукати нових ворогів, але цього разу серед наших родин, знайомих, усередині нашої країни.
Я намагався донести посил знімків, доповнивши їх виразами Лао-цзи. Бо хто надаватиме сенс моїм словам. Я додав цитати із книги «Дао Де Цзін. Книга шляху та гідності», де Лао-цзи розповідає про війну та про те, як потрібно воювати, коли тобі довелось це робити, коли ворог прийшов у твою країну. Перш за все, людина повинна залишатися гуманістом, навіть під час війни. Зберігати людяність, а не ставати звіром.
— У передмові до вашої виставки «Сучасний український ландшафт» у львівській «Я Галереї», куратор Павло Гудімов пише, що тиша війни є страшнішою від активних дій. Наскільки ви погоджуєтесь із цим висловом?
— Погоджуюсь на сто відсотків. Якщо запитати у хлопців на передку, що для них найгірше, вони скажуть, що тиша. Якщо запитати у штурмовика, що для нього найстрашніше, він скаже, що це невідомість по дорозі на бойові позиції. На воєнних фотографіях та відео ми часто бачимо екшен. Утім це лише десять відсотків війни, решта дев’яносто — це тиша та очікування. Коли їдеш по дорозі, а назустріч тобі не трапляється жодної машини, підсвідомо починаєш хвилюватися, не розумієш, що могло трапитись. Для мене під час зйомок на фронті також найгіршою була тиша. Коли ти чуєш прильоти та постріли, то розумієш, звідки очікувати небезпеку, отримуєш визначеність. Натомість тиша дуже важка. Навіть у місті, після сигналу повітряної тривоги, починаєш жити з думкою, що цього разу можеш загинути саме ти. Очікування й тиша є найгіршими під час війни.
Мої фотографії із «Білої серії» — це не намагання передати тишу, а спроба передати свій внутрішній стан. Мистецтво для мене — це не лише засіб самовираження, а й інструмент для глибокого аналізу та рефлексії. Я прагну створити простір для споглядання, де глядачі стикаються зі складними питаннями, досліджують свої почуття, переосмислюють свої стосунки зі світом та історією; сподіваюсь викликати емоційний та інтелектуальний відгук, надихаючи на глибше розуміння й усвідомлення.
— Світлини «Білої серії» візуально привабливі та красиві. Наскільки фотографія про війну може бути естетичною?
— Якщо людині показувати війну так, як показує вебкамера, демонструвати тіла та «м’ясо», це ніхто не буде дивитись. Потрібно працювати зі свідомістю глядача, адже у всіх є певне візуальне сприйняття, яке базується на мистецтві, живописі. Потрібно заманити глядача у цю пастку, щоб він відкрив, роздивився і потім його свідомість відчула цей хорор війни. У «Білій серії» я використовую цю візуальну естетику, щоб люди підходили ближче та відчували емоції. Люди часто мене запитують, чому мої фотографії такі естетичні та красиві. Завжди запитую їх у відповідь, чому вони це сприймають як щось красиве. Чому фотографії тіл загиблих людей, зруйнованих будинків та понівечених танків можна називати привабливими. Можливо, це проблема всього людства, що ми, дивлячись на зображення страждань, вбивств і війни, сприймаємо їх естетичними. Митці розуміють ці речі та використовують їх для спілкування зі своєю аудиторією. Про цю проблему Сьюзен Зонтаґ багато пише у своїй книзі «Спостереження за болем інших».
— Фотографування війни для вас — це документування та інформування, чи все ж таки мистецтво й естетика?
— Коли розпочалась війна у 2014 році, а потім повномасштабна війна у 2022 році, то спочатку я все ж таки документував події. Утім я завжди намагаюсь паралельно шукати речі, які зможу використовувати для виставок чи як ідею для авторського проєкту. Тому що фотографії поточних подій для журналів можуть друкуватися як міжнародна пропаганда. Однак я не з тих фотографів, які використовують ті самі фотографії одночасно і для публікацій, і для виставок, і для книжок. Коли роблю історії для друку в медіа, водночас намагаюсь створювати для себе кадри іншою візуальною мовою. Інколи намагаюсь поєднувати, проте часто це просто неможливо. Щоб зробити кадр, який мені подобається, інколи доводиться витрачати декілька тижнів, шукати локацію та чекати потрібний момент.
У мене такий підхід до роботи, тому я не вважаю себе фотожурналістом. Якщо не буде доброго світла, вдалої композиції та потрібного поєднання кольорів, я не робитиму фотографію. Або зроблю її машинально і потім не буду ніде її використовувати. Для мене бекграунд, фон фотографії інколи важливіший за те, що на ньому трапилося. Фотожурналісти стежать за об’єктом у кадрі, а тло у них — випадкове. Я обираю фон і чекаю, коли на ньому щось трапиться.
Коли працював над «Білою серією», в якийсь момент зрозумів, що я цілий тиждень знімаю один і той самий танк. В мене вже двісті фотографій цього танка. Іноді зациклюєшся на чомусь, навіть не усвідомлюючи цього. Багато молодих журналістів знімають роботу артилерії, мінометів, ловлять «трубу з вогнем», тобто момент, коли вилітає снаряд. Вони часто не розуміють, що на такі одноманітні за композицією, світлом та сюжетом фотографії вже неможливо дивитися. Потрібно шукати свою мову, себе та свій стиль.
Звісно, неможливо не повторювати себе самого. Зараз я припинив фотографувати якісь військові речі, тому що вже два роки роблю ту саму фотографію, але з різних ракурсів. Таке трапляється у всіх. У такий момент важливо зробити паузу, дистанціюватися, переглянути увесь свій фотоархів, та, якщо є можливість, зробити виставку або книгу.
— Ви фотографували багато подій на початку повномасштабної війни. Розкажіть, будь ласка, про фотографію з обкладинки журналу Time!
— Насправді я не дуже люблю цю фотографію. Однак розумію, чому вона стала обкладинкою журналу. На той момент це було важливо для України, обкладинка привернула до нас увагу.
Я співпрацював із різними журналами з 2014 року, редактори знали мої роботи. На початку 2022 року для мене це був єдиний шлях продовжувати працювати, оскільки фотографувати війну — це дорого. Потрібно знайти місце, де жити, машину, щоб мати змогу їздити в Харків, Запоріжжя, Київ та інші міста. Міжнародні журнали були для мене фінансовою опорою. Усі журнали, з якими співпрацював, — тижневики, мені не потрібно було надсилати фотографії щодня. В мене було багато вільного часу для власних зйомок. Перші чотири місяці я працював сам, без журналістів. У мене була свобода руху та вибору тем. Я поважаю журналістів, якщо вони поважають мою роботу. Я готовий його чекати три години на інтерв’ю, якщо він потім чекатиме мене, коли працюватиму в окопі. Проте якщо журналіст очікує від мене лише зйомки його інтерв’ю в кав’ярнях, ми точно не спрацюємось.
— Повномасштабну війну в Україні знімає дуже багато фотографів, як українських, так і іноземних. Протягом цих двох з половиною років уже сформувалось багато фотографічних штампів та шаблонів. Які, на вашу думку, теми й аспекти війни ще недостатньо зняті? Наскільки складно в галузі фотографії сьогодні створити щось абсолютно нове?
— Ця проблема — глобальна. У 2014 році було те саме. Багато сучасних фотографів цього не пам’ятають, бо в той час ще не займались фотографією. Було лише декілька документальних фотографів, які працювали до війни і, коли розпочались бойові дії, продовжили знімати. Водночас з’явився великий пласт молодих фотографів, які почали працювати для міжнародних новинних агенцій або ж фіксерами для іноземних журналістів та фотографів. Вони ніколи не чули про документальну фотографію чи про фотожурналістку. У 2015 році дев’яносто відсотків цих фотографів зникли. Вони пішли заробляти кошти в гейм-дизайн або ж в айті. Зараз ситуація така ж сама.
Дуже складно сформувати свою власну візуальну мову, коли ти працюєш в інформаційній агенції й повинен кожного дня знімати події та новини. Щось бахнуло і ти одразу туди біжиш. Коли у тебе є лише дві години або п’ять хвилин на зйомку фотографій. Я не дуже вірю, що за таких умов можна виробити власний стиль. Коли фотографи біжать за об’єктом, знімають усе серійною зйомкою, а потім з п’яти тисяч світлин обирають найкраще для агенції. Я не критикую — це робота. Водночас багато фотографів щось роблять за свої кошти, багато їздять, щось шукають і документують. У них може сформуватись власна естетика зйомок та стиль.
Фоторедактор журналу Stern якось сказав мені: «Макс, найлегше, що можна знімати — це війна. Тобі тільки треба мати сталеві яйця». А якщо відправити фотографа у місце, де нічого не відбувається, він нічого не зможе зняти. Він звик фотографувати активні дії на війні, де перебуваєш наче у кіно. Я також через це пройшов. Це нормально. Перший рік ти можеш «молотити», а потім приходить усвідомлення і ти починаєш бачити інші проєкти.
Більшість фотографів, які зараз документують війну, також скоро підуть в іншу професію, яка приноситиме більше коштів. Професія потихеньку відмирає, і лише новинні агенції ще щось платять за знімки. Журнали, з якими я багато співпрацював, наприклад The New Yorker, Time, Stern, Der Spiegel та інші, кожного року урізають бюджет. Протягом року ти можеш отримати від них максимум два замовлення на зйомку. Багато документалістів змінюють роботу.
Існують фотофестивалі в місті Арль — Recontres d'Arles, та у місті Перпіньян — Visa pour l'Image. Обидва фестивалі — документальні, проте це наче два різні полюси. Я був і там, і там. В Перпіньяні фотографи спілкуються про те, хто з них більше днів провів у окопах чи хто більше разів потрапляв під обстріли. Натомість в місті Арль про війну розповідають зовсім з іншої перспективи — я говорю про мистецтво документування. Коли ти працюєш з журналістикою, але це все одно залишається мистецтвом. На фестивалі Recontres d'Arles більше говорять про внутрішній світ, а не лише констатують факти. Фотографії не лише про те, що трапилось чи відбулось, там автори використовують медіум фотографії, щоб донести якусь свою візуальну концепцію або смартконцепцію.
Потрібно знати ці речі, щоб не повторювати когось іншого. Важливо розбиратись у сучасній фотографії, читати критику. Насправді дуже мало фотографів, котрі читають. Я спілкувався з багатьма молодими фотографами, і всі вони для натхнення лише дивляться фотографії колег. А у чому сенс? Дивитися інших фотографів, щоб їх повторювати? Якщо хочеться когось повторювати, варто переглядати фільми Андрія Тарковського чи Теодора Ангелопулоса, читати критику чи філософію мистецтва. Такий підхід дасть набагато більше ідей, аніж перегляд топових фотографій у добірках журналу Time чи агенції Associated Press.
— Розкажіть, будь ласка, а що надихає вас? Які книги любите читати, які фільми дивитесь?
— Мене захоплює східна філософія. Я, мабуть, перечитав уже все що можна на цю тематику. Читаю також західних філософів. Читаю критику й теорію фотографії, літературу про розвиток візуального мистецтва. Можу сказати, що я такий книжковий черв’як. Якщо мені запропонують піти на вечірку чи на пляж, то я краще залишусь вдома із книжкою. Я не п’ю алкоголю, не п’ю каву, мало спілкуюся з іншими, у мене небагато друзів в Україні. Мені ближче бути вдома з дружиною, з близьким колом друзів.
Найкращий режисер для мене — це Теодор Ангелопулос. Він порушував багато складних тем. Його фільми про греків та їхню культуру. Особливо раджу подивитись історичну драму «Трилогія. Луг, що плаче». У ній йдеться про історію Греції на прикладі однієї родини, яка повертається після громадянської війни з Одеси в Грецію. Фільм залишає багато вражень. Після перегляду ми з дружиною можемо ще тиждень його обговорювати.
Мене надихає все, крім фотографії. Менше за все я люблю дивитись фотографії. Звісно, знаходжу цікавих для себе авторів. Наприклад, я просто обожнюю знімки Надава Кандера. Мені подобається працювати з архівними фотографіями. Я це робив у проєкті про Чорнобильську зону відчуження. У мене досі є багато архівів звідти, з якими через війну я навіть ще не почав працювати.
— Чи можна надалі підтримувати увагу до війни в Україні фотографіями?
— Щоденні новини з України не дуже цікавлять людей за кордоном. Всі активно читали про Бучу, підрив дамби Каховської ГЕС тощо, проте нам точно не потрібні такі події. Увага до України може бути прикута лише завдяки потужним та серйозним проєктам. Це можуть бути документальні фільми чи фотографії. Проте наша влада не розуміє — щоб створити масштабний глибокий проєкт, а не пропаганду, потрібно надати доступ і час для зйомок українським та іноземним авторам. У нас дозволено поїхати в престур на добу разом із пресофіцером. Натомість потрібно брати культурні проєкти, мультимедійні проєкти, працювати з кураторами.
У Європі люди постійно ходять в кінотеатри, на виставки. Потрібно з ними спілкуватися через мистецтво. Наша влада повинна усвідомити, що потрібно витрачати кошти на роботу із музейними та галерейними просторами, відправляти митців на артфестивалі. Влада повинна надавати доступ для зйомок, підтримувати документалістів, письменників, митців грантовими програмами, давати свободу для творчості, не контролювати. Культура — важлива.
Усі мої останні інтерв’ю, на жаль, про цензуру та обмеження доступу до лінії фронту. Після матеріалу з Люком Могельсоном про життя наших військових в окопах, який вийшов у журналі The New Yorker, мене викликали на допити в СБУ. В мене немає акредитації від ЗСУ і я не можу продовжувати знімати лінію фронту. Я не вважаю, що війна — це не час для критики влади. Якщо у пацієнта гангрена чи ще якась хвороба, вона не пройде від того, що людині про неї не скажуть. Потрібно говорити про проблеми вголос.
— Розкажіть, будь ласка, про книгу, над якою зараз працюєте.
— Я приїхав у США, щоб до осені закінчити книгу про війну в Україні. Працювати над книгою мені допомагає почесний декан ICP (Міжнародного центру фотографії) Фред Рітчін. Він пише текст до книги, робить інтерв’ю зі мною. Це буде книга про два перші роки повномасштабної війни в Україні, з 2024 року буде одна чи дві фотографії. Книга не лише про війну, але і мої рефлексії на неї. Звісно, там будуть фотографії загиблих, кадри руйнувань, проте моя книга не про активні бойові дії. Думаю, що до всіх моїх робіт можна просто чіпляти лейбл «Медитація». Усі вони про споглядання та усвідомлення. Коли бачу багатьох фотографів, які щось знімають в одному напрямку, обов’язково повернуся в інший бік. Тому у мене Майдан гідності — це панорами. Не можу знімати з усіма.
Усі свої тривалі проєкти робив сам. Мені не потрібно, щоб хтось за мною ходив чи був поруч. Часто перед зйомкою проводжу візуальні дослідження, просто ходжу, роздивляюсь, відчуваю. Фотографія для мене — це про відчуття, про колекціонування емоцій. Книга буде зі світлинами, які знімав ще до «Білої серії». На основі цього авторського проєкту планую зробити окрему книгу.
Матеріал підготувала Катерина Москалюк
У цьому розділі зібрані кращі кадри місяця, інтерв'ю з фотографами та великі візуальні матеріали. Відкрийте для себе цікаві історії та події через об'єктив наших талановитих авторів.
UAPP — незалежне обʼєднання професійних українських фотографів, покликане захищати їх інтереси, підтримувати, а також розвивати і популяризувати українську фотографію як важливий елемент національної культури.
Діяльність UAPP охоплює освітні, соціальні, дослідницькі та культурні ініціативами, а також книговидання.
UAPP репрезентує українську професійну фотографію в міжнародному фотографічному співтоваристві та є офіційним членом Федерації європейських фотографів (FEP) — міжнародної організації, яка представляє більше 50 000 професійних фотографів в Європі та інших країнах світу.
.jpg)
